"Кожна випущена в Україну ракета – катастрофа, а кожне влучення – трагедія". Історія з Харкова

Кожна випущена в Україну ракета – катастрофа, а кожне влучення – трагедія.

Якимось обстрілам центральні ЗМІ приділяють більше уваги – наприклад, обстрілу Києва 26 червня. 

Воно й зрозуміло – столиця давно пройшла активну фазу бойових дій і є центром ухвалення рішень, дипломатії, волонтерства, але не гарячою точкою. Тому й удари по ній здаються надзвичайними. Тим більше, коли спричиняють жертви ні в чому не винних людей.

Тим часом у Харкові ми, здається, вже стали звикати до постійних "прильотів". 

Місто обстрілюють щодня, як за розкладом, з 23:00. Але не тільки. Ракети летять із прикордонних російських областей і влучають у житлові будинки та інші "військові об'єкти".

Регіональні медіа докладно висвітлюють наслідки ударів по Харкову. Водночас центральні ЗМІ, як правило, подають, їх сухим інформаційним зведенням – наприклад, 21 червня, внаслідок обстрілів Індустріального району міста загинуло п'ятеро людей, ще 11 отримали поранення.

Позиція великих медіа також зрозуміла. Адже якщо поглянути прагматично Харків – це лише одне з міст, яке потерпає від російської агресії. Тут, звичайно, не Сєвєродонецьк, немає тотальних руйнувань та бійні.

Проте для багатьох із нас ці удари болісні та травматичні. По-перше, бо щовечора після 23:00 доводиться сидіти в коридорі в передчутті чергового "хлопка". Здригатися, коли він передбачувано трапляється, й чекати на другий. 

По-друге, тому що ракети нищать наше місто і часто б'ють по колективній пам'яті.

Останніми днями обстрілюють не лише околиці, а й центр. У ніч на п'ятницю російський "Іскандер" зруйнував спорткомплекс ХПІ, в який я ходив на фізкультуру, поки навчався в школі, потім бігав на стадіоні під Daft Punk. Лише тиждень тому проходив повз і вкотре задивлявся на його сувору модерністську архітектуру, досконалість ліній. Світило сонце, в навколишньому Молодіжному парку гуляли люди з собаками, підлітки гойдалися на турничках та каталися на скейтах.

Після прямого влучення "Іскандера" фасад будівлі вцілів, але всередині все вщент розбито та поколічено. Вода з продірявленого даху капає на уламки бетону та будівельного інвентарю. 

Поряд із скалодромом, що покосився, на вітрі майорить український прапор. А довкола, як і тиждень тому, гуляють люди з собаками, підлітки гойдаються на турничках і катаються на скейтах. Так, ніби нічого не сталося.

У ніч на неділю ракета влучила у приватний будинок на вулиці Чоботарській. Я був за кілька кілометрів, але "прильот" був настільки гучним, ніби стався в сусідньому дворі. У машин під вікнами звично спрацювали сигналізації, а вуличний кіт закричав не своїм голосом.

У дитинстві я ходив Чоботарською на баскетбол у спорткомплекс "Авангард", збудований у 1930-х. Сім років тому його знесли та віддали цю ділянку під будівництво багатоповерхівки. Але так і не збудували.

Свого часу я також повертався цією вулицею додому в повній темряві і щоразу це було схоже на фільм жахів. 

П'ять років тому Чоботарську раптово відреставрували: поклали асфальт, встановили ліхтарі та підрихтували фасади. Тоді здавалося, що фільм жахів скінчився. І ось у неділю на цій вулиці з-під завалів приватного будинку витягли сімейну пару, яка будувала його все своє життя. Подібні історії, на жаль, трапляються у нас щодня.

Харків завжди був парадоксальним містом із своєю особливою ментальністю. Залишається таким і зараз. 

Попри щоденні обстріли, місто намагається жити звичайним життям. Відкриваються кав'ярні, бари та барбершопи, у супермаркеті – черга, а в переході метро знову почали продавати квіти та палені китайські зарядки.

Кожна чашка кави, кожна зустріч із друзями, кожен сонячний промінь цього літа здаються коштовнішими, ніж минулим. Тим більше, що ввечері знову доведеться сидіти в коридорі, здригатися від пари вибухів. А потім прокидатися від повітряної тривоги та намагатися зрозуміти, де закінчується поганий сон та починається наша реальність.

Сто двадцять якийсь день повномасштабної війни, яку ми не розпочинали.

Дмитро Кузубов

Джерело