Огонь запеклих не пече
Серед моїх друзів я був єдиним, хто вірив у війну з Росією. Інші або вважали це розганянням паніки, або банальними торгами геополітичних сил.
Я ж, як підказує історія банківського рахунку, вже 16 січня купив перші запаси необхідних речей.
А 23 січня дав перше закордонне інтерв’ю – польському журналу Newsweek; редактори назвали його просто – "Україна готується до війни".
Словом, я був переконаним у тому, що Путін нападе, і всім намагався пояснити, що до слів американського президента треба ставитися максимально серйозно.
Якщо б комусь треба було злити якийсь фейк чи протестувати суспільну думку, то використовували б "джерело, наближене до Держдепу", а якщо вже слово сказав особисто Байден – воно залізне.
Попри ці реалістичні припущення, я все ж припустився двох помилок.
Перша полягала в тому, що я ніколи б не повірив у настільки повномасштабну війну проти України. Мені здавалося, що в Кремлі скалять зуби на решту Донбасу і здійснюватимуть провокації на теренах їхньої уявної "Новоросії".
Я вважав, що путінські війська будуть намагатися взяти під контроль вільну частину Донецької й Луганської областей і спробують пробитися суходолом до Криму, щоб отримати транспортний коридор і воду для півострова.
Навіть у найстрашніших снах я ніколи не припускав, що ми можемо опинитися на межі гуманітарної катастрофи, що наші міста можуть бути схожими на зруйновану сирійську Пальміру.
Через власну наївність я думав, що така катастрофа неможлива в сучасній Європі. Коли ще рік тому американські експерти почали говорити про те, що Україні слід поставляти зброю для партизанської війни і вуличних боїв, я вважав їхні заяви неадекватними.
Тепер мушу визнати, що я помилявся.
Моя друга помилка малодушна й непатріотична, але базувалася вона на результатах парламентських і місцевих виборів в Україні.
Отож, я вважав, що населення вільної частини Донбасу, яке навіть після 2014 року далі голосувало за регіоналів і проросійських політиків, під час можливої війни займе – у найкращому випадку – нейтральну позицію.
Ясна річ, там є певний відсоток яскраво патріотичних людей, але більшість, думалося мені, тримає дулю в кишені. Даруйте за ці мої думки, але я намагався мислити раціонально.
І неймовірно щасливий з того, що помилився. Це найкраща помилка мого життя. Бо те, що сьогодні роблять жителі Сходу й Півдня України, яких ми стільки років звинувачували у проросійськості, викликає захват.
Те, як беззбройні люди зупиняють колони ворожої техніки, як сміливо співають український гімн під дулами російських автоматів, свідчить не тільки про їхню мужність, а й про глибокі зміни в Україні.
У вогні війни народжується єдина політична свідомість, і в ці дні центром українського патріотизму є саме Схід і Південь країни.
Завдяки безстрашній позиції місцевого населення ворог зумів заїхати в деякі українські міста, але не зміг їх узяти. На вулицях є російська техніка, але над містом майорить український прапор.
А головне – в місті живуть люди, які вперше на повні груди готові кричати, що вони українці. Іронія історії полягає в тому, що мелітопольці й бердянці женуть окупантів, проклинаючи їх російською мовою, яку Путін збирався захищати.
Воно й не дивно, адже найбільше російських бомб упало на міста, де населення переважно російськомовне…
Через віроломний і підлий напад Росії на Україну, через обстріли мирного населення і жахливі воєнні злочини відбулася подія історичного масштабу – пробудження Великої України.
Путін доробив те, що було не під силу двом українським Майданам – об’єднав українську націю і на багато поколінь наперед зробив її антиросійською.
Все, що буде відбуватися далі, визначатиме конфігурації й умови майбутніх домовленостей, але головний підсумок війни зрозумілий уже сьогодні: Україна нарешті стала Україною.
30 років тривав процес "Loading", коли на карту країни поволі завантажувалася національна свідомість, але станом на сьогодні ця фаза вже закінчилася – так би мовити, mission completed.
Географічний поділ, який протягом десятиліть був важкою українською хворобою, зник – тепер за звання найпатріотичнішого міста змагаються не тільки Львів чи Київ, а й Харків, Маріуполь, Охтирка, Мелітополь, Генічеськ та сотні інших населених пунктів.
Тому Путін може обстрілювати міста й об’єкти інфраструктури, рівняти Волноваху з землею і погрожувати ядерними ударами, але війну за Україну він уже програв.
Бо жодні системи залпового вогню не перекреслять того, факту що люди нарешті відчули себе українцями.
Тепер кожна нова російська бомба лише укріплюватиме міцність пробудженого українського духу.
Духу, від помсти якого не втече жоден окупант. Бо, як казав Шевченко, мовби дивлячись сьогодні на Україну в огні:
Неначе птахи чорні в гаї,
Козацтво сміливе літає,
Ніхто на світі не втече;
Огонь запеклих не пече.
Андрій Любка, письменник, член Українського ПЕН
