Нам треба позбутися українського гена нарікання
Спецпроєкт НАЗК "UKRAINE NOW. Візія майбутнього"
Мені дуже цікаво брати участь в цьому важливому проєкті НАЗК, для якого ми записали велике інтерв'ю. Раджу вам його подивитись – насамперед для того, щоб подискутувати зі мною. Ми говорили, серед іншого, про зміни в суспільстві певних повсякденних практик. Негативних практик.
Я дуже мрію, що ми нарешті позбудемося українського гена нарікання. Свого часу, 37 років тому, я складав присягу в організації "Пласт". Один з елементів присяги – так званий "обіт" чи то обіцянка. І одна з фраз, яка там звучить – побажання і водночас заклик до дії на певний результат: "Щоб в думах журливих невольнича туга замовкла, а гордо щоб спів наш лунав".
Ось над чим маємо працювати ще до завершення і однозначно в роки після війни. Щоб не повторювати вкотре: "Ой, то яка то наша доля", "Ой, ми в третьому світі".
Друзі, ми, українці, зупинили найбільшу армію Європи! Нам є, чим гордитися!
Нам немає, на що нарікати, нам не варто переживати, що ми вічно "не такі", що ми нібито "корумповані", що у нас "не та держава".
Сьогодні весь світ дивиться на нас і каже: "Ми хочемо бути такими, як українці".
Наші сенси і практики стали еталоном для всього світу й мають тепер стати нашим дороговказом для перебудови власної країни. Це наша відповідальність, зокрема перед тими, хто не вижив у нашій боротьбі.
Ми сьогодні є тим, чим були Сполучені Штати наприкінці 18-го століття – фронтиром, далеким від умовних центрів європейської цивілізації, місцем ізгоїв. Саме на такій окраїні, після власної революції та війни за незалежність, появилася держава, інституції якої стали прикладом для розвитку решти західної цивілізації впродовж двох минулих століть.
Вони перші створили республіканський уряд, модерну демократію. Вони перші оголосили, що "свобода – це наша релігія", як колись писалося на нашому згорілому будинку профспілок на Майдані. Але останнім часом вони трошки відійшли від тієї релігії, що не дивно, адже індустріальна доба, яку вони фактично розпочали, завершується. В постіндустріальному світі ми маємо підняти той смолоскип і стати новим прикладом свободи для світу.
Ми є суспільством горизонтальних зв'язків. Ми ненавидимо ієрархію. Історичний приклад: пригадайте козацький ритуал, коли на Січі обирали кошового отамана. Після виборів його мазали (хтось скаже лайном, інші скажуть попелом), але чим би це не було, робилося це, щоб новообраний пам'ятав, звідки прийшов. Щоб не надуживав своїм ієрархічним становищем.
Успішні постіндустріальні організації – Google, Meta та інші – вони є не ієрархічними, а натомість є командами команд.
На превеликий жаль, ми у власному суспільстві досі мислимо термінами необхідності наздогнати "перший світ", так званий "золотий мільярд". В той час як сам "золотий мільярд" вже сьогодні відходить від ієрархій в сторону цінностей і структур, які нам давно властиві.
У нас гетерархічне суспільство. У нас ієрархії формуються під конкретні проєкти. Саме така структура затребувана в постіндустріальному світі. Тому замість того, щоб наслідувати Захід, наздоганяти його чи перебирати від нього найкращі практики, ми маємо вийти на нові інституційні форми, запропонувати світу методи управління й командоутворень, які відповідатимуть нашим цінностям, а заодно і потребам нового постіндустріального світу.
За збігом обставин те, що нам природне, зараз світу дуже потрібне, і у нас є чим поділитися.
Я переконаний, що в державному управлінні це означатиме перехід від жорсткої вертикалі міністерств, адміністрацій тощо до колегіальних органів, у яких рішення прийматимуться виключно консенсусом.
Читайте також: Валерій Пекар: Масова ініціація та наративний джавелін. Польові нотатки трансформації суспільства
Одним із найбільших наших викликів після війни є запровадження реального верховенства права.
