Моїм російським друзям. Прийшов час для вашого власного Майдану
Друзі давні й не дуже, друзі, з якими я не знайомий особисто, друзі по духу і розуму. Тепер до вас теж прийшли тяжкі часи.
Протягом останнього місяця я спілкувався з багатьма з вас. Ваше життя, яке і без того ніколи не було легким, перевернулося з ніг на голову, як і життя кожного українця.
Багато з вас тікає з Росії. І багато з вас зізнавались, що відчувають провину і сором через дії вашої країни по відношенню до ваших сусідів. Через те, чому піддають Україну від вашого імені.
Над деякими з вас, активістами, уже давно нависала загроза, і ви готувалися до вирішального удару.
На початку березня я написав Олександру Черкасову, своєму дуже давньому другу з "Меморіала". "Розповім трохи згодом, – як зазвичай, лаконічно відповів Саша. – Зараз після обшуку ходимо по руїнах. Розтрощені комп'ютери. Зламані сейфи".
Інші ж – діячі культури, художники, критики, письменники – вражені раптовим обвалом вашого крихкого світу. Нікому з вас не подобається Путін і його режим злодіїв і фашистів, більшість з вас їх ненавидить.
Але давайте будемо відвертими: за винятком дуже небагатьох з вас – тих, хто працював у "Меморіалі", у "Новій газеті", на "Ехо Москви", у "Медузі", організації Навального та в низці інших місць, – чи багато з вас робили хоча б щось для спротиву цьому режиму? Окрім хіба що участі в мітингах, коли вони ще відбувалися.
Читайте також колонку російської журналістки "Пізно ховатися, пізно мовчати"
А якщо й так, ви впевнені, що ваше відчуття сорому і провини – не просто абстракція? Можливо, вони викликані вашою тривалою байдужістю до того, що відбувається навколо, вашою апатією і вашою пасивною співучастю, які тепер, напевне, великим тягарем лягли на вашу душу й серце?
Так було не завжди. У 1990-ті був короткий період, коли ви до певної міри володіли свободою і демократією – безладною навіть кривавою, але справжньою. Але 1991-ий рік виявився не кращим за 1917-ий.
Чому кожного разу, коли у вас нарешті трапляється революція, вас зрештою охоплює такий сильний страх перед смутою, що ви шукаєте спасіння за спиною царя, нехай його ім'я Сталін чи Путін?
Скільки б людей він не вбив, вам все одно здається, що біля нього безпечніше. Чому так?
Справді, були допущені помилки. Замість того, щоб захопити й оприлюднити архіви КДБ, як це зробили німці зі штазі, ви відвели душу на пам'ятнику Дзержинському – і дозволили КДБ залягти на дно, оновитися, переформуватися і захопити владу над країною.
Коли вас поставили перед вибором між грабежем країни та поверненням комуністів, ви не стали боротися за можливість третього варіанту – і покірно змирилися з грабежем.
У 1998-му році ваша економіка впала, і це знаменувало кінець масових мітингів за велику соціальну справедливість чи проти війни у Чечні. Головною турботою стало виживання.
Коли він почав знову зрівнювати Чечню із землею, більшість із вас заплющили на це очі. Я добре пам'ятаю ті роки. Я тоді саме працював у Чечні, допомагаючи постраждалим від путінської "антитерористичної операції", і своїми очима бачив руїни Грозного, Катар-Юрти, Ітум-Кали та інших міст.
Іноді на вихідних я повертався у Москву і весело тусувався з вами, друзі мої. Ми пили, танцювали, і часом я намагався розповісти вам про жахи, свідком яких я був: про тортури мирних жителів, про вбитих дітей, про солдатів, які продавали тіла загиблих їхнім сім'ям.
Ви ж мені казали: "Джонатане, нам вже набридла твоя Чечня". Я дуже добре пам'ятаю ці слова.
У відповідь я обурювався: "Друзі, це не моя Чечня, це ваша Чечня. Це ваша країна, чорт забирай, а не моя. Я тут просто дурний іноземець. Це ваша влада бомбить одне з ваших міст, вбиває ваших співгромадян". Але ні, це все було надто складно, надто болісно, і ви не хотіли нічого знати.
Потім настав економічний підйом середини нульових, зумовлений зростаючими цінами на нафту і готовністю Путіна дивитися крізь пальці на те, що частина викрадених грошей залишиться у кишенях середнього класу.
Багато з вас стали добре заробляти, дехто розбагатів, і навіть найбідніші з вас придбали нове житло і знайшли кращу роботу. Ціни росли, та хіба то біда? Москва святково сяяла і лисніла від шику.
Коли вбили декількох опозиціонерів – Юрія Щекочихіна, Анну Політковську, Олександра Литвиненка та інших, – багато хто з вас був шокований та висловлював жах щодо того, що відбувалося. Однак далі справа не йшла.
Коли після двох термінів Путін передав пост президента Медвєдєву, а сам посів місце прем'єра, ви, як я бачу, ледве звернули на це увагу.
