"Я вдома". Як київська школярка проживає війну

Війна... Скоро місяць як почався цей жах. Жах не тільки для мене, а й для всіх українців.

Зараз я розкажу, як це було і є для мене.

23 лютого. Останній мирний день. Ми з мамою і хрещеною поїхали до центра Києва. Пам'ятаю, я пожартувала, щось на кшталт  "поїхали прогуляємось, раптом щось станеться ".

Біля станції метро "Університет" ми побачили два автобуси з військовими − це був перший натяк.

Весь час в центрі того дня відчувалась тривога. Мені здається, мама тоді вже все зрозуміла, але не я.

Ми пішли до музею Ханенків на виставку гравюр Дюрера. Червона зала, десятки похмурих, трохи лякаючих зображень.

Потім пішли до кафе. Мама сказала: "Замовляй що хочеш, я не знаю, коли наступного разу ми їстимемо в кафе". Я замовила картоплю по-селянськи, яку їла в житті сотні разів. Але ця була особлива − моя остання довоєнна картопля.

Я пам'ятаю, як ввечері того дня ми поверталися додому гучним Хрещатиком, і я раділа цьому. Зараз я до смерті злякалася б цих гучних звуків.

Того дня я знімала влог. Зазвичай я монтую відео наступного дня після зйомки. Але мене щось пересмикнуло, і я вирішила змонтувати і викласти влог на YouTube того ж вечора.

Ніч була недобра. Я довго не могла заснути, а потім мені наснилося, що я сиділа в своїй кімнаті і почула вибухи, а тато сказав: "Збирайся, на нас напали ". Я прокинулася десь о 3 ночі і мені стало страшно, по-справжньому страшно. Але це був тільки початок. 

А вже о 5-й я ще раз прокинулася від перших вибухів, побачила стурбованих батьків, які намагалися приховати, що їм страшно.

Підійшла до мами і спитала: "Що сталось?". Я була впевнена, що почую: "Майя, йди спати, то просто гроза". Але почула найжахливіші слова в моєму житті: "Знову почалася війна… ". Я не могла повірити, що зараз відбувається те, про що я читала в підручниках з історії.

Перше, що я подумала, − про моїх друзів. Зараз всіх моїх київських друзів розкидало по земній кулі. Марія − в Іспанії, Соня − в Чехії. Даня − я не знаю де він, але я знаю, що зараз він в безпеці.

За один той день я прочитала стільки новин, скільки не читала за все життя.

Наступну ніч я провела в бомбосховищі з Машею і нашими батьками. Ще декілька ночей в бомбосховищі. А потім розбомбили Ірпінь, там теж живуть наші друзі. Жили. Зараз вони десь на Західній Україні. Чудове було місто Ірпінь.

Весь цей час я жила так: новини, новини, спитати у близьких людей "як ти?", новини, бомбосховище, дім. Жахливо, це по-справжньому жахливо. Харків, Ірпінь, Маріуполь, Буча, Львів, Київ, Франківськ і ще багато міст. Це міста, які потрапили під удар. Пишу і у мене трусяться руки…

Сподіваюсь, це скоро скінчиться, і скоро всі писатимуть про нашу українську перемогу.

Мої друзі повернуться додому, і ми радітимемо кожній мирній хвилині!

Війна нас змінила, тепер я радію кожній тихій ночі, кожному смс з текстом  "у мене все окей, а у тебе?", кожному прожитому дню, дню прожитому в Києві, в Україні. Я вдома.

Часто мене питають  "що ти перше зробиш коли закінчиться війна?". Часто я відповідаю "навіть не знаю, треба подумати".

Подумала. Я відсвяткую свій день народження, він був ще 10 листопада. Зустрінусь з друзями. Прогуляюсь Хрещатиком. Подорожуватиму з батьками. І більше ніколи не відкладатиму щось на потім.

Я все це зроблю. А гравюри Дюрера наступного разу захочу побачити нескоро, хоча Дюрер, звісно, не винний.

Майя Кригель, 12 років, школярка