Зараз я стверджую, що ми, на жаль, живемо за принципом верховенства закону, а не права: те, що написано, те й має бути виконаним, навіть якщо воно безглузде і залишає масу можливостей для уникнення реальних зловживань.
Саме це стосується й боротьби з корупцією. Якщо ми цю діяльність зводимо до "полювання за тими, які зробили щось проти закону", то я вам можу зараз назвати 150 людей, які шалено корумповані, але водночас завжди працюють в рамках закону.
Більшість з них, до речі, ті, яких у суспільстві називають олігархами. Усе, що вони робили у своєму житті, в переважаючій більшості було законно, але суспільство не вважає, що ці дії були правові.
Причина потрапляння в пастку верховенства закону полягає в тому, що ми, по-перше, одне одному не довіряємо, а по-друге, хочемо дати рамку для дії чиновнику в ієрархії.
Через недовіру ми обмежуємо повноваження чиновника бути інтерпретатором права, а ієрархія ще й підсилює "лещата" безсилля, в яких перебуває держслужбовець.
Якби ми будували кожну інституцію як колегіальний орган, то кожен випадок (порушення, рішення тощо) розглядався б колегіально. Саме колегіальність нам дає вірогідність того, що орган буде голосом та інтерпретатором власне права, а не лише закону.
Тільки в суспільстві, що керується верховенством закону та ієрархічністю, може з'явитися такий феномен, як олігархи.
Для мене є очевидним, що після завершення війни будуть не олігархи, а лише багаті люди – я не буду більше називати їх олігархами. Бо я абсолютно проти того, щоб ми займалися полюванням на відьом і якось карали за гріхи 90-х чи 2000-их у 2022-му році.
Олігархи мають пройти тест на приналежність до суспільства й нації.
Як ці люди поводили себе під час війни?
Чи їхній величезний ресурс був витрачений на сприяння перемозі?
Чи людина просто спостерігала збоку, а тепер після війни хоче повертатися?
От до таких "сторонніх спостерігачів" (знову ж таки, з точки зору права, бо, мабуть, своєю пасивністю вони нічого протизаконного й не зробили) ми будемо ставитися з величезним осудом.
Мають бути механізми вилучення таких людей із наших спільнот.
Хочуть собі доживати віку в Італії, Іспанії чи Ізраїлі? Хай собі там і доживають, це не наша справа. Аби до нас не лізли.
А стосовно тих, хто залишиться тут, мені здається, це ресурс, який ми маємо використовувати на благо суспільства, поодиноких спільнот.
Зараз нам потрібна кожна людина, кожна копійка для перемоги та відбудови після завершення війни.
Нам критично важливо активізувати все світове українство. Аби окреслити кількість українців, я регулярно використовую цифру у 60 мільйонів, хоча очевидно, що кількість громадян України значно менша.
Читайте також: Євген Глібовицький: Ми вийдемо з цієї війни абсолютно іншим суспільством
Після війни ми нарешті маємо зрозуміти, що українці – глобальна нація. Так сталося, що приблизно третина нашої нації розкидана по всьому світі, але це все ж наші люди!
Без підтримки світового українства сьогодні наша війна не була б настільки переможною.
Одна з причин, чому Сполучені Штати, Канада, Великобританія та інші країни надають нам зброю – через наше неймовірне лобі у цих країнах, вплив на ці уряди світового українства, яке на сьогодні рівнозначне тому, яке мають у світовій кон'юнктурі євреї з Ізраїлем на чолі.
Україна має стати домом для всіх українців – не лише для її громадян. Українці, які живуть в будь-якому куточку світу – а поза Україною нас приблизно 20 мільйонів, – мають розуміти, відчувати, що Україна – це їхня країна.
У них має бути право з легкістю отримати громадянство України. Коли я у 2019-му році приймав українське громадянство, мої діаспорні колеги дивилися на мене здивованими очима. Сьогодні вони самі так хочуть.
Всі вони, всесвітні українці, мають бути залучені у розбудову України після перемоги.