Коли після декількох місяців правління Медвєдєва Росія вторглася в Грузію, більшість із вас проігнорували це або змовчали.
Скількох із вас я зустрічав у наступні роки на гірських схилах Гудаурі, в передгір'ях Казбегі або в кафе і в турецьких лазнях Тбілісі, поки частина цієї країни була окупована вашою армією?
Маю визнати, що навряд чи і ми на Заході багато що робили, якщо взагалі робили що-небудь. Трохи обурення, трохи санкцій; але яке значення мало те, що Росія кричуще порушує міжнародне право, коли така велика спокуса російської нафти, газу та внутрішнього ринку? Жити в Росії було добре. А після важких 1990-х це було найголовнішим.
Втім, наприкінці 2011-го ви, мої російські друзі, все-таки прокинулися. Коли Путін знову помінявся місцями з Медвєдєвим і посів президентське крісло, як раніше, багато хто з вас вирішив, що це вже занадто, і ви масово вийшли на протести.
Ім'я Навального стало прозивним, ви не йшли з вулиць пів року, і режим зрештою з жахом відчув, що втрачає ґрунт під ногами. Після того він завдав удар у відповідь.
Спочатку було організовано альтернативні акції, потім було прийнято більш репресивні закони, і тюрми наповнилися людьми. Тисячі опинилися за ґратами. Дехто отримав величезні терміни.
Решта опустили руки та розійшлися по домівках. "А що ми могли зробити?" Я чув це так часто і чую досі. "Держава така сильна, а ми такі слабкі".
Що ж, гляньте на українців. Подивіться на те, що вони зробили два роки тому. Розгнівані проросійським президентом, який обдурив їхні європейські сподівання, вони один раз захопили Майдан – і вже ніколи не покидали його.
Вони цілком самостійно звели наметове містечко та приготувались до рішучої оборони. Коли прийшла поліція і спробувала його зруйнувати, вони почали захищатися за допомогою палиць, арматури та коктейлів Молотова.
Врешті-решт поліція відкрила вогонь. Але замість того, щоб тікати, протестувальники перейшли у напад. Багато хто загинув, але вони перемогли. Утікачем став Янукович, а українці повернули собі демократію, право самостійно обирати лідерів та виганяти їх, якщо вони погано роблять свою справу.
Майдан дуже не сподобався Путіну. Це було поганим прикладом. Тому, скориставшись загальним сум'яттям, він захопив Крим. Дехто з вас був проти, однак користі з цього мало.
А скільки з вас були в захваті! Наскільки мені відомо, 91% громадян Росії підтримали анексію. "Молодець! Молодець! Крим наш!" – повторювали хором ваші співвітчизники в імперському сп'янінні. Я маю на увазі не тільки найбідніші прошарки населення зі злиденних куточків країни, де вся політика – горілка та картопля, але й декого з вас, мої друзі, яких я знаю особисто.
Письменники. Редактори. Інтелектуали. Та сама історія з Донбасом. Новоросія – Нова Росія! Звідкись раптом народився новий міф, і чимало вас, хто зневажав Путіна та його шайку, раптом повернулися на 180 градусів і почали його обожнювати.
Мені важко знайти причину, оскільки одразу після цього ми припинили спілкуватися. Решта тих, хто залишився моїми друзями, в основному мовчали. "Нас не цікавить політика", – казали ви.
І ви нову ховалися в книжки, кіно, каталоги ІКЕА та парки, геть як нові після реставрації, яку розпочав мер Москви в 2012-му році, – з їхніми бінбегами, загальнодоступним вайфаєм та хіпстерськими кафе. Направду, Донбас далеко, а Москва така гарна – і стає лише кращою.
Ви заледве звернули увагу на Сирію. Там були терористи, правда ж? ІДІЛ чи що там… Навіть московський редактор, який випустив мою книжку про Сирію, розкритикував її тоді в інтерв'ю, бо я буцімто нічогосінько не розумів у тому, що коїться у Сирії.
Ну, принаймні, я їздив туди і сам бачив, як на вулицях Хомса державні снайпери холоднокровно стріляють в однолітків моїх дітей. Серед усіх громадян Росії там побували лише ваші солдати, які у 2015-му році почали бомбити тисячі мирних жителів, набуваючи досвід для наступної серйозної війни.
Безумовно, багатьом з вас відомі слова пастора Мартіна Німеллера:
"Спершу вони прийшли по соціалістів, але я промовчав – бо я не соціаліст.
Потім вони прийшли по членів профспілок, але я промовчав – бо я не член профспілок.
Потім вони прийшли по євреїв, але я промовчав – бо я не єврей.
Потім вони прийшли по мене, але вже не залишилось нікого, хто б міг щось сказати на мій захист".
Скільки з вас говорили про чеченців, сирійців або українців? Дехто з вас це робив. Але переважна більшість промовчала.
Дехто дійсно говорить зараз – як, наприклад, Дмитро Глуховський, Михайло Шишкін, Михайло Зигар, Максим Осипов та інші. Більшість дозволяє собі говорити з-за кордону, дехто – із середини країни, як Марина Овсяннікова, ризикуючи потрапити в новий ГУЛАГ або скласти компанію Навальному.
