Україна між Путіним і Трухіним. Головні події тижня
Цього тижня в Україні почався останній місяць зими і закінчилось одразу кілька епох.
По-перше, схоже, що нарешті підійшла до свого завершення епоха європейських ілюзій щодо Росії. Коли читаєш європейську пресу, то складається враження, що лід умиротворення і партнерства потрохи скресає.
Провідні ЗМІ та інтелектуали навіть у Німеччині, головній опорі російського міфу в Європі, починають розуміти, що вибір між цінностями та газом – насправді ніякий не вибір.
Особливо на тлі втягування Росією усього світу у нову кризу, масштаби якої змушують згадувати якщо не Варшаву 39-го, то Кариби 62-го.
По-друге, цього тижня остаточно закінчилась попередня епоха української дипломатії і почалась доба "нової багатовекторності".
Але, на відміну від кучмівського розуміння цього слова, коли ми йшли і на Схід, і на Захід разом, зараз ідеться виключно про різні вектори інтеграції України у євроатлантичний простір.
Київ перестав говорити з усім колективним Заходом одночасно, а намагається заводити нові формати і союзи з окремими представниками цього "колективу".
По-третє, на екваторі президентства Володимира Зеленського закінчилась епоха "нових облич". Вона, як точно сформулював живий класик української політичної думки Олександр Трухін, "тихонечко ушла в лес". І боюсь, на відміну від Трухіна, звідти вона уже не повернеться.
"Путінфернштеєри" відступають
Є така давня політична гра, яка в Україні відома під назвою "Зазирання в очі Путіну".
Але це далеко не українська вигадка. У цю гру досі багато хто грає і в Європі. Особливо популярна вона у правлячих колах Німеччині. Магістром цієї гри до останнього часу була канцлерка Ангела Меркель.
Саме вона була головним бар’єром, який стояв між Україною та постачанням необхідної зброї. Меркель і її уряди системно блокували можливість України купувати озброєння не лише у Німеччини, але й в інших країн НАТО.
І навіть після закінченням епохи Меркель, новий уряд Шольца спробував продовжити цю стару практику. Але зіткнувся з несподіваною перепоною.
Виявилось, що німецьке суспільство трансформується швидше ніж його політики. Новий уряд зазнав просто небаченого доти тиску щодо питання України.
У Бундестазі ще продовжують наполягати, що така позиція правильна, адже розв’язання української кризи лежить виключно у дипломатичній площині.
Однак, як влучно резюмував очільник Мюнхенської конференції з безпеки Вольфганг Ішингер, "незграбні" дії німецького уряду здатні призвести до втрати довіри із ключовими партнерами, а отже послабити весь "колективний Захід".
І Німеччина на тлі інших лідерів західного світу справді виглядає не досить переконливо.
Поки Берлін вагається, Сполучені Штати готують до можливого введення санкцій проти Росії за те, що Москвою уже зроблено, не доводячи справу до вторгнення в Україну. Тобто, кажучи словами Зеленського, превентивно.
Літаки з боєприпасами та іншою військовою допомогою від Вашингтона один за одним приземляються в Україні. Цього тижня Бориспіль прийняв уже сьомий такий літак.
Британія готує пакети санкцій проти путінських олігархів, щоб вони "не мали де заховатись".
Навіть Польща, яка має відчутно менший геополітичний вплив, знайшла в собі сили і сміливість проявити солідарність з Україною і допомогти боєприпасами, бойовими дронами та переносними зенітно-ракетними комплексами, критично, до речі, важливими для прикриття українського неба.
Так, з одного боку, цього тижня Вашингтон дещо змінив свою оцінку і не вважає вторгнення Росії неминучим.
Більше того, міністр оборони України Олексій Резніков заявив, що вважає російську інтервенцію на цьому етапі малоймовірною.
Але в той же час, Росія доукомплектовує війська на Донбасі, і за даними американської розвідки готується сфабрикувати "напад" України на окуповані райони, щоб отримати "привід" кинутись "захищати своїх громадян".
