Чому смерть Путіна не вирішить наших проблем
У цьому тексті з певної точки зору небагато сенсу, оскільки те саме можна сказати набагато коротше. Цей текст може бути корисним для тих, хто ще має якісь ілюзії.
Цей текст не претендує на якусь науковість чи "офігенну" істинність.
Цей текст – узагальнення власного досвіду та історичних процесів в інтерпретації автора.
Цей текст написано під враженням від виступу головного російського історика.
За останні дні стикнувся із десятками реакцій людей із загальним змістом "Здохни – Пуйло". Зрозуміло, що це – емоції. Але насправді є чимало людей, які переконані, що ось лишень згине карлик – так і заживемо. Я вважаю, що це дуже хибна думка.
У сусідній країні за будь-якої системи та ідеології зрештою на чолі з’являється цар. І вже на цьому етапі варто замислитись: чому так?
Справа в тому, що у них, як, можливо, і в інших країнах, є певний набір "традиційних" поглядів на світ, які відтворюються за будь-якої влади і багато в чому визначають цю саму владу.
"Віра в доброго царя", "імперські амбіції", "унікальний шлях", а ще "великоросійський (великодержавний) шовінізм", який свого часу таврували більшовики, а через 100 років – і той самий карлик. І при цьому неминуче цей самий шовінізм щоразу стає стовпом будь-якої влади.
І сьогодні саме про цей шовінізм і все, що випливає. Бо те, з чим стикається Україна останні надцять років (навіть не з 2014, а набагато раніше), витікає саме з цього.
Почну з особистого досвіду. Школу я закінчував у Києві, вчився тут з 4 класу. Школа була українська, відповідно, вивчав історію України я з української точки зору.
В інститут поїхав до Москви. Для розуміння, це була перша половина 2000-х і багато з того, про що я говоритиму, відбувалося ще до Майдану, але вже десь плюс-мінус у період Тузли.
Не буду зараз нагнітати, мовляв, все було жахливо і мене почали гнобити чи щось таке. Ні, не так. Швидше просто постійно стикався з речами, які викликали щире здивування.
Буквально першого тижня, спілкуючись із одногрупницею почув від неї: "хохол".
Ні, я не був якимось тендітним створінням, якого це якось особливо ранило. Здивувало швидше її пояснення: та це ж не образливо, а так по-дружньому, майже лагідно.
Чому б Україні претендувати на територію Молдови? Але в московському виші, де навчають майбутніх дипломатів, розмірковувати у такому ключі було нормально.
Найбільший шок у виші я отримав, коли на парах з історії ми дійшли до Хмельницького. Майже вся наша боротьба за незалежність трактувалася як якась малозначуща метушня перед "великим возз'єднанням".
Не можу сказати, що на той момент я якось дуже рефлексував, але відчуття глибокої несправедливості від того, як зверхньо дивляться на важливу для нас подію, залишилося.
Той інститут я так і не закінчив, але це окрема історія. Повернувся до України. І вже як журналіст у безпосередній близькості спостерігав за багатьма процесами у двосторонніх відносинах, які так чи інакше були "примусом до любові".
Коли наприкінці 2008 – на початку 2009 їздив з Тимошенко на газові перемовини, якось увечері після чергового раунду натрапив на практично хрестоматійного таксиста, який анітрохи не нітився, і, здається, навіть без моєї подачі, майже всю дорогу розміркував, як "хохли охрініли, **здят наш газ" ну й таке подібне. Якісь аргументи йому наводити було марно.
І, власне, вже десь тоді ми обговорювали з одним московським інститутським другом, що поведінка Росії по відношенню до України та інших "братських країн" дуже сильно схожа на булінг, коли одна сторона намагається самоствердитися за рахунок інших, використовуючи як аргумент кулак.
А ще в якийсь період було багато суперечок із моїм братом. Він на сім років старший за мене, у школі та інституті навчався переважно в Росії.
Якось ми сильно налякали матір, вона навіть думала, що поб'ємось. А сперечалися ми про те, чи потрібно російську мову робити другою державною в Україні. Потім була спільна поїздка на Західну Україну і знову – безліч бурхливих суперечок з братом з приводу вулиць і пам'ятників Бандері та Шухевичу та пов'язаними темами.
