Моя хата скраю?
Довгий час, не без допомоги наших ворогів з півночі, нам вдовбували у голови, що наратив "моя хата скраю..." є ментальною особливістю української нації.
Начебто українець – радикальний індивідуаліст, байдужий до чужих справ, якого цікавить виключно особистий комфорт, і який не здатний до об’єднання, взаємодії та співпраці заради спільної мети.
Реальне життя довело протилежне. Саме українці кожного разу демонструють унікальне вміння об’єднуватись, будувати ефективні горизонтальні структури та спільно діяти.
Ми все це самі бачили раніше під час всіх революцій та криз з 1991 року. А зараз це бачить весь світ під час повномасштабної війни з Росією.
Потужний волонтерський рух, чисельні батальйони добровольців, сильні бізнес спільноти та ефективні громадські організації – це все є невіддільною частиною нашого суспільства.
Все це повністю руйнує міф про "Моя хата скраю – нічого не знаю" і нарешті повертає на його місце справедливе "Моя хата скраю – першим ворога зустрічаю".
А що з цим у росіян, нації шовіністів та фашистів? Нації, що зверхньо ставилась до "молодших братів", глузувала з українськості та повторювала про "нашу хату…"?
А ось тут – найцікавіше. Ті, хто весь цей час вказували на нашу вигадану байдужість до суспільного життя, виявились повністю неспроможними до хоча б якогось реального низового об’єднання.
Російське суспільство атомізоване, м’язи, які відповідають за побудову горизонтальних зв’язків атрофовані, а будь-які спроби до самоорганізації приречені.
Сучасна Росія – тоталітарна держава з усіма елементами фашизму, яка завжди сприймала будь-який реальний низовий рух, як загрозу для системи.
Політичне поле випалене, а громадські ініціативи або каналізовані, або очолюються потрібними людьми з прокремлівської номенклатури. А російське суспільство імпотентне та нездатне чинити опір.
В країні, де перемогли путінізм, комуністична некрофілія, культ сталінізму, людожерства та радянського імперіалізму – інакше бути й не могло. Саме тому батьки загиблих в Україні російських військових тихесенько беруть гроші за вбитого сина і "не розхитують човен".
Вони не штурмують військкомати і не рвуть погони військкомів, бо "начальству віднєє" і "родіна важнєє".
Відповідно, чекати спротиву війні від російського суспільства, де перемогла рабська психологія, було досить наївно, якщо не сказати інфантильно.
Росіяни органічно стали носіями психології "наша хата скраю – нічого не знаю". Або адаптованої русифікованої версії "моя изба скраю – лодку не качаю".
Зокрема, через цю фундаментальну відмінність у суспільствах ми переможемо, а вони програють.
Вільні люди завжди перемагають рабів. Так і буде!
Григорій Маленко
