Війна останнього дня

Шість місяців весь світ бачить російські звірства в Україні: обстріли ракетами цивільної інфраструктури та житлових будинків, нічим не мотивовані вбивства наших співгромадян – серед загиблих і поранених багато дітей. 

Але водночас ми українці продовжуємо нашу боротьбу й робимо те, в що ніхто не вірив. Велич нашого спротиву в тому, що ми робимо неможливе всупереч прагматичним розрахункам. Певно, нашу волю до життя неможливо зрозуміти за межами України. 

Це війна останнього дня – ми відстоюємо право на життя, боремося не лише за тих, хто живе зараз, а й за майбутні покоління. Воюємо проти страху, розпачу та розчарування. Відстоюємо нашу спільну справу – баланс рівних прав та можливостей.

Жахи цієї війни вражають, вона далека від краси класичних літературних оповідань або сучасного кінематографу. Але нас неможливо зламати військовими погрозами. 

Наші воїни переживають власну рішучість, силу й міць під час захисту держави, родини, друзів, того, що варте найбільшої жертви. 

Ворог може спробувати забрати все, але ми ніколи не віддамо право на власне існування і життя наших дітей. Нам непросто, але ми пов'язані спільною справою, а значить ніхто не залишиться на самоті.

У тексті колонки ми говоритимемо не про трагедію одного, чи декількох міст, не про особисті історії людей – ми покажемо біль і мужність народу.

Перша особливість: Заперечення самого факту війни

Ми живемо у часи постправди. При роботі з масмедіа не так і важливо, що "існує насправді". Подія відбувається тоді, коли про неї написали або сказали у телевізорі та лише так, як сказали. У такий нехитрий спосіб у росії створили ситуацію де уявлення населення про себе, більш вагомі ніж фактичний стан справ. 

Вас це певно здивує, але у росії кажуть, що ніякої війни не має. Вони в черговий раз із завзятістю маніяка нас "спасают", наче їм мало попередніх наших страждань. 

Звичайно, всі хочуть бути "величними рятівниками", і ніхто – пенсіонером з пенсією 50$ (у країні з неймовірними природними багатствами). 

Ніхто не хоче переживати почуття злиднів та голоду, сидіти взимку без електрики або газу (у країні одному з найбільших експортерів енергоносіїв), чути розриви артилерійських снарядів за вікном (у "другій армії світу"). Але сьогодні, рятуючись від власної неповноцінності та знедоленості, росіяни принесли горе нам і багато хто змушений переживати жах день за днем. Для декого новий день не настає.

Друга особливість: Знищення міст (тактика "випаленої землі")

Для самих росіян тут насправді нічого нового – знищувати. Згадати хоча б бомбардування Грозного або їхні злочини у Сирії. Але дня нас, українців, таке звіряче винищення можна порівняти хіба з Другою Світовою війною.

Ми знову протистоїмо ворогу, що переважає, знову це війна за можливість жити, ворог знову позбавлений моралі та людських чеснот. 

Одна з найбільш цинічних побрехеньок цієї війни: "Ми стріляємо лише у військові об'єкти". Розбивається вона дуже просто – з початку війни ворог вразив 22 тисячі цивільних об'єктів і всього лише 300 – військових.

Загарбники не нехтують нічим, обстрілюють ядерні об'єкти, критичну інфраструктуру, релігійні споруди, житлові будинки та торговельні центри.

"Ранок почався ворожим вогнем з різних видів зброї", – вже типова новина для українців. Але за цими декількома словами прихована доля людей: хтось просто перелякався прильотів, хтось залишився без житла, а хтось втратив рідних або загинув сам. Тисячі понівечених життів приховані за сухим заголовком. 

Наприклад, Іван Сімороз поліцейський з Бородянки – онук, син, чоловік, батько. В одну секунду втратив всю родину: матір, батька, бабусю, брата, дружину. Серед загиблих однорічна дочка Івана – Поліна. Дитину серед завалів знайшли ще живу, вона ледь дихала. Невдовзі Поліна померла в лікарні. У дім Івана влучила російська бомба та обірвала 6 життів, просто через те, що вони українці.  