Як людина, яка останнім часом більше займається гуманітарною сферою, вважаю, що насамперед ми потребуємо великих зусиль у розвитку культурної сфери: книговидання, кіно, інтернету. Усі ці речі мають стати пріоритетом.
Колись Вінстону Черчиллю запропонували у воєнний час не фінансувати культурну сферу. Він поставив класне запитання: "Якщо не задля культури, то задля чого ми боремося?" От ми боремось зараз задля того, щоб бути українцями.
Вища освіта також має змінитися – стати менш регульованою, більш міжнародною, більше онлайн.
У нас впродовж останніх 30 років панувала думка, що вища освіта має готувати молоду людину до професії чи фаху, надавати практичні знання. Справді, після війни у нас буде потреба в професійних знаннях, фахових компетентностях тощо. Але це не обов'язково має забезпечуватися вищою освітою.
Вища освіта – має стати місцем розширення світогляду, того, чого не було значною мірою за останні 30 років, за винятком Могилянки, УКУ й, може, ще парочки інших навчальних закладів. А в основному вища освіта була націлена на підготовку спеціалістів.
Спеціаліст широкого профілю – це те, що буде затребувано в суспільстві в майбутньому, тому ми маємо забезпечити якнайширший профіль. А це потребує дуже серйозної інституційної реформи системи вищої освіти й системи освіти загалом.
З реформою університетів різноманітних реформаторських "груп 21-го листопада" та "24-го лютого" має бути більше. Хочу вірити, що вони будуть сильно між собою сваритися, активно дискутувати. Буде дуже багато різних текстів написано – на папері або хоча б у соцмережах.
Нам потрібна ця дискусія. І я дуже вірю, що десь у цьому обміні думок знайдуться нові форми й новий консенсус, який дуже необхідний суспільству в майбутньому.
Адже ми з вами знаходимось у важливому процесі, який насправді розпочався ще 1991-го року. Ми говоримо тут про 40-річний процес у сенсі Мойсея.
Якщо ви пам'ятаєте з Біблії, більшість тих, хто розпочинав вихід із Єгипту, не дійшли до Ханаану – обіцяної землі. Тому що вони 40 років блукали пустелею, і там відбувалися різного штибу революційні процеси.
Ми також є в процесі переходу з покоління в покоління. У нас також по дорозі виникають періодично революції. Ми в процесі нарощування нових цінностей, нових інституцій.
Ми знаходимось у процесі знаходження себе й формування чогось нового на фронтирі Європи, чогось, що стане прикладом для розвитку європейської цивілізації.
Я особисто вважаю, що за аналогією до 19-го сторіччя, яке стало століттям Сполучених Штатів Америки, 21-ше – це сторіччя України як центру розвитку світової цивілізації.
Це не питання однієї точки чи унікального моменту. Це наш процес, який триває, і насправді це величезна відповідальність. І це неймовірний кайф – бути частиною того процесу.
Отже, припинімо нарікати, друзі. У нас усе добре, ми виграємо, ми перемагаємо.
Ми утворюємо в суспільстві нові структури, нові сенси. Світ їх ще не бачив – бодай не у нашій інтерпретації. Нашим дітям і внукам буде чим гордитися. Це треба усвідомлювати, бо воно надихає на перемогу й на те, щоб працювати після перемоги задля побудови чогось справді нового та унікального.
Михайло Винницький, доктор філософії, викладач НаУКМА й УКУ, автор книги "Український Майдан, російська війна. Хроніка та аналіз Революції гідності"
Проєкт "UKRAINE NOW. Візія майбутнього" ініційований НАЗК з метою окреслити бачення розвитку України після перемоги у війні з росією. В інтерв'ю з відомими українськими діячами, мислителями та лідерами думок ми шукаємо відповіді на питання про те, як змінюється держава сьогодні та якою вона має стати завтра. Повні версії інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі НАЗК.
УП 100. Поза межами можливого
"Українська правда" представить свій другий в історії рейтинг лідерів — сотню українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України.
