Чи загрожує Європі українізація, або Чим схвильований Юрґен Габермас?
Напад Росії на Україну 24-го лютого 2022-го року викликав у світі обурення та хвилю солідарності з нашою країною. У більшості публікацій західних інтелектуалів висловлюється підтримка Україні, а симпатії до Росії вважаються моветоном.
Водночас у низці публічних виступів можна віднайти думки, які, засуджуючи російське вторгнення, транслюють побоювання щодо початку Третьої світової війни, використання ядерної зброї, закликають до стриманості щодо постачання Україні важких видів озброєння, критикують український націоналізм.
Дехто схильний бачити в цьому повторення кремлівських наративів, інші, як політолог Юрій Романенко, "старече кволе бурмотіння". Останній у своєму відео намагається принизити західних інтелектуалів, під впливом теорій яких Захід начебто "почав задихатися", а Європа перетворилася на "великий госпіс під відкритим небом". І тільки Україна здатна додати помираючій Європі "драйву" і пробудити все те, що дозволяло Заходу домінувати.
Емоційність політолога в умовах війни зрозуміти можна. Та чи справедливі закиди на адресу західних інтелектуалів і чи потребує Європа українізації? Розпочати варто з того, хто такі публічні інтелектуали.
Коротка історія публічних інтелектуалів
Поняття "публічний інтелектуал" увійшло в науковий дискурс у 1980-ті роки. Хоча самі інтелектуали з'явилися і стали публічними набагато раніше.
Легенда розповідає, що у добу Стародавньої Греції рибалки з острова Кос виловили золоту триногу. Дельфійський оракул наказав віддати її наймудрішій людині. Її віднесли Фалесу Мілетському, але той відповів, що не є наймудрішим.
Зрештою тринога змінила ще шістьох власників, допоки не повернулася до Фалеса. Тоді останній відіслав її в Дельфи з написом: "Аполлону присвячує цю триногу Фалес, двічі визнаний наймудрішим серед еллінів". Так було створено перший рейтинг публічних інтелектуалів – "семи мудреців".
Інтелектуали можуть існувати тільки в суспільстві з високим рівнем політичної свободи, де інакодумство не переслідується, а інститути громадянського суспільства не підміняються державою.
На Сході ніколи не бракувало розумних і освічених людей, але там діяв принцип: "усі повинні служити". Тому освічені люди ставали чиновниками, втрачаючи незалежність.
Західне суспільство залишало можливості для самореалізації інтелектуала поза державною службою. Такими були Сократ і Діоген, які публічно викривали вади співгромадян. Сократу це зрештою коштувало життя. Що ж, шлях інтелектуала завжди був небезпечним.
У середні віки розсадником інтелектуалів стали міста й університети, які мали автономний статус. Люди науки, викладачі, письменники могли зберігати певну незалежність від держави й церкви. Одним із найбільших інтелектуалів Середньовіччя був П'єр Абеляр, філософ і поет, який уславився сміливими диспутами з визнаними авторитетами.
Сучасний інтелектуал з'явився наприкінці ХІХ-го століття під час "справи Дрейфуса" у Франції, коли офіцера єврейського походження було звинувачено у шпигунстві та засуджено без доказів, лише з антисемітських мотивів.
Письменник Еміль Золя вважав це ганьбою, тому написав відкритого листа президентові республіки, який увійшов в історію за першим рядком: "Я звинувачую".
На підтримку листа Золя професори, студенти, журналісти, літератори з табору захисників Дрейфуса ("дрейфусари") склали колективний протест, який один із лідерів "антидрейфусарів" письменник-націоналіст Моріс Баррас презирливо охрестив "Протестом інтелектуалів".
Відтоді за інтелектуалом надовго закріпився образ невдахи, причому пихатого й манірного. У романі Мілана Кундери "Книга сміху і забуття", коли герой запитує свою дівчину, чому вона така замкнена, вона відповіла: "Ти кохаєшся, як інтелектуал".
Біографія інтелектуала зазвичай була типовою: бідна юність, короткий період відносного успіху, смерть у злиднях і забутті, посмертна слава і мільйонні статки, зароблені на продажу та перепродажу його творів. У літературі, мабуть, найкраще цей образ втілив Вільям Сомерсет Моем у романі "Місяць і мідяки".
Іноді інтелектуали прагнули втекти від світу, який не розумів їх. У 1927-му році філософ Жульєн Бенда написав есе з промовистою назвою "Зрада інтелектуалів". На його переконання, суспільна функція інтелектуалів – зберігати для людства вічні духовні цінності й виступати моральним орієнтиром, не маючи практичних цілей. Їхні устремління протилежні "реалізму" мас, а їхнє гасло можна сформулювати Ісусовими словами: "Царство Моє не від цього світу".
