Усе вирішиться на полі бою

Допомога військовим має стати головним пріоритетом суспільства. 

Тому що доля країни вирішиться на полі бою. Можна як завгодно довго відмовлятися визнавати очевидне, але невійськового шляху розв'язання цієї проблеми більше немає. 

Для Путіна саме існування незалежної України – це ексцес, який потребує виправлення.

Переконати його в чомусь – неможливо. Перемогти – цілком. Хоча завдання це – найскладніше з усіх, що випадали на долю нашого народу.

Путінська Росія пішла ва-банк. Якщо Путін не досягне в Україні перемоги, його режим впаде, що для нього та його приспішників означатиме ганьбу та смерть. На цю карту вони поставили все й, подібно до німецьких нацистів, кидатимуть у вогонь війни всі сили та засоби, які будуть здатні акумулювати.

У разі перемоги Путіна ми не просто втратимо суверенітет та демократію, ми будемо знищені як політична нація. Це, як і сто років тому, коштуватиме нам мільйонів життів. Російський полон обернеться для нас більшими стражданнями, ніж загибель у бою. 

Противник у рази переважає нас у всіх типах ресурсів (крім моральної правоти та волі до перемоги). Але це не робить його непереможним.

Це означає, що українське суспільство має спрямувати усі свої  наявні ресурси на досягнення військової перемоги.

Украй недалекоглядну позицію займають ті, хто вважає, що і цього разу обійдеться без них.

Недостатньо зрілою є позиція тих, хто думає, що оборона від російської агресії – це завдання виключно держави і що вона має все необхідне, щоб давати ефективну відсіч агресорові.

Напевно, жодна країна НАТО не має достатньо сил та засобів, щоб самотужки опиратися путінській імперії. Що вже казати про Україну, яка тільки починала оговтуватися після десятиліть правління шахраїв та зрадників. 

Ця війна по-справжньому вітчизняна, і перемогти в ній ми зможемо, тільки якщо кожен та кожна з нас докладатимуть до цього максимум зусиль.

Важливо вірити у ЗСУ, але просто вірити вже недостатньо.

Ставайте Збройними силами. Кожен та кожна, хто хоча б теоретично здатні встати до лав війська, мають або зробити це вже зараз, або морально та фізично готуватися до того, щоб зробити це найближчими місяцями чи роками.

Завдяки нашим союзникам у нас є зброя, необхідна для боротьби. Але зброя не здобуде перемогу сама – необхідні руки, які її вміло триматимуть.

Так, на щастя, сотні тисяч відданих та відповідальних чоловіків та жінок з перших тижнів війни встали на захист батьківщини. Саме завдяки їм ми витримали перший, найстрашніший удар. На жаль, за нашу можливість жити у вільній демократичній країні багато з них вже заплатили своїм життям.

Не переймайтеся тим, що у вас немає військового досвіду – його не мали й ті тисячі селян, робітників, вчителів, менеджерів та журналістів (перелік професій надто довгий), які взялися за зброю в перші місяці війни. 

Армії потрібні не тільки ті, хто вміє влучно стріляти, а й ті, хто здатен знаходити рішення проблем, що заважають нашому війську розвиватися та ставати більш ефективним. 

Якщо ви (ще) не в лавах Збройних сил, допомагайте армії: чим можете, як умієте. Але намагайтеся віддати максимум.

Безумовно, важливо допомагати всім, хто страждає внаслідок російського вторгнення. Але допомога цивільним не замінить допомогу війську.

Саме від боєздатності армії зараз залежить доля країни. Якщо армія не доб'ється успіху, противник нас знищить. 

Не соромтеся допомагати армії. Соромно соромитися допомагати армії.

Дотримання гуманітарного нейтралітету можуть дозволити собі хіба що іноземні функціонери міжнародних організацій – на відміну від нас вони відносно легко переживуть крах української державності. Для нас же в ситуації, коли противник прагне знищити нашу країну, такий нейтралітет є опосередкованою підтримкою ворога.

Армію треба підтримувати відкрито. Кожен та кожна з нас у цьому має бути прикладом для інших. Оскільки підтримувати армію сьогодні – це підтримувати все, що нам дороге.

Підтримувати армію означає боротися за свободу та демократію. Боротися за наше майбутнє.

Борітеся!

Костянтин Рєуцький