Чому Україна так і не стала частиною західного світу?
Вкотре над Україною нависає загроза великої війни, і вкотре більшість українців розчаровує реакція Заходу.
Ніхто не збирається за нас воювати чи навіть допомагати, а значна частина країн Європи взагалі займає недружню до України позицію. І все це після 18 років прагнень євроатлантичної інтеграції. Як так? І чому?
Відповідь дуже проста, але не дуже втішна: тому що більш як за 30 років незалежності Україна так і не стала частиною західного світу.
Гірше того, ми підірвали багато мостів зі сходом, не побудувавши із заходом. І тепер ми у лімбі.
Модель багатьох східних цивілізацій будується на силі особистості, а не на державних інститутах.
Імператори, не обмежені у своїй владі та часі на престолі, є цілком природним явищем для сходу протягом тисячоліть. У такій системі ключові ролі відіграють беззаперечна особиста відданість та послух, а інтереси та права особистості не мають жодної цінності. Тут верховний лідер – це і є закон.
За такою моделлю побудовані і живуть більшість країн сучасної Азії, зокрема Центральної Азії. Такою ж, переважно, азіатською імперією був і СРСР.
Звідси – сильні державні інститути (а не сильні лідери), покликані забезпечувати справедливість та неуклінно захищати права та свободи особистості.
За цієї ж причини – демократія та регулярна зміна влади, недоторканість приватної власності та верховенство права. Тому що все це на практиці захищає інтереси особистості.
Читайте також: Які перспективи великої війни в Україні?
Україна протягом століть перебувала на кордоні зіткнення цих двох світів: Азія проти Європи, православ’я проти католицизму, кирилиця проти латиниці, темрява та кріпацтво проти ренесансу та просвітлення. Проте, ще 400 років тому нашу націю майже повністю перетягнуло на схід, звідки ми час від часу намагаємось вирватися на захід.
Та чи ми справді намагаємось?
Більшу частину своєї незалежності Україна прожила як азіатська країна. Весь капітал переважно надходив з Росії або з пострадянського простору (включаючи "іноземні" інвестиції з Кіпру, Нідерландів чи Британії).
Більшість міжнародних корпорацій керували підрозділами в Україні з Москви, а більшість інтелектуального продукту в країні була російською.
Вся економіка та політика будувалася на кулуарних домовленостях та особистому інтересі, а не за логікою та економічною доцільністю.
Так, з 2014-го ми зробили багато аби це змінити.
Чи побудували ми нові мости із Заходом? Чи змогли ми замістити втрачений товарообіг з РФ та СНД зростанням торгівлі з ЄС? Ні.
Чи збільшились інвестиції в Україну зі США та Канади? Ні.
Чи змогли ми побудувати нові галузі економіки із західними технологіями? Ні.
Стрімко збільшили та диверсифікували свою енергетичну незалежність? Ні. Та й це не головне.
Головне що ми, як нація, так і не створили сильні та ефективні державні інститути, які б забезпечували захист інтересів та прав особистості. Ні для українців, ні для іноземців. Натомість, ми досі обираємо корупцію, а не закон. Тобто – особисті зв’язки та приналежність до певного кола, а не верховенство права.
Більше того, корупція є для багатьох українців, зокрема і для українського бізнесу, захистом від більш сильної та ефективної конкуренції.
Читайте також: Антикорупційна подорож України: що показує Індекс сприйняття корупції 2021?
Весь цей час ми обираємо битися та обманювати, а не вчитися та ставати сильнішими.
Звичайно ж, нам подобається заможність Європи, технологічність та сила Америки, історії успіху Польщі та Ізраїлю. Ми дуже хочемо бути такими ж. Але ми зовсім не хочемо робити те, що довелося робити їм, аби досягти їх сьогоднішнього рівня.
Саме тому Захід у нас не вірить і готовий кинути на самоті. Тому що Україна й досі не довела що насправді хоче і може бути частиною західного світу.
Проте, у нас все ще є шанс туди потрапити. Якщо будемо жити не словом, а ділом.
Микола Тимощук
