"Некрофілія" Путіна, "фінляндизація" Макрона, "загублений" глава МВС
Часом, чим довше спостерігаєш за нашими новинами, тим менше віриш у їхню реальність.
Здається, якесь масове затуманення накрило світ і все те, що відбувається, не може відбуватись насправді. Наче от зараз всі ці світові лідери вийдуть і скажуть: це все був великий жарт, посміялися і розходимось, далі граємо серйозно.
Але вони ніяк не виходять, а спіраль абсурду у зовнішніх і внутрішніх справах закручується з якимось небаченим досі розмахом.
Адже інакше ніж якимось масовим психозом події останнього тижня годі й пояснити.
Кремлівська некрофілія
Президента Росії Володимира Путіна прийнято вважати одним зі злих геніїв сучасної політики.
І загалом, якщо послідкувати за новинами останніх 15-20 років, може здатись, що таке ставлення до російського лідера цілком виправдане.
Чого далеко ходити, всього за останній тиждень Путін встиг стати ньюзмейкером у двох глобальних геополітичних історіях.
Перша така. Минулого тижня під прикриттям початку Олімпійських ігор у Пекіні Путін та лідер Китаю Сі Дзіньпін встигли дати старт ще й побудові нового напівтаємного союзу. Така собі нові "Вісь Москва-Пекін".
Подібно як перед ІІ світовою країни Осі Німеччина, Італія та Японія шукали союзників для задоволення своїх загарбницьких апетитів, так тепер Росія і Китай обнялись у антизахідному пориві, виправдовуючи один перед одним свої агресивні дії перед сусідами.
В обох історіях "новій осі" протистоїть колективний Захід. Який уже встиг передати "привіт" Пекіну.
"Привіт" же Москві і за китайський пакт, і за ескалацію навколо України, і за інші "гарячі точки" до Росії мав привезти французький президент Емануель Макрон.
За великим рахунком, його турне в Москву і Київ мало стати частиною внутрішньофранцузьких розбірок. Там саме триває передвиборча битва, і Макрону дуже потрібні лаври миротворця. Тим паче для нього важлива можливість "зазирнути в очі Путіну", бо традиційно русофільський французький виборець таке дуже любить.
От тільки Путін явно не збирався допомагати поки що президенту Франції.
Російський президент навіть після 5 годин переговорів і посиденьок за, мабуть, найдовшим столом у Кремлі, продовжив вдавати, що російська приватна армія "вагнерівців" просто так, без команди з Москви, витісняє Францію з її колишньої колонії Малі.
В цій африканській країні дійшло уже до того, що навіть вислали посла Франції зі своєї території. Для Макрона це зовнішньополітичне фіаско, яке він, в тому числі, хотів залагодити у Москві.
Але зазнав невдачі. А щоб президенту Франції Малі медом не здавалось, Путін ошелешив його і на іншому фланзі – українському.
Макрон після відходу із політики Меркель приміряє на себе роль лідеру у "нормандському форматі". Тож цілком логічно він спробував заспокоїти Путіна і вмовити його відійти від українських кордонів.
Натомість володар Кремля не те, що не захотів іти на поступки, він навпаки пішов в атаку і пригрозив Заходу не багато не мало ядерною війною.
Мовляв, якщо Україна стане членом НАТО і захоче зброєю повернути Крим, то почнеться війна НАТО і Росії:
"Если Украина будет в НАТО и будет военным путём возвращать себе Крым, европейские страны автоматически будут втянуты в военный конфликт с Россией. Конечно, потенциал объединённой организации НАТО и России не сопоставим. Мы понимаем, но мы также и понимаем, что Россия – одна из ведущих ядерных держав, а по некоторым компонентам по современности даже многих опережает. Победителей не будет, и вы окажетесь втянутыми в этот конфликт помимо своей воли".
Для Макрона, це був явний удар під дих. Переможцем із Мокви додому йому повернутись не судилось. І це друга геополітична "історія успіху" Путіна за тиждень.
І справді, можна було б піддатись афекту від такого масштабу подій. Якби сам Путін на тій же пресконференції не показав власний масштаб. Чи краще сказати – масштабец…
Але щоб під час зустрічі глав двох, хай там як, великих держав, перед очима всього світу порівняти свою роль у конфлікті з Україною із некрофілом-гвалтівником із досить відомої пісні "Красной плесени"...
"Что касается Минских соглашений, живы они и имеют ли какую-то перспективу или нет. Я считаю, что другой альтернативы просто нет. Повторяю ещё раз, в Киеве то говорят, что будут соблюдать, то говорят, что это разрушит их страну. Действующий Президент недавно заявил, что ему ни один пункт не нравится из этих Минских соглашений. "Нравится, не нравится – терпи, моя красавица". Надо исполнять. По-другому не получится".
Такої неадекватності не сподівались навіть в Україні, де звикли до "розмаху російської душі". Що там казати про європейську пресу чи Держдеп.
От уже й справді "великий лідер сучасності" і "майстер геополітичних ігор".
Президент України Володимир Зеленський наступного дня перепитав у Макрона, чи не п’яний був Путін, видаючи свій спіч.
А в кулуарах політики жартують, що така поведінка Путіна і новина про африканський гашиш з його портретом не випадково з’явились в один тиждень.
Це, звичайно, жарти. Але на тлі таких реальних новин, можна повірити і у будь-що.