Водночас Росія розміщує менш ніж за 100 кілометрів від Мінська свої "Іскандери", звідки вони спокійно долетять до Вільнюса, Києва чи Варшави.
Тоді ж у Києві затримують організаторів "мітингів", які насправді мали б бути кривавими провокаціями, з єдиною метою – дестабілізація.
Тож коли зараз президент Зеленський каже, що "з’явилась надія на деескалацію і мирне врегулювання", то треба розуміти, що вона не з’явилась сама собою.
Берліну, як і всім в ЄС, треба усвідомити, що Росія зупиняється там, де її зупиняють. І глобальне лідерство – це не лише привілей, але й відповідальність. Лідерство дається тим, хто готовий його провляти.
Тож лишається сподіватись, що після свого турне столицями світу, новий канцлер Німеччини Олаф Шольц буде на це готовий.
Союз на трьох, союз на двох і самі за себе
"Минулого тижня я провів розмови з Президентом Європейської ради, з Президентом Литви, Азербайджану, Франції, Президентом Сполучених Штатів Америки, зустрівся з послами країн G7, ООН, НАТО, ЄС, Міжнародного валютного фонду, ОБСЄ. Загалом – це 80 представників іноземних держав та міжнародних організацій, вони єдині щодо підтримки нашої держави… Цього тижня Київ приймає Прем'єр-міністра Великобританії, Польщі, Нідерландів, Президента Туреччини".
Це слова виступу президента Зеленського на відкритті нової сесії парламенту, про які всі говорили минулого тижня.
Якщо просто порахувати кількість міжнародних контактів, зустрічей і візитів найвищого рівня, які відбулися впродовж останніх днів, то справді можна констатувати, що Україна стала одним із епіцентрів геополітичного інтересу.
І ми має з цього скористатись. Адже, як правильно сказав у тому ж виступі Зеленський, така демонстрація підтримки і солідарності – один із головних стабілізуючих факторів.
Україна вдячна за підтримку, але вона може і буде покладатись лише на власні сили:
"В усьому завжди й передусім ми маємо сподіватися лише на наші, на власні сили. У нашої Батьківщини дійсно є багато друзів і ми їм ще раз вдячні, але у друзів є своя Батьківщина, не забувайте про це.
Тож ніхто замість нас не побудує Україну, не захистить Україну, не збереже, не підніме вгору Україну, ми маємо розраховувати тільки на себе".
Це могло б здатись звичайними риторичними фігурами. Але, по суті, цей принцип, умовний "спершу Україна", не став домінуючим в нашій політиці.
В дипломатії він відобразився початком згаданої спочатку епохи "нової багатовекторності".
Україна завжди шукала можливі шляхи своєї інтеграції у західний світ, але зараз Зеленський змінив філософію цього підходу на пошук якнайбільшої кількості "малих союзів".
Уже досить тривалий час Київ перевів переговори, скажімо, про вступ до ЄС у низку двосторонніх угод з окремими членами Євросоюзу, які зобов’язуються підтримати в потрібний момент вступ України. Поступово число таких країн росте.
Цього тижня тактика різних векторів і "малих союзів" досягла свого апогею на теперішній час.
Саме звідси постала ідея, яка цього тижня набула конкретних форм союзу трьох країн – України, Польщі та Великої Британії.
Звільнившись від колективної відповідальності в рамках ЄС, Британія тепер більш гнучка у провадженні власної зовнішньої політики і пошуку партнерів. У свою чергу Україна і Польща зацікавлені у пошуку стабілізуючих сил для свого регіону.
Прем’єр Польщі Матеуш Моравецький, перебуваючи цього тижня з візитом в Україні так і пояснив головну мету створення нового об’єднання.
"Ми всі у цьому зацікавлені, і така співпраця є боротьбою за безпеку в регіоні. Ми вже відчули дестабілізацію на східному флангу НАТО і ЄС – гібридну атаку на польсько-білоруському кордоні. Британія на власному досвіді відчула, що таке довгі руки Росії, після отруєння Скрипалів у Солсбері…І Британія більш ніж зацікавлена у стабілізації на східному флангу НАТО", – зазначив Моравецький.