Але, починаючи з кінця ХІХ-го століття, переймався Бенда, інтелектуали зрадили своєму призначенню. Замість того, щоб виходити з позицій загальнолюдської справедливості, істини та розуму, вони перейнялися "реалізмом" мас, переповнилися "політичними пристрастями" і почали розпалювати їх у співгромадянах, ведучи людство "до найглобальнішої і найвитонченішої війни з усіх, які тільки бачив світ".
Іноді інтелектуали будували ідеальні світи, які очолювали інтелектуали – від платонівської Академії як прообразу ідеальної держави до країни Касталії, описаної Германом Гессе у романі "Гра в бісер", що побачив світ у розпал Другої світової війни.
Так само, як головний герой Гессе залишає Касталію, інтелектуали виходять з "вежі зі слонової кістки" в повоєнній Європі. Розпочинається ера інтелектуалів-бунтарів, які виступають на мітингах, роздають газети на вулицях чи кидають цеглу в поліцейських, як Жан-Поль Сартр чи Мішель Фуко.
На думку Сартра, "…інтелектуал – це той, хто втручається в те, що його не стосується"; людина, яка усвідомлює опозицію між пошуком наукової істини та панівною ідеологією.
Едвард Саїд вважав, що відповідальність інтелектуалів полягає в тому, щоб публічно піднімати незручні питання та протистояти ортодоксальності й догматизму. Тому справжній інтелектуал – завжди аутсайдер, що живе у добровільному вигнанні на задвірках суспільства.
В останній третині ХХ-го століття відбувся "публічний поворот" (public turn), пов'язаний із зростанням суспільного запиту на соціально-гуманітарне знання. З'явилися такі галузі як публічна філософія, публічна історія, публічна соціологія, публічна антропологія, публічна географія тощо.
Все більше представників академічної науки почали шукати шляхів самореалізації у публічному просторі й заробляти великі гроші. Це змінило соціальний статус публічних інтелектуалів, які втрачають імідж маргіналів і все більше інтегруються в політичний істеблішмент.
Однак однією з головних ролей інтелектуала у суспільстві залишається роль критичного інакодумця.
Іноді українцям важко зрозуміти, що західні публічні інтелектуали висловлюють виключно власну позицію, ніяк не узгоджуючи її із зовнішньою політикою, національними інтересами своєї держави чи думкою більшості співгромадян.
Першим відчути важливе
Значний вклад у розвиток поняття "публічний інтелектуал" зробив Юрґен Габермас. На його думку, інтелектуала вирізняє здатність першим відчути щось важливе, чого ще не розуміє суспільство.
Інтелектуал може почати хвилюватися з приводу певних критичних тенденцій, коли інші ще займаються своїми буденними справами: "інтелектуал повинен бути здатен бути схвильованим", але водночас не допускати надмірно емоційних реакцій.
До чеснот інтелектуала Габермас відносить якості, які важко назвати героїчними: схильність передбачати небезпеки, наявність фантазії, щоб розробляти альтернативи, та трохи відваги, аби виступити із заявою чи опублікувати памфлет.
Коли нацистська Німеччина капітулювала, Габермасу йшов шістнадцятий рік, і він був членом "гітлерюгенду". Американські солдати, які окупували його містечко, викликали захоплення юнака і перетворили його на американофіла. Як і кожен німець, він мав пройти складний шлях подолання минулого, що включав зречення нацистської спадщини й визнання відповідальності за неї.
В інтелектуальне життя Габермас увірвався стрімголов. У 1953-му році на шпальтах "Frankfurter Allgemeine Zeitung" він піддав нищівній критиці найвпливовішого тодішнього інтелектуала – філософа Мартіна Гайдеґґера, звинувативши його у співпраці з нацистами та антисемітизмі. Так 24-річний студент став знаменитим.
Наукову кар'єру Габермас розпочинав як асистент професора Теодора Адорно, який вважався живим класиком і жертвою нацистів. Йому заборонили викладати та змусили емігрувати. Після війни він керував Інститутом соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні і був одним із інтелектуалів, які вплинули на формування "нових лівих".
Коли в другій половині 1960-х років покоління молоді, що не знало жахів нацизму, піднялося на хвилю протестів, німецька професура не пішла зі студентами на барикади. Адорно говорив про непродуктивність молодіжного протесту та "сумнівні засоби студентства". Коли група студентів захопила Інститут соціальних досліджень, він не вигадав нічого кращого, ніж викликати поліцію. Так він перестав бути їхнім кумиром і став зрадником.
22-го квітня 1969-го року Адорно мав намір прочитати лекцію. В аудиторії до нього кинулися троє довговолосих студенток у шкіряних куртках та синіх джинсах, обсипали голову професора червоними пелюстками, обійняли та спробували розцілувати, що вдалося одній із "квіткарок". Зрештою студентки оголили груди. Так народилася нова форма протесту – "Busenattentat", відома у нас завдяки рухові "Femen".
