Політика умиротворення Путіна аморальна
На початку квітня наші лідери тут, на Заході, емоційно відреагували на шокуючі фотографії сотень мирних жителів, вбитих у Бучі та інших передмістях Києва.
"На фотографії з Бучі нестерпно дивитись", – сказав Еммануель Макрон. "Жахливі, страшні фотографії", – так описав кадри Олаф Шольц. "Це удар кулаком в груди", – заявив Ентоні Блінкен.
І вони точно мають рацію. Тільки коли це чуєш, складається гнітюче враження, що вони вперше бачать такі фотографії – фотографії мирних жителів, вбитих російськими солдатами. Проте ось уже двадцять два роки, як ми дивимося на такі кадри. Просто всі ці роки розсіяний погляд падав на трупи чеченців, грузинів, сирійців, центральноафриканців, лівійців.
Це насторожувало, але не настільки, щоб ставити під сумніви нашу політику зближення з Володимиром Путіним – політику постійного "перезавантаження", – незважаючи на його провокації та злочини.
Це було далеко, тому нескладно було закривати на це очі й продовжувати з ним торгувати, купувати у нього нафту й газ, продавати йому наші "Рено" та "Мерседеси".
Проте ці конфлікти та трупи були не так вже й далеко – їх теж документували європейські та американські журналісти.
Я особисто бачив декілька трупів у Чечні після "зачисток" – наприклад, тієї, що відбулась у листопаді 2001-го року, коли Різван Лорсанов, ключова фігура російсько-чеченських переговорів 1996-го року, людина, з якою я багато співпрацював і яку надзвичайно цінував, був жорстоко вбитий у власній машині, а його труп лишився гнити до кінця "спецоперації" – так само, як і тіла українських мирних мешканців, що намагалися поїхати зі своїми сім'ями по трасі E40 на захід від Києва.
У 2008-му році в Грузії я знову рахував почорнілі трупи, що кишать хробаками, якими були всіяні селища між Цхінвалі й Горі – трупи мирних жителів, вбитих осетинськими ополченцями Путіна.
У Сирії я перебував до приходу російських військових, але багато моїх колег не звертали уваги на ракети та діжки з бензином, які скидали російські гелікоптери, робили фотографії їхніх жертв в Алеппо, Ідлібі та Гуті.
Щоразу ці тіла були "внутрішньою справою" Росії або ж наслідком ситуації, "на яку неможливо було вплинути".
Але ми їх просто не помічали. Тепер, коли вони біля наших дверей, біля міста, яке ще сім тижнів тому більшість з нас вважало однією з європейських столиць, у нас нарешті відкрились очі. Як це дивно – і як сумно.
Те, що в 2010-му році Ніколя Саркозі (на той момент президент Франції) вже за два роки після російського вторгнення в Грузію з характерним для нього цинізмом й без жодних сумнівів продав Росії військові кораблі, дивує не більше, ніж завзятість Еммануеля Макрона, який, здається, досі вірить, що з Путіним можливо домовитись.
Те, що Барак Обама був не дуже занепокоєний анексією Криму, вторгненням на Донбас і грубим втручанням Росії в Сирії, могло здатись кричущим, однак це було логічно, враховуючи, що США давно махнули рукою на Європу, а Близький Схід їх виснажив.
Однак всі ці роки я не перестаю дивуватись Ангелі Меркель. Як жінка, яка виросла під російським чоботом, яка знає про радянську систему, КДБ і штазі не за чутками, могла серйозно думати, що достатньо вести активну торгівлю з Росією, щоб політика останньої залишалася поміркованою?
Останні двадцять років вона, безсумнівно, краще, ніж інші західні лідери, розуміла, хто такий Володимир Путін, і тим не менш продовжувала дотримуватись горезвісного "Wandel durch Handel" (змінювати через торгівлю) – навіть після Криму, навіть після збитого над Донбасом літака MH17.
Мешканці балтійських країн, поляки і, звісно ж, українці чудово розуміли, що відбулось, і не переставали, інколи навіть занадто наполегливо, нас попереджати. Але їх ніхто не слухав, як ніколи не слухають ні Кассандр, ні панікерів.
Зараз ми краще розуміємо, що відбувається.
Навіть Макрон, навіть німці нарешті зрозуміли, що Путін зі своїм газом та нафтою тримає нас за горло і необхідно ослабити його якомога швидше – але не дуже швидко, бо споживачі у Франції, Німеччині та Італії не погодяться платити по 2,50 євро за літр бензину, і європейська промисловість не зможе обійтись без російського газу, навіть якщо це буде означати пряме фінансування війни.
З 24-го лютого Європа вже заплатила Росії приблизно 40 мільярдів євро за газ та нафту.
Після перших санкцій, які в врешті-решт мало позначилися на нас, ми зволікаємо з дійсно серйозними заходами. Ми думаємо, ми сумніваємось.
Ми відволікаємось на російське вугілля, яке насправді нікому не потрібне, щоб виграти ще трохи часу.
Ми не готові. А чому? Навіть якщо забути про геополітику, ми вже сорок років знаємо, що вже час покласти край нашій залежності від викопного палива, але нічого не робимо.
