Що таке Україна?
Оригінал цього тексту був опублікований у французькому виданні "Le Monde". З дозволу автора "Українська правда" публікує українську версію цього матеріалу.
Раніше з Парижа до Києва можна було дістатися за три години – тепер на це може знадобитися три з половиною дні. Літак до Варшави, потім машина до Львова і нарешті нічний потяг: подорож як у старі добрі часи, коли встигаєш розглянути пейзажі, що змінюють один одного. Це дає наочне уявлення про відстані та руйнування, які принесла війна, навіть далеко від фронту.
Востаннє я їздив до Києва, щоб відсвяткувати Новий рік із друзями. Ксюша Палфі затягла нас у "Вогник" ("Вогник"), новий модний клуб, в якому вона тієї ночі діджеїла. Побіжний ковід-контроль на вході, безкраї підвальні приміщення, шикарно одягнені, гламурні відвідувачі, море алкоголю.
До п'ятої ранку ми вирушили в її нову квартиру, позаду Хрещатика. За випивкою неминуче піднялася тема чуток про війну. Тонка, тендітна Ксюша розлютилася:
"Ну ні! Я п'ять місяців чекала, щоб отримати мою ікеївську кухню. П'ять місяців! Якщо зараз ці російські козли припруться сюди і її розтрощать, то, клянуся, я візьму "Стінгер" і грохну їх просто з балкона!"
Усі засміялися.
Не минуло й двох місяців, як Ксюші з її коханим і котом довелося тікати до Ужгорода, на словацький кордон. Звідти вона відправила мені у Вотсапі відео, в якому вона разом із десятком інших жінок на ринку вкладала в ящики коктейлі Молотова. Ми знову засміялися, але було вже не до сміху.
У травні через дефіцит бензину машин на вулицях Києва було мало. Але відколи наприкінці березня російські сили відступили й облогу міста було знято, ресторани відкрилися знову, а в супермаркетах все є. Банкомати працюють, метро та автобуси знову ходять, таксі приїжджає на виклик.
Увечері на Хрещатику безліч людей, які прогулюються, хіпстери наповнюють район Золотих воріт як раніше. І ніхто не дивується, побачивши молодого солдата, що тримається дуже прямо у своєму бронежилеті, з калашниковим через плече, який мчить вулицею на орендованому самокаті.
Раз чи два на день піднімається повітряна тривога, але нікому до цього немає діла, незважаючи на те, що кожні три тижні буває по кілька ракетних ударів. Так, ресторани закриваються на час аперитиву, а комендантська година обмежує громадське життя після 11-ої вечора.
Але ніхто не скаржиться, тим більше, що ситуація змінюється на очах. 21 травня "Вогник" відкрився знову, і Ксюша, яка повернулася з такої нагоди з Ужгорода, була цвяхом програми (мене, на жаль, уже не було в місті).
Київ продовжує готуватися до повернення росіян, чого багато хто очікує наступної зими. Головні артерії міста та мости через Дніпро перекриті укріпленими блокпостами з бетонними лабіринтами, через які може проїхати лише одна машина за раз. На узбіччі напоготові стоять зламані вантажівки, які можна будь-якої миті розгорнути впоперек, щоб заблокувати дорогу.
Читайте також:
На всіх важливих перехрестях, біля промислових комплексів, по периметру парків – спаяні з чого було протитанкові їжаки, бункери, прикриті саморобною маскувальною сіткою, довгі траншеї, вириті самими мешканцями районів.
Тільки двоє з них, Роман та Олександр, ветерани війни на Донбасі: вони тренують решту – новачків. Олексій, наприклад, зварювальник, який вступив у ТрО 25 лютого; Сашко, який прожив сім років у Дубаї, де працював імміграційним консультантом, повернувся, щоб записатися в армію добровольцем.
Сама Оксана – теж ветеран: її було контужено під Луганськом у 2015 році й вона більше нічого не бачить уночі, і майже нічого – увечері. Але навіть в уніформі вона продовжує кокетувати:
"Я так люблю сукні! – повідомляє вона мені, щойно фотограф Антуан д'Агата зробив її портрет. – Довгі сукні. Коли є можливість, я повертаюся до себе, дивлюся на останнє, що я купила якраз перед війною, і плачу".
Дорога, яку вони охороняють, йде з Ірпеня, минаючи невеликий квартал по цей бік однойменної річки, через який мирні жителі з жахом бігли протягом усього березня.
Місця ці можна впізнати за фотографіями, розтиражованими пресою: церква з позолоченими банями, порізана уламками, або помпезний пам'ятник загиблим у 1941–1945 роках, біля якого 3 березня випадковий мінометний снаряд убив жінку з її двома дітьми та молодого волонтера, який їм допомагав.
Я дивлюся з тротуару на автомобілі, що минають, і даремно шукаю сліди снарядів на асфальті, а перед очима у мене весь час – відома фотографія Лінсі Аддаріо в "The New York Times": чотири трупи в ряд лежать між своїми валізами на коліщатках і кліткою маленького собачки, що вцілів під градом шрапнелі та відчайдушно гавкає на камеру.