У Бородянці не було військових об’єктів – лише житлові будинки та дитячі садочки. Але це місце однієї з найбільших трагедій в Україні – одне з максимально зруйнованих міст у Київській області. Місто, яке буквально затирали з лиця землі авіаційними бомбами.

На додаток, коли наші рятувальники намагались діставати людей під завалами зруйнованих будинків – їх обстрілювали російські військові. Можливо було врятувати людей, але постійні обстріли завадили це зробити. Абсолютно свідомий злочин росіян проти людяності.  

Читайте також: "Ми мололи пшеницю на кавомолці, щоб нічого не брати в росіян". Як жителі Київщини жили в окупації

Або, наприклад, інший випадок. Місто Вінниця у середині липня зазнало ракетного обстрілу: багато загиблих, загалом 91 людина звернулась за медичною допомогою. Загрозу росії цього разу ніс будинок побуту "Ювілейний" у центрі міста. Під час обстрілу загинула 4 річна дівчинка Ліза, яка гуляла із мамою. Фото перекинутого дитячого візочка певно бачив весь світ. Лише мить, від щасливої прогулянки сім'єю, до втрати омріяної дитини.

Протягом цієї війни загинуло багато дітей, адже росіяни не цурались обстрілювати дитячі лікарні та навіть пологовий будинок.

У середині березня, війська рф завдали удару по пологовому будинку Маріуполя. На той час місто вже багато днів перебувало в облозі. Люди там не мали їжі, води, світла і тепла. Смерть буквально ходила вулицями міста. Серед загиблих у пологовому будинку – вагітна разом з дитиною. Ці кадри також опублікувало багато світових ЗМІ.

росіяни розповідали, що, мовляв, лікарня давно не працювала, вагітні то акторки та цього взагалі не було. Їх цинізм і блюзнірство не мають меж, але росіяни в це вірять – постправда.

Третя особливість: Немотивовані вбивства цивільних

На війні, як правило, є два типи людей: перші знають, що таке честь, гідність, захист того, що вартує і їхня повна протилежність – люди яких манить жорстокість і можливість вбивати.

На цій війні ми стикнулись із другим варіантом. Наш ворог – це колективний маніяк.

Одна справа запускати ракети за сотні кілометрів, потім під час трибуналу можна розповідати, що не знали куди стріляли, просто по координатах. Як це наразі і роблять росіяни в українських судах. Але зовсім інша історія, тримаючи автомат у руках, обирати жертв на вулицях мирних міст і стріляти у тих, хто не може себе захистити. 

У вже згаданій Бородянці російські військові обстрілювали рятувальників, не давали розбирати завали та діставати звідти людей. Наші громадяни просто вмирали під завалами від спраги та голоду, у неможливості поворухнутись та вільно дихати. 

Але буквально синонімом російських звірств стали Буча та Ірпінь, міста-сателіти нашої столиці. У цих містах жило багато переселенців зі сходу України – людей, яким вже довелось рятуватись від російського вторгнення, людей, які вже втрачали все, віднайшли наново, щоб втратити знову. 

33 дні у пеклі – саме так коротко можна описати окупацію росіянами цих міст. У містах не було води, газу, електрики, харчів. Люди переважно жили або у підвалах, або залишаючись у власних домівках, надвір виходили лише приготувати їжу на вогнищі.

Росіяни вбивали людей просто на вулицях: братські могили, люди похованні на власному подвір'ї, тіла загиблих просто лежали серед вулиць, у багатьох зв'язані руки, сотні загиблих – реальність окупації, яка приховувалась 33 дні. Шок від перших кадрів після деокупації складно з чимось порівняти – Європейська столиця у 21 сторіччі зіткнулась з середньовічним дикунством. 

Але для російської пропаганди все просто – цього не було. Як ми вже казали, уявлення про себе важливіші за реальність. І так з ними у всьому: будеш намагатись домовитись – вони будуть торгуватись, вирішиш іти на поступки – вважатимуть, що переграли тебе. 