Ми ігноруємо вчених так само, як Кассандр і панікерів. Замість цього ми віддали себе на милість Путіну, стверджуючи, що він ніколи в житті не насмілиться використовувати нашу залежність проти нас. І тепер ми по вуха в лайні.
На цьому фоні звучить одна й та ж мантра: "Ми не воюємо з Росією". Звичайно, ні!
Війна – це справа українців, нехай самі з неї виплутуються – з нашою допомогою, звичайно, але не перегинаючи палицю.
Легке озброєння, щоб вести партизанську війну і поступово знекровити російських військових? Будь ласка.
Бронемашини і протикорабельні ракети, щоб дати їм відсіч? Чому ні.
Літаки, танки, об'єкти ППО, щоб їх подолати? В жодному разі.
Звідусіль звучить: "Тоді ми будемо втягнуті у війну, а війна з Росією виключена – у них же бомба, і вони її можуть використати".
Але як наші лідери не розуміють, що, з точки зору Путіна і його силовиків, ми вже давно почали війну з Росією, задовго до вторгнення в Україну?
На думку Путіна, щонайменше з 2008-го і вже точно з 2012-го року ми ведемо постійну війну проти Росії і проти нього особисто, що для Путіна – одне й те саме.
Розширення НАТО, яке з метою оборони прийняло до свого складу країни Балтії, – агресія проти Росії.
Мітинги 2012-го внаслідок повернення Путіна на президентський пост – американська конспірація, щоб його скинути.
Український Майдан – державний переворот, організований Держдепом США, аби послабити Росію.
Санкції після вторгнення в Крим і на Донбас – черговий доказ, що Захід ніколи не буде розглядати Росію як рівноправного партнера.
Путін давно зробив висновки в рамках свого параноїдального бачення світу та співвідношення сил у ньому.
Впродовж останніх десяти років він намагається послабити, підірвати Євросоюз, "підкопатись" під американську демократію.
Якщо це не війна, спрямована проти нас, то що це? І найголовніше: якщо Путін розглядає будь-яке стихійне народне повстання як військові дії з нашої сторони, то як йому тоді ставитись до сьогоднішніх санкцій і наших поставок зброї українцям, якими б обмеженими вони не були?
На його думку, між нами відбувається справжня війна. Для нього залишається лише одне запитання: якими засобами та в яких межах?
Ми робимо мізерно мало для того, щоб визначити ці межі. "Навіть не думайте про те, щоб зайняти навіть п'ядь території НАТО", – прогримів Джо Байден під час свого візиту в Польщу 26-го березня.
Путін у кращому разі посміявся. А скоріше, примружився і запитав себе, як йому краще перевірити, чого варта ця заява.
Може, завдати ракетного удару по конвою з озброєнням для українців, що рухається на польській землі? Або провести масовану кібератаку проти Естонії чи Литви? Або вкотре втрутитися у французькі вибори?
Одного разу доведеться вирішити: ми на війні чи ми не на війні? Коли на нас відверто нападає такий безпринципний противник, політика умиротворення не просто аморальна – вона неможлива.
Путін не готовий прийняти існування України як суверенної держави – він мріє про кінець Європейського Союзу та західної демократії, про світ, де володарюють лише найсильніші та найбезпринципніші, де грають без правил або лише за його правилами, які його збройні сили застосували в Бучі: якщо здаєшся, то отримуєш кулю в голову.
Будьмо відверті: я аж ніяк не за те, щоб ця війна перетворилася на третю світову. Якими б жорстокими не були локальні конфлікти, що їх розв'язує Путін, загалом він пропонує нам "повільну війну" – нову форму холодної війни, засновану на дестабілізації, дезінформації та політичній економії.
Якщо ми не хочемо, аби почалась війна зовсім іншого штибу, ми маємо будь-що серйозно включитися в цю війну.
Бо лише тоді, коли ми справді зважимося виділити необхідні кошти, щоб позначити наші червоні лінії, Путін буде зважати на них, як його солдати тепер мусять зважати на українців.
Поки що, попри всі санкції та постачання зброї в Україну, Путін продовжує бачити в нас боягузів, що загрузли у власному комфорті і, на відміну (принаймні в його розумінні) від Росії, не готові йти на найменші жертви.
Тепер, після Маріуполя, Бучі та Бородянки, саме час довести, що він помиляється.
Давайте нарешті накладемо санкції на "Газпром", "Русал" та інші російські компанії, які, як ми стверджуємо, нам ще досі "потрібні", але насправді вже ні – принаймні не мають бути потрібними.
Давайте введемо тотальне ембарго на російську нафту, і нехай Путін продає її китайцям за 30% від її ринкової вартості.
Давайте просто зараз зупинимо всі постачання російського газу в Європу: якщо три балтійські країни, які повністю залежали від цього газу, змогли це зробити, то зможуть і Німеччина, і Австрія, і Франція.
Ми зможемо розв'язати ці проблеми і, можливо, навіть на користь екології, що вже не перше десятиліття пропонують нам вчені та що наші політики досі відкладали на невизначений термін.
І давайте нарешті надамо українцям зброю, про яку вони просять.
Якщо вже ми на війні, але не відправляємо туди своїх солдатів, варто надати українській армії засоби, завдяки яким вони не лише не програють, але й виграють цю війну – в якій ми всі беремо участь.
Джонатан Літтелль