Трохи далі знаходиться великий зруйнований міст з імпровізованими пішохідними містками нарівні з водою, якими біженці переправлялися на інший берег; там все ще лежить перевернутий на початку березня білий фургон, тепер обліплений патріотичними картинками та плакатами.
На самому мості на місці затора, що утворився з кинутих машин, розташований блокпост та будівельна техніка. Під ним об'їзна дорога вздовж річки вже заасфальтована.
В Ірпені майже на всіх будинках сліди запеклих боїв, що проходили тут, коли містечко перетворилося на нічийну землю між річкою, яку втримували українські сили, і Бучею, яка була окупована росіянами.
Убога архітектура цих околиць надає руйнуванням особливо гнітючого вигляду; теплоізоляційні плити з пінопласту, приклеєні до фасадів приватних будинків та невеликих будівель і заховані під шаром штукатурки, тепер зірвані, розкидані та обвуглені вибухами. Залишилися голі почорнілі стіни у грудочках будівельної піни, на яких ці плити трималися.
Потім Буча. Раніше це було тихе передмістя з населенням 37 тисяч осіб, оточене великими лісами, неподалік Київського моря – величезного водосховища, створеного у 1960-х.
У маленькому місті, перерізаному навпіл залізницею, є свій фешенебельний район, де розкішні дачі, готелі, господарські магазини та ресторани, кілька "приватних секторів" з невеликими будиночками, населеними в основному пенсіонерами, групи радянських будівель, а також великі новобудови для залучення молодих городян, яким бракує свіжого повітря та зелені.
Через п'ять тижнів після російського відступу в місті почали гарячково наводити лад: кістяки знищених бронемашин зникли, вулиці у вибоїнах від влучень снарядів заасфальтували наново, братські могили та поховання в садах спорожніли.
На Вокзальній вулиці, де українська артилерія на початку березня знищила російську колону, знову чистота та порядок; на її перетині з вулицею Яблунською, де під час визволення міста виявили кілька трупів із зв'язаними ззаду руками, муніципальні робітники наново фарбують "зебри".
Сім'ї гуляють зі своїми собаками, чоловіки на спортивних велосипедах їздять посеред руїн, з якими погано поєднуються їхні флуоресцентні костюми в обтяжку і маленькі каски.
Дехто, як Михайлина Скорик-Шкарівська, заступник мера Бучі, зберігає почуття гумору. Коли я ставлю їй запитання біля дверей офісу мерії, зірваних із петель і прихилених до стін, вона посміхається:
"Росіяни роблять все, щоби наблизити нас до Європи. Тепер завдяки їм ми працюємо у open space".
Але зруйновані будинки, сліди від влучань бомб на будинках і великий, зовсім новий сектор на цвинтарі з сотнями свіжих могил, прикрашених незграбними пластиковими вінками, як і раніше, свідчать про насильство, яке тут сталося, про спустошення, яке ми бачимо тепер. Як і розповіді про це.
"Набридло вже з журналістами розмовляти!" – кидає мені жінка з порога свого саду. Але інші зустрічають нас тепліше.
Усередині будинку абсолютний хаос: все перевернуто догори дригом, розтрощено, зламано, нові речі вкрадені. Коли на початку березня місто було захоплене, Володимир відразу ж сховався у своєму льосі, а потім поспішив сховатися зі своєю дружиною у підвалі найближчої школи; 12 березня вони були евакуйовані Червоним Хрестом.
За його відсутності, зі слів сусідів, що залишилися, солдати, що розташувалися у нього, приводили дівчат, і посеред залишеного ними бардака він виявив безліч використаних презервативів і порожніх пляшок з-під алкоголю, а також два кольє, дешеву біжутерію, які, як і раніше, висять на іржавому стовпі.
Ще в льоху опинилася мертва жінка. В'ячеслав саме виявив труп, коли після звільнення міста прийшов оглянути будинок.
"Вона була гола, – статечно розповідає він, – лежала горілиць, голова розбита, ноги і живіт порізані ножем. На ній були тільки шуба і шльопанці, і вона дивилася кудись вгору. Це виявилася місцева дівчина, яка жила в Києві, але повернулася допомагати бабусі. Вони використовували її як іграшку, а потім, коли йшли, випустили їй три кулі в обличчя. Поліція знайшла дві, я потім знайшов третю".
Він показує мені її – довгу тонку кулю.
Льох зовсім маленький, з цегляними стінами та невеликим стелажем із баночками консервованих ягід та помідорів; посередині утрамбованої земляної підлоги маленька калюжка чогось гниючого, що кишить личинками: складно зрозуміти, це залишки їжі або цієї бідної дівчини.
З того часу її ідентифікували, але закон забороняє прокурору розголошувати її ім'я. Її фотографію я вже теж бачив у пресі: тіло, яке наполовину заховане під шубою і лежить коло входу в льох.