Четверта особливість: Ядерний тероризм

Ця особливість робить війну, без перебільшення, страшною для всього світу. Одне з найнебезпечніших місць на планеті знаходиться в Україні, такий собі "подарунок" від радянської влади. Ми говоримо про Чорнобильську АЕС, яка на самому початку вторгнення була захоплена росіянами. 

Те, що відбувалось надалі важко осмислити здоровим глуздом. Військові рф рили окопи та будували блокпости у Рудому лісі (одна з найбрудніших точок зони), полювали на місцевих звірів, їздили забороненими зонами, підіймали радіоактивний пил, палили вогнища з радіоактивних дерев тощо.

Всі ці військові отримали надзвичайно високий рівень опромінення. І знаєте, що? Їм вистачило клепки відключити систему зберігання відпрацьованого ядерного палива від електромережі. Насправді підрозділи МВС, ЗСУ і диво уберегли нас від ядерної катастрофи. 

Ситуація з ЧАЕС закінчилась і наразі там відновлено стандарти безпеки. Проте залишається захопленою Запорізька АЕС – найбільша у Європі. Російські стандарти поводження з АЕС вражають: вони запускають над ними крилаті ракети, обстрілюють з РСЗВ, влаштовують пожежі, зберігають там снаряди та військову техніку, знеструмлюють системи зберігання відпрацьованого ядерного палива  – порушують всі можливі міжнародні конвенції. І це прямий шлях до нової ядерної катастрофи. 

П'ята особливість: Знищення церков

Поміж інших знищених росіянами споруд є особлива категорія. Це взагалі якийсь сюр, але, як вони себе чомусь називають: "самый православный народ на свете" – знищує релігійні споруди, зокрема православні храми.

З 24 лютого обстрілами пошкоджено понад 230 релігійних споруд, багато з них взагалі знищено. Приблизно половина з них належить УПЦ, тобто навіть приналежність до російського православ'я не гарантує захисту від обстрілів. Також щонайменше 15 релігійних діячів були вбиті бомбардуваннями або розстріляні.

Шоста особливість: Абсурдне мародерство

Мародерство на війні річ не нова, але те з чим стикнулись ми, певно, відбулося вперше. Як встановили журналісти, за перші три місяці війни, російські військові надіслали 60 тон посилок з пунктів відправлення біля українського кордону. Дійшло навіть до того, що росіяни облаштували у Білорусі спеціальний ринок, де продавали награбоване.

За даними розвідки в асортименті мародерів були: пральні та посудомийні машини, холодильники, дорогоцінні прикраси, автомобілі, велосипеди, мотоцикли, посуд, килими, витвори мистецтва, дитячі іграшки, косметика. Крали без перебільшення все. 

Після деокупації Київщини та Півночі України світ здригнувся від звірячих вбивств і знущань з наших громадянами. Разом з тим почали з'являтись сотні відео розграбованих будинків і квартир. Після повернення господарів помешкань очікували пограбовані руїни.

Що більше викликає огиду, так це розтяжки – помешкання людей були буквально нашпиговані вибухонебезпечними предметами. Вони очікували господарів у найнесподіваніших місцях – меблях, пральних машинах (які окупанти не змогли вкрасти), посуді...

Сьома особливість: Прекрасне цієї війни

Як би дивно це не звучало, але наш незламний народ із великим серцем, навіть серед жахів війни створює і знаходить щось прекрасне, і життєрадісне. 

Одним з символів цієї війни сміливо можна вважати малюка-піротехніка Патрона. Це службовий пес ДСНС, який працює у команді піротехніків з Чернігівської області, улюбленець дорослих та дітей.

Звичайно господарі Патрона не планували йому долю одного з символів українського спротиву. Патрон мав виховуватись і брати участь у виставках. Проте доля внесла свої корективи – пес проявляв здібності до пошуку вибухонебезпечних предметів і господар почав залучати його до робити.

