Війна забирає найкращих: сантехніка, таксиста, слюсаря та простого роботягу з села

Активіст Роман Ратушний, актор Паша Лі, боксер Олег Прудкий, фотокореспондент Максим Левін...

Список прізвищ українців, які гинуть зі зброєю та без, дозволяє без півтонів і напускного пафосу вимовляти колись заїжджену фразу: "Війна забирає найкращих".

Вторгнувшись в Україну, росіяни, заздрісні та безпринципні сусіди, посягнули на українське майбутнє. Після 24.02.2022 стало зрозуміло, що його окупантам не відібрати. Але вони продовжують забирати тих, хто міг би зробити завтрашню Україну майже бездоганною.

Ті, що йдуть на фронт не заради зарплат, обіцяних "бойових" та пільг – такі люди для обивателя РФ незбагненні. Занурившись у своє боягузтво, вони не розуміють, як можна йти проти диктатури та репресивної системи за покликом серця.

Давним-давно до лексикону росіян з подачі пропагандистів міцно увійшло українське слово "свідомі", яке стало в РФ глузливою лайкою. Людська риса, яку цінують у всьому нормальному світі, діяла на носіїв "великої російської культури" як червона ганчірка на бика. Роки сказу та ненависті призвели до того, що "свідомі" стали "нацистами", яких треба знищити.

Ця війна справді забирає найкращих українців. Але в нескінченному потоці епітафій не можна забувати про дуже важливе. Найкращі – не лише ті гідні герої, яких оплакують соцмережі та про яких повідомляють національні медіа.

Найкращі – всі без винятку. Включно з сотнями, тисячами бійців, про яких згадують хіба що регіональні ЗМІ з невеликою аудиторією.

Михайло Омелянович-Павленко, генерал-полковник армії УНР, у своїх мемуарах про Перший зимовий похід 1920 року писав:

"Мене, перед очима якого пройшло кілька тисяч нашого українського козацтва, завжди вражало в ньому багатство духовного обличчя, з яким так гармоніювало гарне фізичне розвинення. Часто-густо поміж українськими рекрутами доводилося бачити новобранців-селян, що носили на собі всі ознаки інтелігентності".

В інтерв'ю УП капелан 30-ої бригади Сергій Дмитрієв так охарактеризував сучасного українського воїна:

"Потрібно чесно сказати, що бійці різні бувають. Але в цілому більшість, навіть прості солдати – освічені люди, навіть освіченіші за багатьох, хто не був на війні...

...Український воїн – патріот, вмотивований до захисту інших. Він не нашкодить мені, вам. Це – людина-захисник. Безкомпромісний, принциповий".

Сучасне військо України – це не тільки менеджер, барбер, художник, бариста, бізнесмен чи айтівець (у кожному з наведених випадків потрібно обов'язково додати фемінітиви).

Сучасне козацтво – це таксист, слюсар, сантехнік, шахтар та простий роботяга з села, про яких нам нічого не відомо. Яких немає в наших instagram та facebook. Ті самі люди, які стояли пліч-о-пліч на Майдані, але ніколи не зараховували себе до середнього або "креативного класу".

У пошуках національної еліти після 24.02.2022 настав час ставити крапку.

До жертв Майдану й навіть після, протягом восьми років, поки на Донбасі гинули найкращі, у благополучних, мирних містах далеко від лінії фронту, ще можна було розмірковувати.

Еліта? Тепер остаточно зрозуміло, що не депутати, не міністри й навіть не президент. Зрозуміло, що не Ахметов, не Коломойський. Не прокурори чи суддя Чаус із колегами. Зрозуміло, що не Лобода і Поплавський. Але хто тоді? Хто?

Після 24 лютого будь-яка відповідь на це запитання повертатиме нас у минулі, темні часи. Крім одного: справжній цвіт нації – наші воїни, незалежно від їхнього статусу, достатку, статі, сексуальних уподобань, кольору шкіри та релігійних переконань.

З такою елітою у колективного несвідомого Росії бажання тягатися з українською національною свідомістю в майбутньому вже не буде.

З такими людьми у старої "еліти" шансів на їхнє безхмарне майбутнє в Україні вже немає.

Євген Руденко