Зовсім інша справа, коли ти бачиш ці місця на власні очі, ясно уявляєш собі перебіг подій; солдатня ходить туди-сюди між своїм мінометом і розграбованим будинком, п'є, нудьгує, наводить дівчат, ґвалтує їх, потім вирішує залишити собі одну.
Решту неможливо собі уявити – думки цієї молодої жінки протягом цих нескінченних днів, її жах, біль, страждання.
Тепер увесь світ знає, що сталося в Бучі. Весь світ бачив світлини величезної братської могили, розкопаної волонтерами за красивою церквою святого апостола Андрія Первозванного.
Усі журнали опублікували свої розслідування про скоєні злочини, нерідко з розбором деталей того, що сталося на кожній вулиці: вісім цивільних волонтерів застрелено біля російської бази, що розташовувалась на вулиці Яблунській, 144; двоє службовців, один із яких був обезголовлений, знайдені біля покинутих залізничних колій; літній чоловік убитий кулею, коли він їхав велосипедом.
За словами Андрія Небитова, начальника поліції Київської області, лише у цьому районі на середину липня було 1347 загиблих; більше половини з них отримали кулю при спробі втечі з міста або були холоднокровно розстріляні.
Скрізь слідчі складають досьє для майбутніх судових процесів над військовими злочинцями. Але ні в кого це не вкладається у голові, і найменше – у мешканців Бучі. Вони даремно намагаються осмислити як причини, так і самі факти, суть.
Я отримав цьому наочне підтвердження, розмовляючи під час прогулянки з молодим чоловіком на ім'я Вадим Євдокименко. Я зустрічаю його на автобусній зупинці на Яблунській, біля його розбомбленого і частково згорілого будинку.
Вадим, якому всього 20, дуже симпатичний хлопець із ангелоподібним обличчям. Він працює перукарем і говорить дуже швидко, нервово, але надзвичайно виразно.
Він на ходу перераховує загиблих у своєму оточенні, зокрема свою 23-річну клієнтку, яка була зґвалтована та вбита. Батько знайшов її тіло в морзі, з руками, вочевидь, зламаними при спробі чинити опір.
Вадим показує мені свій район – залізничну станцію, початкову школу, цегляні будинки 1960-х років, зведені для робітників склозаводу, що розташований унизу. Тут тихі вулиці, невеликі крамнички та спокійні сусіди.
Нарешті ґрунтовою дорогою, що в'ється між залізничними коліями та зарослим травою спортивним майданчиком, за десять хвилин від його будинку, ми приходимо до маленьких гаражів із листового металу, таких характерних для колишнього СРСР.
Вадим зупиняється коло згорілого вщент гаража з дахом, що обвалився, дірявим як решето:
"Тут ховалися п'ятеро людей. Коли росіяни прийшли, вони відмовилися відчинити. Росіяни кинули гранату, гараж довго горів. Серед них був мій батько".
Він показує мені на своєму смартфоні фотографії, завдяки яким його впізнали: частина стегна в тому, що залишилося від джинсів, чотири банківські картки, посвідчення особи авіаційного заводу "Антонов" та черевик.
Помалу мені вдається реконструювати те, що сталося. Росіяни увійшли до Бучі 27 лютого і оточили квартал Вадима 1 березня; 3-го його батько, Олексій, вийшов пошукати дров коло зупинки, після чого повернувся до свого гаража; близько 16:00 він востаннє зателефонував дружині. Потім зв'язок зник, і Вадим з матір'ю більше не отримували від нього звісток.
8 березня вони залишили місто "зеленим коридором", пройшовши через поле під прицілом російських снайперів до евакуаційних автобусів. Весь цей час вони думали, що Олексій, мабуть, десь ховається і не може з ними зв'язатися, і що вони знайдуть його пізніше.
Але 10 березня, коли вони вже були на заході країни, їм зателефонував друг батька і повідомив, що Олексій пропав у перший же день:
"Він вийшов з гаража по цигарки, і його друг більше його не бачив. Він, мабуть, там застряг і сховався з цими людьми. Не знаю, хто вони були".
Цієї миті до нас підходить чоловік із різкими рисами обличчя та запитує, що ми тут робимо. Вадим пояснює, а чоловік, якого звуть Анатолій, хитає головою: "Твій батько загинув не тут, це точно".
Вадим отетерів на мить і почав заперечувати: "Але слідчі сказали мені, що це сталося тут!" – "Ні-ні. Я 40 років живу в цьому кварталі, я всіх тут знаю. Я краще знаю, ніж слідчі, що тут трапилося". – "Ви знали мого батька?" – "Альошу? Ясна річ. Ходімо".
Анатолій веде нас углиб, стежкою між купами уламків та металевих контейнерів для сміття, у кінець гаражів, де він показує нам ще один обвуглений гараж. "Твій батько загинув тут. Там ще були жінка, двоє дітей та якийсь чоловік. Он там попереду стояв припаркований танк".