Україна не Росія, але й не Фінляндія
Українсько-російське турне президента Макрона стало джерелом ще однієї новини, у яку б дуже не хотілося вірити.
Європейські ЗМІ, чиї журналісти супроводжували французького лідера в літаку, написали з його слів, що в ході переговорів сильних світу цього одним із можливих варіантів розвитку подій на українському напрямку може стати "фінляндизація" України.
Для міленіалів та покоління Z окремо уточню, в цьому слові немає нічого позитивного. З України не збираються робити Фінляндію, принаймні не в сенсі успішної європейської країни. Та Фінляндія, яка нам світить, вам явно не сподобається.
Для довідки коротко поясню. На початку ІІ світової СРСР двічі намагався захопити Фінляндію, мотивуючи це питаннями безпеки – надто уже близько кордон цієї країни підходив до Петербурга.
Зрозуміло, що під таким соусом Москва просто намагалась захопити назад колишню імперську територію, якою була Фінляндія. І, мабуть, досягла б свого, якби фіни не пішли під протекторат гітлерівської Німеччини.
Коли Гітлер програв війну, постало питання, що робити із Фінляндією. Стати черговою республікою СРСР чи повноцінною країною "соцтабору" фіни не хотіли. А незрівнянно потужніший СРСР не планував відпускати їх під вплив Заходу.
Формально Фінляндія змогла зберегти свою незалежність, але її суверенітет був серйозно обмежений радянськими інтересами. Тож фіни мусили відмовитись і від "плану Маршалла", і від європейських економічних об’єднань, і тим паче від вступу до НАТО. Жорсткий контрольований нейтралітет – ось що таке фінляндизація.
І Україні вона явно ні до чого.
Джерела УП в Офісі Зеленського так само божаться, що на цьому етапі якихось розмов про подібні сценарії не велось.
Але якби комусь в Україні і захотілось про щось таке говорити із Путніим, то їм спершу було б добре набрати телефоном Віктора Януковича і розпитати, чим закінчилась його політика "позаблоковості", яка по суті й була формою "фінляндизації".
Або поговорити із Леонідом Кучмою, який пережив першу спробу зробити Україну "нейтральною і мирною" у Будапешті.
А закінчились усі ці спроби анексією Криму і окупацією частини Донбасу.
Хочеться вірити, що після них в Україні не залишилось нікого притомного, хто б був готовий вірити в російські гарантії.
Теорема Ескобара-Монастирського
Але повернімось до справ внутрішніх.
Після найгучнішого скандалу минулого тижня за участі депутата президентської фракції Олександра Трухіна, здавалось, в Україні не залишилось нікого, хто б не знав значення фрази "Я сейчас тихонько уйду в лес".
Але, як з’ясувалось, така людина була – міністр внутрішніх справ Денис Монастирський.
Як переконували джерела УП ще влітку, саме міністр по дзвінку з Банкової тихенько заминав справу у своєму відомстві, аж поки її не забрало собі ручне ДБР.
Патрульний Олександр Петрик, чия нагрудна камера і зробила Трухіна зіркою інтернету, в інтерв’ю УП пояснює, що він почав доповідати своєму керівництву одразу після прибуття на місце, тож по ланцюжку інформація про резонансне ДТП і його учасників мусила дійти до міністра Монастирського хвилин за 15-20.
Відео з його камери опинилось у внутрішній системі МВС одразу, як поліцейські повернулись у свій відділок.
Навіть керівник Нацполіції Ігор Клименко визнає, що до відео могло мати доступ близько сотні осіб, а значить відео було.
От тільки главі МВС про нього не сказали. Навпаки, цілий глава МВС після кількох днів мовчання врешті набрався сміливості і видав версію, чому він ніяк не реагував на поведінку депутата Трухіна останні півроку.
Виявляється, Монастирський "не бачив" відео, а любитель "порєшать" Трухін йому не телефонував. Врешті, хай сам міністр скаже, "як було".
"Чи телефонував Трухін мені з місця події? Я можу сказати, і тут присутні мої колеги колишні, народні депутати, які можуть підтвердити, що я надзвичайно негативно ставлюсь до будь-яких питань "порєшать". Тому мені з таких питань ніхто дзвонити не може. І якщо він би мені потелефонував, то був би "посланий" в той же момент...
Коли мені доповідали про це ДТП свого часу, у серпні, мені сказали, що з показів свідків є різні дані, хто був за кермом. Мені сказали, що не всі екіпажі обладнані боді-камерами. На той час мені сказали, що цих записів немає".
Адже варіантів всього два. Або Монастирський бачив це відео і тепер свідомо обманює суспільство. Або його, міністра внутрішніх справ, і справді обманули його ж підлеглі, а він не спромігся знайти інший канал для перевірки отриманих від них даних.
У першому випадку ми маємо типового для України міністра-брехунця, який намагався приховати скандальні дії депутата.
У другому – міністра, який поняття не має, що відбувається у нього у відомстві, і яким, як випускницею на балу, крутять його підлеглі.
Треба визнати, що доброго варіанту у цій ситуації для Монастирського просто немає. Як казав творець класичної теореми Ескобара, "що то х..ня, що ето".
Роман Романюк
УП 100. Поза межами можливого
"Українська правда" представить свій другий в історії рейтинг лідерів — сотню українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України.