Прем’єр Великобританії Борис Джонсон, який так само цього тижня був з візитом у Києві, додав до історії про новий союз економічний зріз – не лише безпека, але й енергетика, інфраструктура, фінансова допомога.
Але мова не лише про допомогу, але й про нові можливості, які досить повно описав міністр закордонних справ Дмитро Кулеба.
"З’єднуючи своїми зусиллями Атлантику, Балтику та Чорне море, ми створюємо нові можливості для наших країн і для регіону загалом", – пояснив Кулеба.
Якщо додати сюди ще й новий формат стосунків з Туреччиною, з якою Україна цього ж тижня підписала угоду про вільну торгівлю, то можна констатувати, що нова стратегія у зовнішні політиці виглядає дуже і дуже перспективно.
Є й інший бік такої дипломатичної активізації президента Зеленського. Як вдалося з’ясувати моєму колезі Роману Кравцю, у команді президента вирішили, що 2022 рік має стати вирішальним у питанні миру.
Готуючись до походу на другий президентський термін Зеленський розуміє, що питання війни на Донбасі, яке він обіцяв вирішити, буде однією з головних точок нападу на нього. Отож до того, як оголосити про своє бажання балотуватись знову, Володимир Олександрович хоче отримати для себе відповідь на питання, чи можна зупинити війну і або зробити це, або пояснити виборцям, чому це неможливо.
Кінець "нових облич"
Однак на місці президента Зеленського я б остерігався не тільки і не стільки перешкод від зовнішніх ворогів, як "послуг" від внутрішніх партнерів.
Свою першу кампанію Зеленський виграв на хвилі очікувань про оновлення політичного класу і приходу до влади "нових облич".
За останній рік-півтора президент сам відійшов від цієї ідеологеми, але дві події цього тижня остаточно, можливо і назавжди, поховали ідею "нових облич".
Спершу НАБУ взяло на вимаганні відкату депутата "Слуги народу" Сергія Кузьміних. "Нове обличчя" української політики в час пандемії і критичного навантаження на медичну систему за "старою-доброю" схемою вимагав відкат від підприємців за можливість працювати з лікарнею.
Така собі торгівля на крові по-новому.
А 1 лютого останній цвях у труну ідеї "нових і незаплямованих" вколотив також "слуга народу" Олександр Трухін.
Точніше він це зробив ще у серпні, але тільки після виходу сюжету мого колеги Михайла Ткача, стала очевидна вся безодня морального падіння нової влади.
Якщо коротко, то, користуючись його ж лексикою, вгашений депутат спричинив важке ДТП на міжнародній трасі, п’яний пропонував хабар поліцейським і кілька разів намагався утекти "в лісок".
І замість того, щоб від цього сорому одразу позбутись, вся владна вертикаль півроку працювала на те, щоб замнути цю справу.
Спершу МВС з новим очільником Денисом Монастирським "загубило" відео з нагрудних камер поліцейських, а потім не менш доблесне ДБР не дуже це відео і шукало, тихо зливаючи справу Трухіна.
Читайте також: Про Трухіна, МВС і міністра Монастирського, який "все, але не все, передав в ДБР"
І всі знали про відео, верхівка влади його бачила, але всі дії "нових облич" були покликані не покарати свого колегу, а навпаки не дати нікому зробити це.
І лише коли журналісти дістали відео, з’ясувалось, що і голові фракції "слуг" Давиду Арахамії соромно за Трухіна, і колеги по фракції і партії не можуть більше з ним жити, і навіть президент присоромив його, мовляв, "як так можна, ти ж депутат – приклад для інших!"
А він і правда приклад! Еталонний зразок, як дорватись до влади, до потоків, до впливу на критиці "старих корупціонерів", а тихо стати "новим".
Відео з Трухіним уже стало вірусним і розібране на меми. Але, знаєте, особисто мені усе складніше сміятися з цього "шоу". Воно усе більше нагадує "Квартал" без Зеленського – зовсім не смішно...
Роман Романюк
УП 100. Поза межами можливого
"Українська правда" представить свій другий в історії рейтинг лідерів — сотню українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України.