У маленькому гаражі все почорніло, обвуглилося, я розрізняю велосипед, плиту, пральну машину та розкидані у купах уламків ялинкові кульки. Вадим знервований, розгублений, але зберігає самовладання.
"Ви бачили? Адже ніхто не знає напевно, де це трапилося. Доведеться знову йти до слідчих. Насправді, – додає він, – у поліції мені нічого не сказали. Я почав шукати сам. У морзі мені довелося благати, щоб отримати фотографії".
Підходить ще один чоловік. "Там було шість трупів. П'ять нагорі й один унизу, в ямі. Декого, можливо, вбили зовні, потім кинули всередину". Між двома робітниками, до яких негайно приєднуються інші перехожі, розпочинається довга дискусія про те, хто, де, як і коли був убитий.
Чоловік на велосипеді зупиняється поруч із ними: "Хотів би я знати, як це було! Цей гараж горів три дні, його неможливо було відкрити, ми задихнулися б".
Немає єдиної думки, вони перебивають один одного, розповідаючи різні жахіття жвавими, проте спокійними голосами, на суміші російської та української, і я перестаю їх ясно розуміти.
Вони намагаються реконструювати події, відновити хронологію, дійти консенсусу – спільнота, яка колективно працює зі своїм нерозумінням та горем.
Буча стала символом. Але те, що сталося там, тією чи іншою мірою мало місце у всіх селах, окупованих росіянами на околицях Києва. Візьмемо навмання один із епізодів, про які я дізнався.
Наприкінці травня поліція запрошує мене побувати на ексгумації в Макарівському районі, приблизно за 45 кілометрів на схід від Києва.
Читайте також: Пам'яті людини, чиє прізвище я ношу
Поліцейські приводять нас у село під назвою Вишеград. У великому сосновому лісі ми виявляємо покинуту російську базу: бункери, траншеї, сліди саперних робіт для захисту бронемашин чи артилерійських знарядь.
До нашого приходу двоє робітників, оточені поліцейськими, експертами та журналістами вже наполовину викопали труп і тепер важко витягають його з ями. Звідти йде різкий запах, чоловіки намагаються щосили і, важко дихаючи, матюкаються.
Ноги трупа, що стоїть у ямі майже вертикально, загрузли в піску, його голова трясеться, а коли одяг напинається, відкриваються частини його тіла – зелені, червоні, рожевуваті.
"Пішов?" – "Пішов?" Нарешті їм вдається витягнути труп нагору і покласти на траву, і ми можемо розглянути його обличчя, присипане землею і таке, ніби воно оплавилося.
Поліцейські та журналісти обступають його, щоб сфотографувати; слідча в уніформі та бронежилеті складає рапорт, її колега проводить вимірювання тіла. Прокурор показує мені знайдені на ньому документи, які позеленіли та погано пахнуть: вони належать Кислицькому Сергію Івановичу 1983 року народження.
Начальник поліції стоїть на відстані і дає інтерв'ю: це вже шостий труп, який вони знайшли на цій базі, чотири з кулею в голові, п'ятий із пошкодженнями внутрішніх органів.
Цей був знайдений охоронцем цього місця, який зондував ціпком купи піску. Усі пішли знімати чи слухати чиновника, труп же залишається лежати на самоті, усіма покинутий і майже забутий.
Нарешті ми їдемо. З лісу до шосе веде ґрунтова стежка, перегороджена дерев'яними воротами, які поліція залишила відчиненими. З іншого боку воріт наближається чоловік і робить мені знак, щоб я зупинився.
Я опускаю вікно, і він нахиляється до мене: "Хлопець, якого знайшли, хто був? Ви не знаєте?" Я відкриваю свій записник і показую йому ім'я. "***** (блін), це Сергій. А Стас? Стаса знайшли?" – "Ні, там був лише один".
Кислицький і Стас, пояснює він нам, працювали різноробочими у великій садибі з іншого боку шосе; Роман, її власник, постійно дзвонить, щоб дізнатися, що з ними сталося.
Самого чоловіка звуть Дмитро. Я уточнюю, що поліція не впевнена, що документи справді належать трупу, потрібно зробити експертизу ДНК, щоб це підтвердити.
"Сергій був сирота, у нього не було сім'ї, вони не знайдуть нікого, з ким можна буде порівняти. У вас є фотографії?" Ми показуємо йому ті, що зробив Антуан, на звороті камери; він робить знімок маленького екрану на свій телефон та відправляє Роману у Вотсапі. Потім дзвонить.
Але Роман відповідає негативно, це, мовляв, точно не одяг Кислицького. Виникає довга дискусія про зуби зниклої людини, які Дмитро намагається порівняти з тими, що ледве видно на фотографіях трупа.