Адорно намагався захищатися, несамовито махав руками. Зі скуйовдженим волоссям, з пальто на лівій руці та капелюхом у правій, він вилетів з аудиторії обуреним і пригніченим. За ним аудиторію залишили близько сотні студентів; решта чотири сотні залишилися дискутувати та святкувати тріумф.
Їхні дебати триватимуть ще довго. Адорно більше не з'явиться в аудиторії. Це була його остання лекція у житті. Він поїхав до Швейцарії, де й помер у серпні 1969-го року від інфаркту.
На відміну від наставника Габермас свою публічну дискусію витримав. З 1964-го року він очолював кафедру філософії і соціології в університеті Франкфурта-на-Майні. Ліві студенти обожнювали його. Але, коли після вбивства поліцейським студента Бенно Онезорга у 1967-му році країну охопила хвиля насильства, філософ відчув небезпеку. Він сміливо атакував популярного студентського лідера Руді Дучке, назвавши його "лівим фашистом" та звинувативши у провокації поліції. Габермас завжди виступав проти насильства.
Замість вуличної німецькі інтелектуали підтримали революцію електоральну. У 1969-му році завершилося 20-річне правління християнських демократів, і канцлером уперше став соціал-демократ Віллі Брандт. Провідну роль у передвиборчій кампанії соціал-демократів зіграв письменник, згодом Нобелівський лауреат, Ґюнтер Ґрасс. Габермас теж опинився серед переможців.
Найвпливовішим інтелектуалом Німеччини його зробила "суперечка істориків" 1986–1987-го років. Ключовим питанням суперечки стало ставлення до нацистського минулого. Історик Ернст Нольте та його прибічники доводили, що злочини нацизму не були унікальними і мало відрізнялися від злочинів в інших країнах, зокрема в сталінському СРСР. Таким чином комунізм і нацизм урівнювалися, причому другий виник і чинив злочини, реагуючи на комуністичну загрозу.
Ця точка зору відбивала запит групи осіб з оточення канцлера Гельмута Коля, що Німеччині вже досить каятися за своє минуле і треба відроджувати почуття патріотизму й національної гідності.
Однак Габермас знову першим відчув загрозу і виступив рішучим опонентом Нольте.
По-перше, стверджував він, нацистські злочини є унікальними й безпрецедентними в історії людства.
По-друге, відповідальність за нацизм не можна покладати виключно на Гітлера та його оточення. Німецька провина лежить на кожному, хто брав участь у злочинах, а колективна відповідальність – на всіх німцях та їхніх нащадках.
По-третє, поразка Німеччини стала визволенням країни.
Нарешті, національна ідентичність Німеччини може існувати виключно у формі "конституційного патріотизму", адже лише така форма патріотизму не відчужує німців від Заходу.
"Суперечка істориків" точилася на шпальтах газет і викликала жвавий інтерес суспільства. Якщо Нольте апелював до минулого, то Габермас, не будучи істориком, дивився у майбутнє. Зрештою спроби Нольте звільнити німців від колективної провини за злочини нацизму зазнали краху.
Однак у Східній Європі, зокрема і в Україні, утвердилася концепція, ближча до поглядів Нольте – про спільну відповідальність "двох диктаторів" за розв'язання Другої світової війни і тотожність тоталітарних режимів.
З огляду на це з нагоди 75-річчя завершення Другої світової війни тодішній глава МЗС Німеччини Гайко Маас та директор Інституту сучасної історії в Мюнхені Андреас Віршинг ще раз нагадали, що виключно Німеччина несе відповідальність за розв'язання війни та Голокост, а будь-яка інша думка ображає пам'ять жертв.
На початку ХХІ-го століття Габермас одним із перших відчув, що Європа втомилася від опіки США, особливо після вторгнення до Іраку. Він закликав "звільнитися із залежності від нашого сильнішого партнера" і створити збройні сили ЄС. Об'єднана Європа має стати сильною і дієздатною у зовнішній політиці.
Російська агресія проти України боляче вдарила по цих планах. Габермас, либонь, міг би підписатися під словами свого ровесника американського публічного інтелектуала Ноама Хомського, що Володимир Путін своєю "злочинною дурістю" зробив Вашингтону величезний подарунок.
Конфлікт інтелектуалів
Наприкінці квітня 28 німецьких інтелектуалів та митців на сторінках феміністичного журналу "Emma" (засновниця й одна з підписанток – журналістка й активістка феміністичного руху Аліса Шварцер) звернулися з відкритим листом до канцлера Олафа Шольца із закликом утриматись від постачання зброї в Україну через ризик поширення війни на всю Європу і перетворення її на третю світову.
