Чому насправді світ допомагає Україні
Днями д-р Тедрос Гебрейесус, керівник ВООЗ – організації, що з початку повномасштабного вторгнення росії на територію України все ніяк не могла назвати війну війною – висловив цікаве припущення.
Йому здалося, що Україні допомагають більше, ніж іншим країнам, що потерпають від гуманітарних катастроф, оскільки українці – "білі". Тоді як представникам інших рас світ приділяє значно менше уваги.
Я відразу згадала, що вже десь чула схожі тези. Наприклад, у часи, коли разом із командою фонду "Таблеточки" ми створили одну із найпотужніших благодійних організацій країни. Тоді нам теж постійно розповідали, що ми збираємо так багато грошей, оскільки наші підопічні – діти з онкозахворюваннями, яких усім дуже шкода. А ось якби ми займалися допомогою літнім людям чи тваринам або ж сортуванням сміття – нічого б у нас не вийшло і ніхто б не відгукнувся.
То ж чи справді одним допомагають більше лише через фактор їхньої раси, віку та походження, чи все трохи складніше? І що потрібно зробити, аби тобі хотіли допомогти? Давайте подумаємо разом.
Допомагають тим, хто вміє і готовий боротися
Українці з перших днів повномасштабного нападу показали світові, що вони не планують здаватися. Ми зупиняємо танки голими руками, стоїмо у чергах до військкоматів та готуємо бойові "коктейлі молотова".
Ми самі створюємо центри для біженців, разом вигрібаємо європейські склади з касками та бронежилетами і завозимо допомогу на вже окуповані території.
Пам’ятаєте всі ті заяви європейських та американських експертів, які давали нам від кількох годин до кількох днів? І як змінилася риторика цих самих експертів, коли ми почали успішно давати відсіч ворогові?
Адже по-справжньому допомагати нам почали лише тоді, коли ми довели, що ми гідні цієї допомоги й не складатимемо зброю, як це відбувалося під час інших міжнародних конфліктів.
І чим довше ми тримаємося, тим більше помічників долучається до нашої команди. Тому що люди охочіше допомагають тим, у кого є шанси на перемогу. Звідси і сильніше бажання допомагати дітям або хворим на ранніх стадіях онкологічних захворювань, чи іншим людям, у шанс перемоги яких ми віримо.
Допомагають тим, хто професійно просить про допомогу
У фонду "Таблеточки" від початку була дуже сильна комунікаційна команда, адже троє із засновниць фонду були вихідцями зі сфери маркетингу та реклами. Ми розуміли, як ефективно просити, як це красиво оформити візуально, які слогани допоможуть достукатися до благодійників.
Ми багато вивчали міжнародний досвід, успішні фандрейзингові кампанії, "позичали" приклади та ідеї, котрі спрацьовували в інших організацій.
Зараз Україна має таку ж професійну і потужну команду та зібрала навколо себе коаліцію дружніх країн. Хоча ми молода демократія та лише розбудовуємо наші державні інституції, однак, дипломатичне військо ефективно працює над усіма ключовими завданнями, необхідними для зростання підтримки України.
Або ж наше інформаційне військо – усі ті, хто об’єднався і не дає світові забути про війну.
Усі наші твіттер-флешмоби, DoS-атаки на інформаційні і державні сайти, фотовиставки, мітинги у різних країнах світу, блокування фур на кордонах – кожен і кожна не дає світові ні на день відволіктися від війни, що триває на території нашої держави.
Водночас ми вимагаємо допомоги нам цивільно, не порушуючи законів та не влаштовуючи погромів. Ми не руйнуємо будівель посольств рф, не нападаємо на далекобійників, не чіпаємо росіян, з якими перетинаємося на вулицях Європи.
Ви не знайдете новин про масові бійки, атаки чи підпали (хіба на проросійських ресурсах або про поодинокі випадки таких конфліктів). Звичайно, такий формат боротьби викликає значно більше підтримки та розуміння у мешканців розвинених країн.
Ми розуміємо, що нам потрібно для перемоги та говоримо про це голосно, ввічливо і впевнено.
Допомагають тим, з ким є емоційний зв’язок
У благодійності дуже важливо вміти правильно розповісти історію: чому і для кого ти просиш про допомогу. У центрі цієї історії має бути місток, який створить емоційний зв’язок між тим, хто потребує допомоги, і тими, у кого про цю допомогу просять.
Ми охоче допомагаємо своїм однокласникам, колегам чи сусідам. Ми легко можемо відгукнутися на прохання з наших рідних міст. Ми дамо гроші тим, хто схожий на нас.
Ми захочемо допомогти розв'язати проблему, стосовно якої відчуваємо: "Одного дня це може торкнутися і нас особисто".
Саме через це Україні хочеться допомагати. Тому що наші міста схожі на ті, у яких живуть європейці. Вони були у відпустці в Києві чи Львові, й бачили красу цих міст.
Тому що ми поруч – на відстані кількох сотень чи тисяч кілометрів. Тому що мешканці сходу Європи мають багато спільних історичних моментів із нами, у тому числі – історію боротьби із росією. Вони відчувають загрозу, що можуть бути наступними.
Багато українців живуть за кордоном, світ знає і бачить цих людей, вони можуть достукатися своїми словами та діями до мешканців розвинених країн.
Ми маємо багато відомих спортсменів та акторів українського походження, відомих співаків, яким знімали кліпи українські режисери. Вони усі стають нашими амбасадорами: голосами нашої війни і боротьби за існування України.
Саме завдяки цим емоційним місточкам світ "включається" у допомогу Україні. А не тому, що ми "білі".
Допомагають тим, хто на боці добра
Дві найсильніші емоції, які спонукають людину відгукнутися та допомогти: це страх та злість.
Злість від побаченої несправедливості. Страх за своє життя чи життя тих, хто нам близький, з ким у нас є емоційний зв’язок.
Нинішня ситуація для світу максимально чорно-біла (окей, для всього світу, окрім "глибоко занепокоєних" міжнародних організацій): є країна, яка напала, а є країна, яка захищається. Є зло і є добро. Напад був неспровокованим та несправедливим. Зло потрібно знищити, добру потрібно допомогти перемогти.
З цих же причин досить просто пояснити, чому потрібно допомагати пацієнтам з онкологією: є зло – рак, і його потрібно перемогти. І набагато складніше пояснити, чому потрібно допомогти, наприклад, безпритульним людям, або невиліковним хворим. Або ж зайняти ту чи іншу сторону у внутрішньому конфлікті на території якоїсь країни.
Замість висновку
Прикро спостерігати, як представники потужних міжнародних організацій спрощують ситуацію та зводять усе до питання "раси", маніпулюючи та знецінюючи ту роботу, яку для своєї перемоги робить уся Україна.
У сучасному світі не повинно бути змагання стосовно того, кому потрібніша допомога чи хто на неї заслуговує більше.
Якщо керівництво ВООЗ хоче звернути більше уваги на інші гуманітарні катастрофи, про які говорить, вони повинні зробити висновки та працювати краще. Проаналізувати та використати нові інструменти аби привернути увагу до інших проблем людства, замість звинувачувати тих, у кого це вдається краще.
Ірина Немирович – співзасновниця та директорка Українського центру охорони здоров’я. У 2018-2020 роках – очолювала Директорат стратегічного планування та євроінтеграції МОЗ.