До нас приєднується літня дама, Ірина, сусідка, і вони обговорюють, коли вони востаннє бачили Кислицького та Стаса: "Я-то, це було другого (березня), – стверджує Ірина. – Потому я більше нікого з них не бачила". – "А я, це, напевно, було четвертого. У день, коли орки (так називають російських солдатів багато українців, – прим. автора) прийшли. Вони розмістили у мене снайпера".
Дмитро вказує назад, туди, де на повороті шосе стоїть великий недобудований двоповерховий будинок із голих шлакоблоків, у якому він поки що не живе.
"Ми були в машині з моїм другом Сергієм Богданом. І Сергій мені каже: "Почекай п'ять хвилин, я зараз повернуся, піду подивлюся, чи стоїть ще танк. Вони зловили його біля цвинтаря і застрелили.
А я зібрав інших людей, і ми евакуювалися до сусіднього села, яке вони не окупували. Перед відходом ми зібрали всіх поранених он у тому будинку. Їх було, напевно, людей зо 25: чоловіки, жінки, молоді хлопці.
Росіяни викрали поранену жінку та її дитину в Білорусь, але Червоному Хресту вдалося вивезти їх до Німеччини, її чоловіка застрелили на вулиці, він просто вийшов з дому і – бам! – "Снайпер, який розмістився у вас?" – "Не знаю. Ось дядько Вова точно на його совісті".
"Мій племінник, – вставляє Ірина, – Володимир Можарчук. Дві кулі: одна в живіт, інша в руку. Він вижив, я відвезла його до лікарні, але він досі не може ходити".
Дмитро показує мені на будинки позаду свого власного:
"Он той із червоним дахом – це будинок доктора Винничука, Павла Васильовича, його снайпер убив, коли він вийшов на дорогу. Той із сірим дахом, за ним, це Юрія Макєєва. Йому було, напевно, років 60. Може, 62. Вони вбили його у своєму ліжку, коли зайшли до нього чимось поживитися".
Ірина починає плакати: "Зруйнували нам життя назавжди. Усе наше життя".
Дмитро і його дружина з цілим виводком кошенят, що народилися під час окупації, показують нам будинок, що будується, зсередини: там залишилися розкидані матраци, безліч російських пайків, графіті; поліція зібрала всі набої під дахом, де сидів снайпер.
Передній кут будинку підірваний влучанням ракети чи снаряда. "Українською чи російською?" Дмитро посміхається і показує мені на своєму смартфоні скріншот Google Maps зі своїм будинком у жовтому колі.
"Коли вони захопили мій дім, я відправив координати нашим, щоб вони розбомбили їх. Вони з мене сміялися, повторюючи: "Ну і мужик! Хоче, щоб ми зруйнували його будинок!" – "Вийшло?" – "Коли ми повернулися, у будинку було повно закривавлених бинтів. Так що, мабуть, так. А решту не так вже й важливо, відновимо".
Спроби пояснити цю різанину ведуть до одного підрозділу, нагородженого після відступу з-під Києва особисто Володимиром Путіним, – 64-ої окремої мотострілецької бригади (ОМСБр).
Цей підрозділ базується під Хабаровськом і в основному укомплектовано з найбідніших верств населення цього великого регіону: етнічних російських та різних сибірських меншин, споріднених з монголами; тих, кого місцеві жителі, узагальнюючи, називають "буряти".
Однак тут роль відіграє не етнічна, а соціальна приналежність: окрім звичайної ідеологічної ненависті до так званих українських "нацистів", окупанти Київської області так запекло звірствували через класовий ресентимент.
Мер Бучі Анатолій Федорук переказав мені слова одного російського солдата, який телефонував матері чи дружині: "Уявляєш собі? У них вдома є гаряча вода, керамічні унітази!"
У них не вкладалося в голові, що вулиці сіл заасфальтовані. На відео, опублікованому в мережі, видно, як російський солдат відкриває холодильник із вигуком: "Ого, "Нутелла"! Нічого собі, ***** (блін)".
Фраза, яку повторюють місцеві мешканці і яку я чув кілька разів, резюмує цю думку: "А хто вам дозволив жити так добре?" Звідси масове мародерство, тисячі комп'ютерів, телевізорів, велосипедів та побутової техніки, вивезених до Білорусі на армійських вантажівках, а потім відправлених до Росії поштою, про що свідчать численні відеозаписи, що потрапили в Інтернет, з камер спостереження.
Російський журналіст Олександр Невзоров написав у своєму Телеграмі: "Дике мародерство путінських орків стає одним із головних мотивів цієї війни. [Ніхто] нічим більше не в змозі оплатити… тяготи та жах безглуздої війни, постійний страх каліцтв і смерті. З цієї причини не порушуються справи. і навіть не звучать догани. Будь-яке українське містечко чи селище за замовчуванням розглядаються як об'єкт колективного пограбування".
Якось увечері в Києві мій новий знайомий Олександр розповідає мені, як 3 квітня за сотню метрів від величезного зруйнованого "Мегамаркету" в Бучі він виявив труп бурята з 30 тюбиками "Сенсодину" в кишенях.
