Та не однаково мені

Минув ще один день війни, яку почали називати вітчизняною. На величних просторах України триває війна. 

Театр воєнних дій, в основному, на сході та півдні – Київ, Чернігів, Харків, Суми, Мелітополь, Херсон, Миколаїв. Обстірлюються центр та захід країни – Житомир, Івано-Франківськ. Українське військо героїчно відбиває атаки.

Почався великий "вихід", який за підрахунками, західних аналітиків може сягнути п’яти мільйонів. 

"Україна в огні" – це Довженкове визначення пасує до нинішнього стану.

Війна зв’язала усіх українців в єдиний тугий сніп, який ніяким московським серпом не стяти. 

У такий важкий час, який переживає наша Вітчизна, мужність та лють переповнюють наші серця справді глибоким гнівом. І коли де-не-де проскочить інформація про колаборантів та зрадників, – звичайно, кольне серце, та все-одно, нація пробудилася. 

Нарешті, ми злилися в одну течію Дніпра, тобто стали єдиною родиною.

Звісно, що ми переможемо. Я не знаю, коли наступить ця довгожданна хвилина, я – не пророк. Вона буде така солодка бажана як спраглому ковток води. 

Обнімуться переможці, згадають полеглих, поплачуть, роздивляться довкола й побачать зруйновані міста і села, залишки танків та бетеерів по містах та полях, побачать вдів та сиріт та ще раз усвідомлять, яке лихоліття пережили й свідками якого злочину супроти людства були та якою ціною його здолали.

Можливо, отверезіють засліплені пропагандою і ворожнечою росіяни, хоча прикметник "Російський" буде на їхніх чолах і душах  як Каїнова печать. Можливо отверзнуться їм вуста, щоби попросити вибачення та очистись від скверни. 

Звісно, злочинці вервечкою – один за одним  постануть перед судом людським і Божим, але чи усвідомлять усю глибину своєї ницості та смертних гріхів, якими занапастилися? 

Росія доходить до свого завершально акту в історичній грі як імперія. Так, цей акт затягнувся, так, вона хоче потягнути у вирву за собою, так, це її конвульсії. 

Ідея великої Росії та збирательки земель – це дурнувате марення сучасних її горе-політиків та притлумленого суспільства. 

Протести всередині Росії супроти війни поки що слабкі, їх пресують поліцейські холуї. Влада намагається приховати масштаби воєнних втрат, зачиняються будь-які масмедійні канали, які не зрадили мові правди та елементарній людські совісті. 

Диктататура уже не приховує свого хижого обличчя, яке ще донедавна намагалося робити демократичну міну, але поганому танцівнику знаємо що заважає.

 В цілому світі усе російське сприймається як негатив – дехто потопляє яхти в Іспанії, дехто виливає російську водку, дехто стоїть під посольствами та на площах американських та європейських міст – цивілізований світ зрозумів, що рашизм така ж небезпека у 21 століття як нацизм у 20-тому. 

США та НАТО вичікують. Збираються на свої надзвичайні зібрання, обговорюють і ніяк не можуть зважитися на рішучу відcіч, щоби дати агресорові по зубах. 

Так, загроза третьої світової існує. Ми це також цілковито усвідомлюємо. Але російський обстріл атомної станції в Енергодарі – чи не оцінюєте, панове аліянти, як прямий шантаж і смертельну небезпеку для європейського континенту та світу. І хто може поручитися, що черговий постріл довбанутого орка не потрапить в один із енергоблоків?  

Питання складні. Питання життя і смерті. Питання майбутнього. 

Невдовзі санкції перекриють усі артерії на шиї російської економіки і рашизм усе більше відчуватиме свою погибель. Що там у них почнеться? Хто вийде на протести? Повстане цей нещасний і обдурений нарід чи й далі по-холопськи буде радіти який у них цар-батюшка? 

А були ж у них Болотна та протести проти Мєдвєдєва, але не дотисли, не згуртувалися. Каральна машина виявилася нещадною і сильнішою. І про що писатиме "велика" російська література, виправдовуючи своє мовчання, бо засунули вони свій язик в одне місце і вірнопіддано сопуть. Хоч дехто з тих писак навіть підписав "воззваніє", висловлюючи свою підтримку війні. 

Пригадується мені майже одинокий пацифістський  голос Германа Гессе, який у статті "Друзі, досить цих звуків!", з приводу радісних "патріотичних" відчуттів декого зі своїх колег, що підтримали вступ Німеччини у першу світову війну.  

Гессе безпомильно зрозумів, що відтепер німецький мілітаризм пов’язуватимуть із німецькою культурою. Він писав: "Людська культура виникає з шлехетності й одухотворення звіриних інстинків, з відчуття сорому, з фантазії та стремління до знань. 

Життя вартує того, щоби його прожити – в у цьому полягає вищий сенс і втіха будь-якого мистецтва, не дивлячись на те, що нікому з  тих,  хто оспівував його не вдалося уникнути смерті". Не просто буди степовим, чи пак одиноким вовком. Чи не має такого відчуття у вас, російські колеґи-письменники? 

Мені непросто писати цей есей, перебуваючи за тисячі кілометрів від Батьківщини. 

Непросто усвідомлювати, що у цю тяжку годину, навіть якщо б я був там, то в кращому випадку, зважаючи на вік, записався б до територіальної оборони рідного міста, яке, на щастя, перебуває у відносній безпеці. Поки що – тільки сирени. 

Тому я щодень пишу воєнні вірші, пишу есеї, підписую листи протесту, даю інтерв’ю, щоби висловити свою солідарність, щоби вихлюпнути свою лють, щоби підтримати братів і сестер в Україні. 

На Таймс сквер у Нью-Йорку щовечора збирається чимало українців, з прапорами чи зодягнені в українську символіку чи просто з плакатами в руках. Тут співається український гимн, викрикуються гасла, проїжджаючі мимо авта сигналять нам на знак підтримки. 

Навколо світяться неони реклам, працюють бродвейські театри, натовпи туристів сновигають туди- сюди. Світ дивується нашій незламності, опорові та силі духу. Світ підтримує нас! 

Я упіймав себе на думці, розглядаючи таке звичне щодення життя Нью-Йорка, про просте й необхідне відчуття миру і безпеки. 

Я також подумав, що в Україні більшість людей гадає тепер, що це було з ними десь там – в іншому житті. Мені стало невимовно боляче і щосили, увібравши на всі легені  нью-йорксього повітря, крикнув разом з усіма: "Слава Україні!". 

Восьмий, дев’ятий, десятий дні війни... Скільки їх ще буде? Кожен з них приносить страждання, руїну, невимовні втрати. 

Кожен з тих днів гартує і гартуватиме нашу мужність та лють. Ми всі знаємо куди має прямувати "русскій корабль", що "все буде Україна" і що Батьківщина для всіх нас стала такою солодкою, як запах суцвіття бузку, що розливається в травневому повітрі до запаморочення. 

Прийде наш солодкий травень, зацвітуть по Україні бузки. Сподіваюся, що це буде цвіт і запах перемоги!

У такі часи  приходить до нас поезія Шевченка. Не та, яку ми вчили зі шкільних хрестоматій, щоби пошвидше прочитати напам’ять перед класом, тобто не та з підліткового поспіху і нехоті, щоби відчути усю глибину та велич Шевченкового слова; а та, в якій досвід національних поразок і катастроф, пережитих протягом століть нашою нацією, звучить як засторога і сумне зітхання: та не однаково мені.

Василь Махно