Віддаючи належне братові, після поїздки він вирішив глибше розібратися у цьому періоді історії саме в українському контексті. Не просто за шкільними підручниками однієї країни, а за джерелами, що відображають різні точки зору. І його погляд на те, як ставляться у сучасній Україні до "злих бандерівців" і чому це саме так – змінилися кардинально.
Намагався сформулювати відповідь для себе. І, враховуючи особистий досвід, вона помалу стала вимальовуватися.
Мої бабусі та дідусі родом із Росії. У Другій Світовій ніхто з них не загинув, якихось сімейних історій про "злих бандерівців" не було. Та й поки ми росли, не було в сім'ї якихось особливих дискусій з українсько-російського питання. То чому ж ми з братом на якомусь етапі діаметрально розійшлися в поглядах?
Якщо сильно спрощувати, то можна сказати, що річ у підручниках, які ми читали.
Якщо ж говорити загальніше – то справа в тій інформації та підходах, які нам вкладали в голову. Через різні канали: книжки, телевізор, інтернет, культуру. Все, що формує світогляд.
Та ніде правди діти, я й сам, поки жив у Москві, не один рік чіпляв георгіївську стрічку. Здається, формулював собі так: "Віддаю данину пам'яті загиблим смертю хоробрих". Ну чи щось на кшталт. Звідки воно береться і кому це треба, я тоді ще не замислювався.
А тепер повертаємось до початку. Російська імперія, СРСР, РФ. Царі, імператори, вожді. Змінюються форми, але стовпи залишаються ті ж самі. І один із цих стовпів – великоруський шовінізм.
Росіяни – титульна нація, а решта, братерські, дружні чи які ще народи, насправді – підкорені. Які повинні слухняно виконувати все, що скаже старший брат. Усі досягнення – досягнення "великої держави". Усі незгодні – зрадники.
Усі перемоги – перемоги "російської (радянської) зброї/народу".
Усі жертви будь-якого іншого народу – внесок у спільну справу. Так, у період спроб створити homo sovetikus етнічна приналежність може і відійшла на інший план, однак її замінила ідеологічна відповідність. При цьому "вирішення національного питання" ніхто не скасовував.
Тут одразу зазначу. Я не вважаю, що абсолютно всі росіяни – продукти системи без критичного мислення та обурення щодо політики, яку проводить їхня влада.
На жаль, практика показує, що навіть "правильні" ліберальні ЗМІ, які гучно і відверто пишуть про внутрішні проблеми Росії, починають якось дивно запинатися, коли йдеться про питання, пов'язані з Україною. Спершу я цьому щиро дивувався, згодом – перестав.
Те саме – в культурі. За прикладами далеко можна не ходити – за останні роки було безліч чудових і витончених акторів, музикантів та інших людей мистецтва (яке, як ми пам'ятаємо, поза політикою), які (безумовно під примусом) щиро підтримували "возз'єднання" з Кримом та "страждаючий народ Донбасу" ".
Але найбільше люблю приклад із недавнього минулого. Чуйний, піднесений, душевний улюбленець багатьох шанувальників – Йосип Бродський, який із щирою ненавистю писав у 1991 про українців, які, сволота така, посміли прагнути незалежності.
А тепер повернімося до останніх подій. Мені здається, що, зважаючи на все вищесказане, "історична лекція", яка стала вже знаменитою, і театр абсурду, що їй передував – це не просто недивні, а навіть дещо банальні речі.
Навіть цей зойк здивування "Що Росія зробила поганого Україні?" у якомусь сенсі дійсно щирий. А знаєте, чому? Тому що "хохли" – це ж не образливо, а так, по-дружньому, і навіть майже лагідно.
Ну і насамкінець. Мені, чесно, важко уявити, що навіть у разі якогось палацового перевороту, раптової загибелі чи іншої приємної несподіванки, новий голова РФ вийде і скаже: "ось вам Крим, Донецьк та Луганськ, вибачте, були неправі".
Його просто свої не зрозуміють. Бо їх століттями привчали до того, що праві. Тому що "старші брати". Та й палиця більша. І, на жаль, поки цю дурню з них не виб'ють – нічого не буде.
Степан Смишляєв