"Уявляєш! Це бурят здолав три тисячі кілометрів, щоб вкрасти тут зубну пасту і померти на наших тротуарах. Можеш собі уявити?"
Над руїнами міст і сіл, цвинтарями з багатьма свіжими могилами, днями мільйонів людей, які намагаються вижити і борються в цій безглуздій війні, витає питання: що таке Україна? Що означає бути українцем? Питання аж ніяк не абстрактне, а, навпаки, питання життя та смерті на землі, окупованій країною, яка відмовляє вам у праві на існування.
"Хто сказав, що за два роки Україна взагалі існуватиме на карті світу", – написав 15 червня у Телеграмі колишній президент Росії Дмитро Медведєв.
Путін незадовго до вторгнення наполягав на тому, що Україна – це не що інше, як територіальний "подарунок" від Леніна селянам, позбавленим національності, і що українці, або "малороси", як їх називали за царських часів, це були просто росіяни, які говорили на діалекті, або у кращому разі "братський народ", за старою більшовицькою формулою, яку без найменшої критичної дистанції приймає навіть Еммануель Макрон.
Читайте також:
Театр кремлівських маріонеток. Як Путін визнав фейкові республіки Донбасу
Треба сказати, що відколи Україна здобула незалежність, бути українцем справді не надто просто.
Через цю країну проходять глибокі культурно-історичні тріщини: не тільки між Сходом і Заходом або тими, хто розмовляє російською та українською (два вододіли, які, всупереч поширеній думці, аж ніяк не збігаються), але також між півднем та рештою країни, між Одесою та рештою півдня, між сільськими та міськими жителями, між освіченими та тими, хто освіти не здобув.
А ще є місцеві етнічні меншини – угорці, румуни, болгари, понтійські греки, кримські татари, цигани, євреї – та меншини, що оселилися тут за часів СРСР, перш ніж стати українцями у 1991 році: російські, зрозуміло, а також азербайджанці, узбеки та навіть афганці.
Саме походження топоніма "Україна" від слов'янського поняття "край" або "кордон" визначає положення регіону, що так довго роздирається між імперіями.
Останні прокреслили основну лінію розлому країни між, з одного боку, областями, анексованими у XVII столітті російськими царями – Донбасом, правобережжям Дніпра, півднем та Кримом – та з іншого боку, Галичиною та передгір'ями Карпат, що належали Австро-Угорській монархії.
Після короткого періоду загальної незалежності під ім'ям Української народної республіки (1917–1920) більшовики окупували більшу частину колишніх царських територій, а західні області надані Польській республіці, створеній у Версалі.
Внаслідок цього східні та центральні регіони у 1932–1933 роках пережили голод, влаштований Сталіним, щоб підкорити українське селянство. Голодомор забрав щонайменше чотири мільйони людей. За ним пішов Великий терор з його чистками, які винищили політичну та наукову українську еліту, а також польську меншість.
Західні ж області пережили польське панування та тероризм українських націоналістів, а потім, у рамках поділу Польщі між Гітлером та Сталіним у 1939 році, радянську окупацію та низку масових убивств та депортацій.
Таким чином, через цей поділ у країні збереглися два різні спогади про Другу світову війну: жителі сходу сприйняли її через призму руйнувань, завданих нацистським вторгненням, і битв у складі Червоної армії, а жителі заходу – через опір радянському тоталітаризму.
Це привело їх спершу до співпраці з німцями, участі в Голокості та жорстоких етнічних чисток польського населення, а потім – до років партизанської війни, після того як СРСР 1944 року остаточно анексував Західну Україну.
Цей розкол засів глибоко в пам'яті і є причиною есенціалістського ставлення часто без урахування нюансів до історії. Одні вважають націоналістів УПА (Української повстанської армії) фашистами, колабораціоністами та зрадниками, інші – героями, які мужньо билися з радянськими людожерами.
Нинішня війна принаймні нівелює цю напруженість, як одного разу сказав мені колишній директор Українського інституту національної пам'яті (УІНП) Володимир В'ятрович:
"Тепер у всіх українців є спільний досвід війни. І вони борються не в іноземній армії, німецькій чи Червоній, вони борються в українській армії, своїй армії".
Зрозуміло, єднання, яке охопило всю країну 24 лютого, виникло не відразу. Незадовго до мого від'їзду з Києва Антон Дробович, наступник В'ятровича на посаді голови УІНПу, пояснює мені.
Я був знайомий з ним і до війни, але зустрітися з ним було нелегко: з першого дня Дробович, молодий бородатий хлопець, водночас енергійний і ввічливий, пішов добровольцем у ТрО і з того часу, як простий солдат, копає окопи на схід від міста.
Звідти він іноді, коли його офіцер надає йому годинку-другу, бере участь у заходах по Zoom. У нього мало часу, і він призначає мені зустріч у дешевому ресторанчику на правому березі, де ми розмовляємо, доки він їсть юшку.
