Пам'яті людини, чиє прізвище я ношу

Батько загинув. 

Хоча ні, не так. Правильніше буде сказати: "Росіяни вбили мого батька".

Тіла немає, тож мама досі сподівається на те, що він живий. 

Думаю, військові, які повідомляють сім’ям загиблих про смерть їхніх побратимів, спеціально залишають трохи простору для цієї надії. За цей час психіка трохи адаптується до втрати.

"Ще не знайшли, ідуть важкі бої", – відписує мамі хлопчик, який повідомив цю страшну звістку, на її чергове: "Ну що там?". Звучить жахливо, але все ж залишає якийсь промінець. 

"1% того, що він у полоні", – говорить їй інший військовий, який завозить його речі. Але надія – штука ірраціональна, тож, незважаючи на все, жевріє.

"Я знаю, що він живий. Він же обіцяв, що нас не кине", – говорить мені мама. 

А потім його визнають загиблим без тіла. Перед моїми очима з’являються здивовані очі мами і питання: "Це що, в нього навіть могилки не буде?".

Батько дзвонив мені декілька разів.

Перший раз перед тим, як поїхати на Донбас. Довго вибачався, що був неідеальним, і за все, що зробив не так. 

Потім дзвонив хвалитись, який обід вони приготували. В слухавці пролунали постріли і він дуже спокійним голосом сказав: "Извини, надо отвлечься".

Потім дзвонив прощатись. Казав, що страшно і навколо багато "двохсотих". Просив нічого не казати мамі, щоб вона не хвилювалась.

Дзвонив питати, що там пишуть у новинах. Коли вже пришлють зброю. Я сказала, що скоро, вже ж підписали ленд-ліз. Але зброї він так і не дочекався.

Був у мережі 12 травня, каже чат. Був. У минулому часі. Вже ніколи не буде. 

Останню нашу розмову він закінчив словами: "Сподіваюсь, ще побачимось".

"Звісно, побачимось", – намагалась впевнено відповісти я.

Можливо, він не завжди приймав правильні рішення щодо мого виховання. Але він точно зробив правильний вибір – захищати Батьківщину. І помер за неї.

Йому було 56 років. Він міг не йти у військкомат. Мама намагалась його відмовити. А він сказав: "Как я буду Алине в глаза смотреть?".

Вийшло, що ніяк.

"Герої не вмирають", – каже кожен другий, хто висловлює співчуття. І це дико дратує. Бо вони, бляха, вмирають. Вмирають, а їхні тіла навіть не можуть повернути родині, щоб вона попрощалась. Бо це війна. Бо вони по той бік. 

"Я надеюсь, может, его кто-то похоронит, и потом напишут или позвонят", – каже мама. Надія, яка жевріла, змінила налаштування.

В мережі давно не було, каже чат.

Аліна Полякова