Москва сама обрала крах
Дехто починає сумніватися у нашій можливості перемогти агресора через те, що путін не капітулював через півтора місяці після вторгнення.
Вони бурчать про те, що санкції не діють, а військова допомога надається Україні надто повільно і невчасно.
Бурчать дарма – росія вмирає. Просто не так урочисто та театрально, як декому хотілося би. Вона вмирає від передозу ненависті, і цю смертельну ін'єкцію вона зробила собі сама.
Останнім часом періодично пригадую дещо притчевий випадок зі свого дитинства. Нам було десь років по 11-12, ми з хлопцями гралися на турніках на стадіоні. У спонтанному змаганні, хто довше провисить на перекладині, я несподівано переміг і пішов на рекорд.
Пацанів це чомусь образило і їм закортіло перетворити мій маленький тріумф на поразку. Один з них взяв мене за ноги і відтягнув їх на себе так, що я, відпустивши перекладину, впав би на спину.
Мені б стало боляче, а їм – смішно. Але я, несподівано навіть для себе, вперто продовжував висіти.
Той, хто тримав мене за ноги, занудився і почав нервувати. Тоді мій сусід (якого я завжди вважав розумнішим за себе), щоб прискорити мою поразку, охопивши мене руками та ногами, повис на моїй спині.
Декілька секунд я дивувався тупості такого рішення, а потім, переконавшись, що мені нічого не загрожує, розтиснув пальці. Він став бампером, який пом'якшив удар – я впав на нього, як на гімнастичний мат.
Піднявся, навіть не забруднивши рук, і спокійно пішов у своїх підліткових справах під реготання пацанів. Але сміялися вони вже не з мене, а з мого сусіда, який ще деякий час стогнав, лежачи на землі.
Так само вчиняють і людські спільноти.
Розпочавши війну, російська імперія, як і мій сусід тоді, фатально помилилася і запустила механізм самознищення. У цьому рішенні теж не було нічого раціонального, лише самонавіяне емоційне.
Вони роками переконували і таки переконали себе, що ми є причиною їхніх невдач, що вони стануть нарешті щасливими, якщо змусять нас страждати, якщо ми припинимо існувати.
Вони готові помирати заради цієї вигаданої "великої мети". І вони помирають. Помирає й імперія.
Цей процес займе певний час. Він триватиме довше, ніж багатьом з нас хотілося б, але він вже незворотній.
Навряд чи варто намагатися прискорити течію цієї ріки. Кожному та кожній з нас просто треба продовжувати робити те, що ми найкраще вміємо, аби наближати перемогу.
Москва вже отримала пробоїни, що потягнуть її на дно. Ми цього не бачимо, але в її трюмах вже вирує вогонь, який екіпаж не здатний загасити. Боєкомплект ще не здетонував і крейсер ще може завдати нам руйнівного ракетного удару.
Саме тому ми маємо бути пильними і продовжувати допомагати вогняній та водній стихіям робити свою справу. Зітхнути з полегшенням можна буде, лише коли корма москви зникне під водою.
Зітхнемо з полегшенням не тільки ми. Отримають свободу й усі сусіди померлої, яких вона мучила та експлуатувала останні кілька сотень років.
Світ стане трохи кращим. Врешті-решт, існування імперій у сучасному глобальному світі саме по собі є непристойним.
Костянтин Рєуцький