"Багато з тих, хто раніше говорив, що питання ідентичності – це неважливе питання, головне, щоб було багато грошей, бензин дешевий тощо, вони зараз зрозуміли, що це важливе питання. Тому що до нас прийшли нас вбивати через питання ідентичності.
Тому що Путін каже: "Нема України, немає українського народу, це наші хлопці". А тисяча людей в чергзі під військкоматом 24 лютого у Києві, під бомбами, своєю присутністю на цій вулиці казали: "Ні, хлопці, ми інші хлопці. Ми не гірші і не кращі за вас, ми просто інші, і ви не можете просто прийти до нас і сказати нам, що вас не існує, ви – це ми".
Багато в чому ця війна показала, що всі наші дискусії про ідентичність, вони були на часі".
Як приклад Дробович наводить слова мера Харкова Ігоря Терехова:
"Це людина радянського сприйняття. Я з Тереховим дискутував на національному телебаченні багато разів, такі жорсткі ми мали дискусії. І коли прийшов російський чобіт і вони почали стріляти по Харкову, Терехову ж пропонували здати місто, ФСБ до нього ходила.
І багато хто хвилювався, бо він там за Жукова, за Московські, там, вулиці і так далі завжди стояв горою. Але коли вони почали обстрілювати Харків, він сказав: "Ні, хлопці, ви взагалі нам не друзі, не брати, і взагалі ніхто, це незалежна країна, незалежна територія, ми вам Харків не здамо, і взагалі ми – Україна".
Відразу після того, як на початку травня я перетнув кордон, я зупинився у Львові у друзів, які втекли з Києва наприкінці лютого і знемагали в очікуванні можливості повернутися.
Дарина Солодова працює у ПРООН (Програма розвитку Організації Об'єднаних Націй), а Савелій Барашков – спеціаліст з інтернет-медіа. Але здебільшого вони ліві активісти – з тих, хто апелює до добільшовицьких традицій і затято протистоїть вкрай правим націоналістам.
Ті, у свою чергу, були на піку на рубежі 2010-х років, перш ніж опинитися на узбіччі через значно ширший та інклюзивніший націоналізм після революції на Майдані та початку війни на Донбасі.
Молоді, гарячі, Дарина і Савелій жадібно прагнуть знайти пояснення раптовій зміні в навколишньому житті. "Найдивніші люди мали рацію, – майже кричить Савелій, – найдурніші люди. Їх вважали придурками. Вони не перестали бути придурками, але вони мали рацію".
"А ось для націоналістів це проста ситуація, – додає Дарина. – Вони мали рацію і знають про це. Для ліваків, як ми, це важко. Ми повинні пристосуватися до цієї нової реальності". "Але зауважте, – наголошує Савелій, – це не націоналістична війна. Це національна війна".
"Придурки", про яких каже Савелій, – це вкрай праві націоналісти, горезвісні "нацисти", яких Путін використовував як привід для виправдання своєї "спецоперації". З того часу про це було багато розмов, особливо про славнозвісний батальйон "Азов".
Якось у Києві на терасі італійського ресторану я зустрічаю іншого довоєнного знайомого, Дмитра Резніченка. Він не в дусі; ледве демобілізувавшись із ТрО після відступу росіян, його поранив в обличчя сусід-шизофренік, а потім корумпований прокурор, який сподівався витягнути з нього гроші, відправив його на місяць до в'язниці.
Дмитро, якому ще немає і сорока, має всі підстави говорити про націоналістів: він сам колишній справжній неонацист, який, переживши жахливе оточення Іловайська на Донбасі в серпні 2014 року, зробив ментальний розворот на 180 градусів і став психологом та ліберальним, антифашистським та ЛГБТ-активістом.
Таким чином, він мав можливість безпосередньо вивчити, що становить особистість фашиста, і зробив дивовижні висновки, що ґрунтуються на його дуже особистому досвіді.
"Знаєш, Джонатан, адже правда в тому, що ми ось тоді такі й були". Він добирає слова, намагаючись точніше донести свою думку:
"Для нас ось цей ось... Розумієш... Коли в тебе є якась ідея, якесь ... не світорозуміння, а світовідчуття, його потрібно вдягнути в якісь форми ідейні, якісь слова, тому що на рівні відчуттів його не передати. А якщо ти живеш у тій країні, яка була, тобі ніде взяти матеріал для цієї передачі, окрім як повернутись у минуле і знайти там ці символи, на кшталт червоно-чорного прапора УПА. Інших символів просто не маєш".
Я показую йому в Телеграмі фотографію бійця "Азова", з яким торік познайомився на ультраправому протесті. Його тіло повністю вкрите татуюваннями з рунами та моторошними символами.
"Причому найцікавіше – це ось показати таку людину європейцям, вони відразу зрозуміють – кримінальний елемент, швидше за все, бандит і, швидше за все, жорсткий нацист, неонацист.
