Між старим поганим і новим незвіданим. Як пройти "підлітковий вік" української державності?
В Україні традиція державності йде від Київської Русі до Гетьманщини, а від Гетьманщини до УНР та ЗУНР. Попри це власна державність, як і її свято досі є для нас новим явищем.
Через столітні періоди поневолення, колонізації та асиміляції ми не маємо власної управлінської традиції. Тяглості і спадкоємності правил управління, які працюють чи не краще за писані закони, постанови та накази. Тому що вони є частиною звички, шаблонами поведінки.
Цю спадкоємність у нас систематично відбирали і винищували. Дискримінували і не допускали за рідкісними винятками до політичного життя імперій, в складі яких була Україна. А ще нав’язували свої дикі традиції кермування державою.
Радянська система управління трималася на трьох китах: кумівство, корупція і пияцтво з приводу чи без. Саме таку модель ми отримали у спадок.
Радянська модель не могла бути іншою. Адже радянський союз лише на папері був державою робітників та селян. А насправді – це царство кдбістів, номенклатури і бюрократії. Вони запроваджували загальну рівність за допомогою масової бідності, а не зростання добробуту людей.
Бюрократія обмежувала доступ до всього, до чого лише могла. А хто хотів мати хоч щось, не нехтував зловживати особистими зв’язками, побутовим підкупом чи вирішенням питання за чаркою. Іншого вибору особливо не було.
Посткомуністична система управління не може дати нічого доброго в умовах, коли ми намагаємось будувати ринкову демократію. Вона й не давала. Наш розвиток усі три десятиліття буксував, бо жоден елемент системи не працював так як би мав.
Чиновники нижньої ланки створювали людям штучні перешкоди в доступі до державних послуг задля особистої вигоди.
Найсумніше у цьому всьому, що та посткомуністична тяглість пожирала молодих людей, більшість з яких були не готові до протистояння системі. І щоразу самовідтворювалась.
Революція Гідності і дев’ять років війни цю тяглість порушили. В державний апарат почали масово вливатись свіжі люди, у кількості достатній для докорінних змін. Десь їм вдалося перемогти, десь совок взяв реванш. Тому станом на зараз ми знаходимось в такому стані, коли старе ще недобите, а нове ще несформоване.
Це критичний час. Він чимось схожий на перехід із підліткового віку у доросле життя, коли формуються ті навички, якими будеш користуватись до смерті.
Читайте також: Геть від Москви! До Дня Української Державності
Зараз під час війни формується наша власна традиція лідерства.
Як би хто до нього не ставився, але Володимир Зеленський в ці дні та місяці продемонстрував таку сміливість, що нижчого стандарту наше суспільство далі сприймати не буде.
Те саме можна сказати про лідерство військове – на прикладі Валерія Залужного, інших офіцерів, сержантів і солдатів будуть вчитись наступні покоління нашого війська.
Але повсякденне цивільне управління сильно відстає від військового. Той же сміливий і харизматичний президент, який не похитнувся в перші дні навали, ніяк не може навчитись жити в межах Конституції і звільнити Генпрокурора та Голову СБУ так як вона того вимагає, а не як йому хочеться.
Україна зараз потребує не лише військових, а й тих хто своїм прикладом і працею готовий змінювати управління державою на кожному етапі: від президента до клерка початкової ланки.
Нам потрібні сильні політичні партії, щоб формувати якісну політичну еліту. Нам більше, ніж будь-коли потрібні кваліфіковані чиновники, щоб позитивні зміни доходили на місця, а не залишались у Києві. Нам потрібні вільні медіа, щоб контролювати владу і змушувати її ставати кращою.
А ще треба, щоб окремі позитивні приклади поширювались настільки, аби спочатку стати закономірністю, а потім звичкою. Щоб, окрім древньої історичної традиції державності, у нас була жива управлінська традиція державності сучасної.
Щоб влада усіх рівнів поважала своїх людей і закон, а не гнула його як дишло.
Назар Заболотний