З початком війни Патрон став незамінним помічником піротехніків. Його роботу відзначив навіть Президент, нагородивши медаллю "За віддану службу". А при МВС України створено Міжнародний координаційний центр із питань гуманітарного розмінування символом і логотипом якого є пес Патрон. 

"Русский военный корабль, иди…". Ця фраза, сказана нашим прикордонником у перший день війни, так само стала одним з символів нашого величного спротиву, без перебільшення – гаслом цієї війни. Ситуація була наступна: у перший день вторгнення до острова Зміїний підійшло два військових кораблі рф. Як виявилось пізніше одним із них був крейсер "москва". росіяни двічі оголосили нашим прикордонникам свої погрози:

"Я – русский военный корабль. Предлагаю сложить оружие и сдаться во избежание кровопролития и неоправданных жертв. В противном случае по вам будет нанесен бомбово-штурмовой удар"

На що один з наших воїнів відповів: "Русский военный корабль, иди на х*й!".

Фраза настільки сильно зайшла у публічний простір, що її можна зустріти будь-де: у музиці, поезії, одязі, живописі, активно використовується ЗМІ. Це призвело до того, що Укрпошта випустила марку "Русскій воєнний корабль, іді…". Генеральний директор Укрпошти тоді зазначив: "Стратегічно ми здобули новий бренд України, який став іміджем боротьби з росією. Марка стала відомою у всіх країнах світу". 

Люди стояли у чергах по п'ять годин, аби придбати поштову марку. У кінці квітня Укрпошта повідомляла, що на благодійному аукціоні від Prozorro.Продажі марку з кораблем продали за 5 млн грн, а всі кошти пішли на допомогу ЗСУ. 

"Червона калина". З початком повномасштабного вторгнення росії, пісня "Червона калина" стала надзвичайно популярна в Україні, та й за її межами. Все розпочалось із того, що співак гурту "Бумбокс" Андрій Хливнюк випустив відео із Софійської площі, де заспівав "Червону калину".

Відео миттєво поширилось у соцмережах і стало надзвичайно популярним. Одразу почалась хвиля переспівів, що згодом переросло у флешмоб від інших українських зірок шоубізнесу і лише підсилювало увагу до пісні, робило її частиною популярної культури та одним з гімнів війни. Вона стала настільки популярною, що легендарний рок-гурт Pink Floyd випустив власний переспів та очолив чарти у 27 країнах світу. 

Восьма особливість: Незламність народу

Ті, хто закладав основи нашої державності, утворили Республіку, тобто "спільну справу".

Державу, де люди наділені правами та рівні перед законом, де є вільний доступ до правосуддя та права людини захищені, де можливо здобути освіту та медичну допомогу, де держава – це супутник громадянина, який допомагає та полегшує життя.

Наша спільна справа – баланс рівних прав та обов'язків. І ось ми починаємо четверте десятиліття незалежності, яку країну залишимо дітям, які народилися сьогодні?

Зараз ми відповідаємо на це запитання нашими діями – відстоюємо право на життя.

Ми не втікли, а прийняли бій, хоч ніхто у нас і не вірив. Ми згуртувались, хоч і були роздрібнені. Ми повернулись з-за кордону, змінили професії, навчились виживати та надавати першу допомогу. Сьогодні кожен із нас трішки воїн, ми показали чого вартує не лише називатись, а бути. Ми дивимось в очі ворогу і смерті, відстоюємо право на життя і власний шлях. 

Наш ворог огидний. Фройд десь зауважив, що люди які не розуміють свій досвід, як минулий – приречені безперервно його переживати. Для нашого ворога спогади 100–150-річної давності виглядають привабливішими та конкурентоспроможнішими за сучасність, а давно померлими лідерами захоплюються, чого не можна сказати про тих, хто нині живе, — вирок їх теперішньому.

Вони живуть минулим, ми прагнемо усвідомлювати теперішнє і будувати майбутнє. Ми переможемо!

Володимир Гуржи