Що стосується інших, то вам найкраще відомо, в якій країні ви живете. Тому, я впевнений, ви розумієте: коли Путін розбереться з українцями – або, що здається дуже ймовірним, якщо в нього це не вийде, – він візьметься за вас.
За всіх вас, друзі мої: за тих, хто мужньо, але здебільшого наодинці виходив на протести і досі відбувся незначним терміном, але незабаром отримає серйозніший.
За тисяч з вас, хто підписував петиції, хто висловлював незгоду в соцмережах (хай навіть лишень чорним квадратом в Інстаграмі) або ж висловлювався у приватних розмовах із колегами на роботі.
Часи, коли 10 або навіть 25 років позбавлення волі давали просто за анекдот, залишилися не в такому далекому минулому – і тепер вони, з великою ймовірністю, чекають на вас у майбутньому.
Хто тоді висловиться за вас? Хто лишиться?
Приклад українців – навіть більше, ніж 2014-го, – лякає путінський режим: вони доводять, що з ним можна боротися. І що розум, мотивація і хоробрість можуть його зупинити, якою б гнітючою не була на папері його перевага.
Зважаючи на все, мало хто в Росії це усвідомлює, як і те, що взагалі триває війна.
Але ви, друзі мої, добре знаєте, що зараз відбувається. Ви читаєте зарубіжні новини в інтернеті, у вас є друзі або навіть родичі в Україні, з якими ви підтримуєте зв'язок.
І Путін знає, що ви знаєте.
Тому будьте напоготові. Ви розумієте, до чого все йде. Гарне життя в обмін на ваше мовчання добігло кінця.
Ваші вибори – це просто хохма, ваші закони, якщо не брати до уваги репресивних, вартують не більше, ніж папір, на якому вони написані, ваших останніх вільних ЗМІ більше немає, ваша економіка руйнується швидше, ніж я пишу, у вас більше немає кредитних карток, щоб купити квиток на літак за кордон, навіть якщо якісь рейси ще залишилися.
Тепер Путін не задовольниться вашою мовчанкою, він вимагатиме вашої згоди, вашої покірності.
І, якщо ви не дасте йому те, чого він хоче, ви можете спробувати або якось поїхати, або вас розчавлять. Сумніваюся, що ви бачите ще якийсь варіант.
І все ж таки залишається ще один. Який врешті-решт і обрушить цей режим. І, можливо, в умовах, що склалися, від вас буде потрібно менше, ніж ви думаєте. Поміркуйте над цим.
Іскра спалахне не від вас: через економічний колапс, що насувається на Росію, вона, найімовірніше, загориться в провінції, в малих містах. Коли ціни злетять, а зарплати не виплачуватимуться, ті люди, які голосували за Путіна всі ці роки, бо хотіли хліба та миру, вийдуть на вулиці.
Путін знає це і боїться цих людей набагато більше, ніж він боїться інтелектуалів та середнього класу Москви та Санкт-Петербурга, тобто вас, друзі мої.
Але якщо кожне місто виходитиме на мітинги саме по собі, як це вже періодично відбувалося, йому не важко буде придушити їх поодинці.
Необхідна буде організація та координація. Натовп потрібно буде перетворити на масу.
У вас є цей чудовий магічний інструмент – інтернет, який режим може обмежити, але який ще працює і який можна буде налагодити майже за будь-яких обставин.
Вас дуже багато, вас мільйони. Московська поліція може впоратися з 30 тисячами людей на вулицях міста, можливо, з сотнею тисяч. Якщо вийде понад 300 тисяч, вона буде приголомшена.
Доведеться використовувати армію, але чи ця армія боротиметься за Путіна, коли дійде до справи? Після всього, до чого він змусив їх в Україні, всього, через що він змусив їх пройти?
Звісно, небезпека буде дуже велика. Багато хто з вас відчуватиме зрозумілий страх; ті ж, хто має дітей, боятимуться за них. І це природно, це нормально. Я б на вашому місці теж боявся.
На прикладі Сирії, а тепер України, Путін хотів показати вам, що трапляється з тими, хто наважується нехтувати своїм господарем, хто наважується не лише вимагати свободи, але справді намагається її здобути.
Але навіть якщо ви нічого не зробите, життя безлічі людей все одно будуть втрачені даремно. І ви це знаєте.
Ваш син закине жарт у чаті комп'ютерної гри – і буде заарештований; ваша дочка висловить обурення в інтернеті – і буде заарештована; ваш близький друг припуститься помилки – і помре в сирій камері під поліцейськими дубинками.
Ось що відбувається вже багато років – і далі лише посилюватиметься, набуваючи все більших і більших масштабів.
Тож вибору у вас немає. Якщо ви нічого не зробите, ви знаєте, чим це скінчиться.
Настав час для вашого власного Майдану.
Дійте холоднокровно, мисліть стратегічно та досягніть того, щоб це стало реальністю.
Джонатан Літтель
