Це було схоже на неділю

Вівторок, 8 березня 2022, 09:00

письменниця

Кажуть, люди люблять і добре розуміють цифри, але цифри зараз без сенсу: я пишу цей текст поночі, а до ранку цифри зміняться. Страшні цифри – кількість загиблих мирних мешканців, вбитих дітей, зруйнованих лікарень, поцілених цивільних будівель та біженців з обстрілюваних українських міст.

Росія дістає в Україні нечуваний опір, але і з нечуваною жорстокістю руйнує та вбиває тут. Люди, котрі не забирають своїх поранених та тіла своїх загиблих, тим більше не переймаються життями тих, проти кого воюють.

Тепер я розумію, наскільки штучним є міф про доброго, справедливого і людяного радянського солдата, в якому виросли цілі покоління людей в радянському союзі після другої світової, і наскільки безглуздо очікувати людяності від правонаступників і тих, хто продовжує традиції цього солдата.

Ми називаємо Путіна божевільним кривавим вбивцею, але не Путін своєю рукою натискає на спусковий гачок, обстрілюючи з близької відстані сім’ю з малими дітьми, що прямує до траси, щоби втекти з зруйнованого селища.

Не Путін своєю рукою цілить з гранатомету в авто з волонтерами, котрі везуть в притулок собачий корм. Не він пускає ракети по цілком очевидно цивільних оселях та школах і лікарнях.

Якщо чесно, це те, що не вкладається мені в голові найбільше. Як може одна людина руйнувати, нищити іншу, таку саму.

Це той злочин, якому нема і не може бути виправдання, і я не вірю в те, що люди, котрі коять цей злочин ошукані, дезінформовані, що їхні мізки промиті. Там, де йдеться про життя і смерть, ти завжди знаєш – ти не можеш бути правий, ініціюючи заподіяння смерті. Просто ні.

24 лютого, коли я намагалася з візочком дістатися до відділення банку, на моїй вулиці світило сонце. Це було схоже на неділю, а не на початок війни. Всі висипали на вулицю з дітьми чи псами, збиралися групками коло аптек, продуктових магазинів і супермаркетів та банкоматів – так, по неділях вони стоять радше коло хіпстерських кав’ярень, але різниця не сильно кидалася в око. Всі віталися одне з одним. Пси були збуджені. Багато хто, як і в неділю, робив стратегічні закупки – тільки тепер уже не на тиждень.

Я живу в центрі і спершу там ще не було чути вибухів. Я котила візок, а моя донька, активна, весела однорічка, віталася з кожним песиком і деяких ми навіть зупинялися погладити.

Я думала, що цього не може бути. Це мирний, дуже звичайний світ, який нікому, крім його мешканців, триста років не здався. Ну правда, що в нас такого є, що вартує людських життів? Бодай одненького?

Минуло десять днів війни. Я пережила важке рішення виїхати з Києва під бомбами, дорогу і перетин кордону – чотири доби без сну, не виходячи з авто.

Я дотепер не можу повірити і не розумію, чому і навіщо це відбувається. Тільки зараз мене змушує зрозуміти кричуща кількість смертей, яка зростає щохвилини.

Зате тепер я точно знаю, що в нас такого є. Це міць духу і сила єднання. Бо зараз це війна кожного. Хто не стоїть зі зброєю і не приймає пологи в бомбосховищах, той поширює і таргетує інформацію, знешкоджує небезпечні онлайн-схеми, шукає житло, фондрейзить, пакує, приймає, надсилає, годує, вивозить, заспокоює, шукає ліки, спрямовує, поселяє, підтримує, комунікує, перекладає.

Ціна за те, всі ми мусили це собі ствердити, надто висока і ніколи не буде виправдана – це людські життя. Це злочин проти людяності – втрата кожного з цих життів. Злочин проти цілого світу. Злочин проти миру.

За цей злочин тепер мусить понести відповідальність кожен і кожна, хто не з нами. Хто поза політикою, хто не знає, хто не цікавиться, хто не бере участі, хто воліє не обирати сторін. Бо тут, загалом, є лише одна сторона, яку можна обрати – сторона життя. Сторона, яка не вбиває, а боронить.

Кажуть, люди люблять і добре розуміють цифри, але коли я намагаюся написати кількість загиблих дітей за 10 днів війни, я переконуюся – цього не можна зрозуміти, і за цим є лише ненависть. І ще я знаю, що і я, і кожен, і кожна в цілому світі тепер відповідальні за те, щоби до ранку ця цифра не виросла. Це просто потрібно зупинити.

Катерина Бабкіна