Чи потрібно Україні бойкотувати спортивні змагання за участі росіян?
Війна триває і, на жаль, для багатьох вже перетворюється на рутину. А перші шпальти провідних часописів світу рідше приділяють Україні чільну увагу. Так само і в світі спорту.
Якщо в перші місяці бачили бурхливу реакцію та масове запровадження спортивних санкцій (рф та Білорусь відсторонили від 90% світових змагань), то наразі є загроза повзучого відкату назад.
Нещодавно на Європейському форумі атлетів в Брюсселі в кулуарах відчула це охолодження. Спортивні функціонери дедалі частіше відмахуються від України та її проблем і не проти повернути росію до світового спорту.
Міжнародна федерація санного спорту (FIL) ухвалила рішення про поновлення рф в якості повноцінного члена. Апеляційний трибунал Міжнародної федерації бобслея та скелетону також скасував своє рішення про тимчасове відсторонення росіян. Міжнародна федерація дзюдо дозволила російським та білоруським спортсменам брати участь в турнірі "Великого шолома".
Це ще не набуло масовості, але така тенденція дуже тривожить.
Як в такій ситуації діяти українським спортсменам?
Насамперед – не ослаблювати тиск. Можливо, комусь некомфортно буде нас чути, але ми повинні й далі говорити про війну і спортивні санкції. На усіх доступних публічних та непублічних майданчиках. Використовувати кожну нагоду, аби переконувати, аргументувати, доводити, що агресор має і далі залишатися в ізоляції.
Сьогодні все частіше звучать голоси за бойкот спортивних заходів, де братимуть участь росіяни та білоруси навіть під нейтральним прапором.
Бойкот дійсно може бути дієвим інструментом тиску на міжнародну спортивну спільноту. Ключове питання – ЯКИЙ?
Якщо ми не приїдемо на якесь змагання, то організатори, можливо, навіть зітхнуть з полегшенням. Мовляв, добре, що немає цих надокучливих українців. А нам не потрібно повертати їх до "зони комфорту". Нам варто пробудити їхнє сумління, дати відчути співпричетність до тих звірств, які чинить росія в Україні.
Сидіння вдома ні до чого доброго не призведе. Лише демотивує спортсменів і ослабить наш спорт.
Тож, якщо вдаватися до бойкоту, то до бойкоту активного. Приїздити на турніри, виходити на старти і вже там демонструвати власну позицію. Це можна робити різними методами. Наприклад, демонстративною відмовою стартувати. Це транслюватиметься в медіа, це бачитимуть присутні глядачі.
Нам потрібно донести до спортивного співтовариства просту тезу – обирайте не між Україною та росією, обирайте між спортом та війною. Адже ці два поняття не сумісні в одній площині.
Не може країна, що веде агресивну війну проти сусіда, випускає ракети по житловим будинкам, торговим центрам, дитячим садочкам і школам, як ні в чому не бувало брати участь у спортивних змаганнях й сходити на п’єдестал пошани. Таким чином світовий спорт девальвує свої цінності – єднання людства навколо ідеї миру та добра.
Україна прагне спортивної ізоляції росії не тому, що боїться її конкуренції. В нас є чіткі вимоги, виконавши які рф зможе повернутися:
- припинити бойові дії;
- звільнити тимчасово окуповані території;
- компенсувати втрати спортивної інфраструктури.
Аргумент, що, мовляв, спорт не стосується політики не працює. В росії спорт – частина потужної державної машини і частина агресивної пропаганди. Ця пропаганда останні 10 років на повну популяризувала та провокувала війну. Тож кожен російський спортсмен мусить нести свою частку відповідальності.
Українці, поки триває війна, мають і далі вимагати нарощення спортивних санкцій. А бойкот змагань здійснювати лише у крайньому випадку і так, аби він був максимально ефективним та дієвим.
Ольга Саладуха