Але коли я був ультраправим, майже кожен ультраправий мав якогось друга єврея, або друга чорного, ну, тобто це було нормально. Ми ніби в це все грали. Ми ніби були не справжні фашисти, а нам дуже хотілося виглядати, як справжні фашисти.
Я взагалі не пам'ятаю, щоб тема антисемітизму взагалі якось виникала. Щоб вона була всерйоз, кимось піднімалася. Окрім якихось напівбожевільних людей, яких ми особливо й не сприймали. Я пам'ятаю, що, навпаки, євреїв швидше поважали".
Він продовжує розмірковувати.
"Я помітив, що зараз відбувається. Дивна якась підміна, якій ще треба дати назву. Росіяни ловлять азовців, фотографують їхні татуювання та кажуть: "Бачите, ось ви кажете, в Україні немає фашизму". Але татуювання – це ще не фашизм.
Фашизм – це коли в країні заборонена опозиція, немає свободи слова, коли розганяються гей-паради, коли... Ось це ось фашизм.
"Азов" – це не фашизм, це субкультура, зі знаками, які не означають те, що вони зображають. Ось прямо як Бодрійяр говорив: симулякр. Тепер росіяни готують ці процеси (над бійцями "Азова" – автор) так, щоб здавалося, що вони борються з фашизмом.
(Але фактично у Маріуполі) справжні фашисти перемогли людей, які хочуть виглядати, як фашисти. Це зовсім новий якийсь набір смислів, який у старі розуміння не влазить, бо за старим розумінням, росіяни – антифашисти, а "Азов" – фашисти, але по суті все навпаки...
Нинішня (російська) влада просто естетику цю не взяла. Естетика в них радянська, але риторика нацистська".
Принаймні можна стверджувати, що, на відміну від росіян, українці не мають культу вождя.
"Якби росіянам вдалося вбити Зеленського, нам усім було б дуже сумно. Але це б нічого не змінило, взагалі нічого", – каже молода діячка культури Софія Челяк, з якою ми розмовляємо в чарівному дворику за чашкою еспресо під час мого останнього візиту у Львів.
"У нас так багато горизонтальних зв'язків, ми могли б чинити опір інакше. Я особисто проводжу літературний фестиваль, Львівський міжнародний книжковий форум... Ну, я активізувала всі свої літературні зв'язки в країні, скрізь, щоб зібрати гроші, бензин, зброю для наших хлопців. Нас про це ніхто не просив, наказів ми не отримували. Ми зробили це, тому що цього вимагали обставини".
Саме завдяки цій розмові я почав розуміти дещо важливе: якщо щось докорінно і відрізняє українців від росіян, то це не мова чи історія, а форма організації, горизонтальна соціальна структура, яка радикально протилежна російській вертикалі.
Це стосується як активістів, чи то вкрай правих, лівих чи анархістів, так і простих людей і представників влади.
Децентралізація, яку проводить уряд Володимира Зеленського, дає багато повноважень місцевим мерам – повноважень, які вони так добре використовували у цій війні, – це не що інше як новітнє інституційне вираження цього глибоко вкоріненого інстинкту.
Читайте також:
Антон Дробович, закінчуючи говорити зі мною про Ігоря Терехова, у зв'язку з цим наголошує:
"Коли він відмовився від російських пропозицій (про те, щоб здати місто), то сказав це в такій послідовності: Харків – Україна. Тому що в Україні для нас питання місцевого самоврядування – це не жарт".
Правий український націоналізм з його австро-угорським корінням часто розглядається як основне політичне вираження "українства", хоча насправді це явище, характерне для меншості та вкорінене в основному на заході країни;
справжня українська політична традиція, яка дійсно формує самосвідомість країни, простежується від запорізьких козаків у XVII столітті та через Нестора Махна з його утопічним островом у Гуляйполі на початку 1920-х років до Майдану у 2014 році.
Це традиція опору, водночас анархістського та місцевого походження.
На найкрасивіше вираження цих ідей я натрапив наприкінці травня під час вечері в модному ресторані з двома іншими моїми друзями. Севгіль Мусаєва – кримська татарка, яка керує "Українською правдою", основним інтернет-виданням країни; її чоловік Микола Давидюк – політолог.
"Зовсім недавно, – сказав він мені, – ми обговорювали з Севгіль, яка тварина може бути символом України. У всіх країн якийсь є – російський ведмідь, американський орел, французький півень, але не у нас. Нарешті, ми подумали, що це повинна бути бджола.
Чому бджола? У мирний час вона старанно працює, нічого не просячи, нікому не завдаючи шкоди і не завдаючи незручностей своїм сусідам. Але якщо вулику раптом загрожує небезпека, вона стає дуже злою, і всі бджоли нападають як одна, готові померти".
Я обмірковую це: "Це справді гарне порівняння. Але хто тоді королева-мати? У вас же немає царя". Він також думає, потягуючи вино. Потім його обличчя прояснюється: "А це просто. Королева-мати – це країна".
