Інструкція: як (не варто) поводитися з тими, хто повернувся із евакуації

Дві новини – хороша і погана.

Хороша полягає в тому, що після шоку внаслідок побаченого і почутого за 49 діб війни люди повільно приходять до тями. 

В процесі розчищення завалів свідомості та підсвідомості, на поверхню сплила дурість. Це помітно, і це друга, погана новина.

Дурість голосніша за все. Їй невідомі сумніви. Вона безапеляційна та завжди має рацію.

Вона здатна пережити Третю світову війну, ядерну зиму і, здається, Страшний суд.

Соцмережі – ідеальний індикатор того, що відбувається в окремо взятих головах. Інструкції "як правильно поводитися українцям, які повернулися з евакуації", – цьому доказ.

Перлина дискурсу: "Якщо ви мужньо "воювали" в Івано-Франківську, то не слід повертаючись, носити піксель. Мурашник людей, що залишились, добре знає, хто де був".

Путін – він далеко. Його "орки-визволителі" також, на щастя, не завжди під рукою. А от сусіди, колеги, які поквапились повернутись додому після евакуації, поруч. І, уявіть, іноді не вписуються в картину світу супергероїв.

Пропонуємо інструкцію-пам’ятку щодо поводження з "понаєхавшими" із евакуації. Ретельне слідування їй гарантовано призведе до миру, злагоди та суспільного консенсусу.

Перше. Розділити всіх на "ми" і "вони". Для простоти самоідентифікації. "Ми" за все хороше проти всього поганого. "Вони", начебто, також, бо десь (зовсім недалеко, до речі) вовтузиться путін та його армія вбивць-богоносців. Але є нюанси.

Друге. Непомітно підкрастися до тих, хто повернувся з евакуації, і спокійно, по-доброму, запитати в них, де "вони" були і що робили, коли рашисти бомбили пологовий будинок у Маріуполі, вбивали в Бучі та Ірпені. Сподіватися на докладну та доброзичливу відповідь. Якщо почуєте щось про маніпулятивність цього питання, не вестися – це провокація.

Третє. Прискіпливо з'ясувати, де саме "вони" були в евакуації. Якщо, приміром, у дружній Польщі чи Чехії – то хай так і буде. А раптом в Угорщині з її Віктором-"не все так однозначно"-Орбаном? Або у Франції з її Еммануелем Макроном, досі переконаним у тому, що українці та росіяни – брати. А якщо в Угорщині або у Франції, спитайте, чи намагалися "вони" переконати особисто Орбана і Макрона в тому, що ті дуже помиляються?

Четверте. За кожної зручної нагоди просіть тих, хто повернувся з евакуації, не впадати вам в очі, не носити "піксель", не пити, не курити, не жартувати, не сигналити на дорогах, не стукати дверима, в ідеалі – тихіше дихати, мити руки перед вживанням їжі, чистити зуби вранці, не кидати сміття повз урни. 

П'яте. Вголос виказувати сумніви, чи мають "вони" моральне право співати "Ой, у лузі червона калина". Це преференція виключно тих, хто героїчно захищав Київ та його передмістя навіть не в ЗСУ і не в ТрО, а вдома.

Шосте. Про всяк випадок попросити вимовити слово "паляниця". Це ніколи зайвим не буває.

Сьоме. Не зважати на те, що війна не завершена і до перемоги далеко. Саме час підбадьорити себе, вигадати уявного опонента і розпалити в ньому відчуття провини. 

Раз, два, три, чотири, п'ять. "Ми" йдемо шукати. 

Хто не сховався, "ми" не винні.

Як писав класик, "яка розумная цьому альтернатіва"? 

Іноді перш ніж шукати чорну кішку в темній кімнаті, порахувати до п’яти. Вдвічі корисно у випадках, коли саме в цій кімнаті кішки немає. 

Михайло Кригель, редактор, журналіст