Поділяючи судження про російську агресію як про порушення норм міжнародного права і про моральний обов'язок не поступатись агресору без відсічі, підписанти водночас висловлювали побоювання, що поставки важкого озброєння можуть перетворити Німеччину на учасника війни.
До того ж, загрожують значними руйнуваннями на території України, тому "навіть виправданий опір агресору в якийсь момент виявляється нестерпно непропорційним" до масштабів жертв і руйнувань.
Лист викликав гнівну реакцію, зокрема з боку міністра економіки Німеччини Роберта Габека. У відповідь тижневик "Die Zeit" опублікував листа 58 інтелектуалів та митців (серед підписантів – Нобелівська лауреатка з літератури Герта Мюллер, письменник Даніель Кельманн), які закликали канцлера продовжувати підтримувати Україну військовою технікою, щоб не допустити перемоги Росії.
Російсько-українська війна зафіксувала розрив між поколіннями німецьких інтелектуалів. Середній вік підписантів листа до "Die Zeit" становить 54 роки. Це покоління не бачило Другої світової війни та повоєнної розрухи, мало пам'ятає дискусії щодо "німецької провини" й "суперечку істориків" і мало жило за часів ядерної загрози доби Холодної війни.
Підписантам листа на сторінках "Emma" в середньому 76 років, і для них усе вище перераховане – не порожній звук.
Захистити постнаціональний і постгероїчний менталітет німця
Дискусії в німецькому суспільстві щодо підтримки України призвели до падіння популярності соціал-демократів, які нещодавно очолили коаліційний уряд.
92-річний Юрґен Габермас знову відчув загрозу і виступив зі статтею "Війна і обурення" на сторінках "Süddeutsche Zeitung".
Оцінка Габермаса однозначна – це широкомасштабна агресивна війна, розв'язана російським президентом з порушенням міжнародного права. Однак у центрі його уваги – не Україна.
На думку Габермаса, Захід переживає дилему між двома крайнощами: поразкою України та переростанням "обмеженого конфлікту" в Третю світову війну. Схиляючись до того, що Україна не повинна програти, він водночас критично ставиться до закликів судити російського президента в Гаазі, адже з ним ще доведеться укладати мир.
Інтелектуал стурбований "запеклою боротьбою думок" в Німеччині щодо військової допомоги Україні і виступає на захист "вдумливого та обережного" курсу канцлера Олафа Шольца.
Його лякає, що нове покоління може зруйнувати німецьку політику, засновану на діалозі та миротворчості.
Якщо молодше покоління інтелектуалів і політиків (втіленням якого є 41-річна міністерка закордонних справ Анналена Бербок) вимагає від канцлера Шольца рішучішої підтримки України та уявляє війну лише в розрізі альтернативи між перемогою і поразкою, то старше знає, що у війні проти ядерної держави не можна "виграти".
На думку Габермаса, має місце зіткнення між більш національним та більш постнаціональним менталітетами, які формують різне ставлення до війни.
Ця відмінність стає очевиднішою, якщо співставити "захоплений героїчний опір та очевидну готовність до самопожертви" українців з реакцією німців. Останніх, зауважує філософ, дивує українська впевненість у перемозі та їхня незламна мужність, готовність "із похмурою рішучістю" захищати Батьківщину від ворога, який має перевагу.
Натомість західні люди звикли покладатися на професійні армії, щоб у випадку необхідності "не довелося захищати себе зі зброєю в руках, а бути захищеними професійними солдатами".
Цей "постгероїчний" менталітет міг з'явитися у другій половині ХХ ст. лише під захистом американської ядерної "парасольки".
З огляду на можливість ядерної війни серед політичних еліт та більшості населення утвердилося переконання, що міжнародні конфлікти в принципі можуть бути розв'язані тільки дипломатичним шляхом і санкціями, а у разі початку воєнних дій, їх треба врегульовувати якомога швидше.
Габермас прагне зберегти постнаціональний і постгероїчний менталітет німця як гарантію невідродження німецького мілітаризму, що спричинив дві світові війни. Його лякають ідеї на кшталт: "лібералізм потребує нації" від Френсіса Фукуями.
Габермасом, вочевидь, рухає страх "українізації" Німеччини – що молодше покоління німців, яке не бачило руйнівних наслідків Другої світової і не відчувало страху перед ядерною катастрофою за часів Холодної війни, може сприйняти український, "більш національний", менталітет, і тим самим відродити німецький мілітаризм.
Безумовно, Росія зловживає страхами інтелектуалів, особливо перед ядерною війною та українським націоналізмом, хоча сама підтримує правих радикалів Європи.
Але не варто шукати на рахунках Габермаса російські рублі. Його застереження можна проігнорувати, як перебільшену обережність літньої людини. А можна спробувати пошукати перестороги в занепокоєннях інтелектуала, який неодноразово доводив здатність відчувати загрозливі тенденції.
Юрій Латиш
