Про литовську "справу 13 січня" і затриманого українця Радкевича
Сьогодні, 13 січня, Литва відзначає День захисників свободи. Це річниця трагічних і водночас важливих і символічних для литовців подій, коли неозброєні люди вийшли до телевежі у Вільнюсі проти радянських танків та військових, якими Кремль намагався зупинити відокремлення Литви від СРСР.
Того дня під час штурму загарбниками телевежі у Вільнюсі загинуло 14 осіб, не менше 140 було важко поранено. Але, незважаючи на всю трагічність, 13 січня стало точкою неповернення у процесі здобуття литовцями незалежності.
Через 29 років після тих подій, у 2019 році, Вільнюський окружний суд виніс вирок у довготривалій "справі 13 січня", яким засудив 67 громадян Росії, України та Білорусі за скоєння воєнних злочинів. 65 осіб було засуджено заочно, найбільш гучним стало засудження міністра оборони СРСР Дмитра Язова до 10 років позбавлення волі.
Для литовців цей судовий процес має надзвичайно важливе значення, бо він – про звільнення Литви від окупації і становлення сучасної Литовської Республіки. І кому, як не українцям, розуміти це і захоплюватися прагненням наших литовських друзів через десятиліття встановити справедливість і притягти до відповідальності тих, хто вбивав мирних протестувальників за їхнє бажання свободи.
Якщо ви переглянете повідомлення українських ЗМІ у період, коли був винесений вирок, то побачите абсолютне схвалення і ремарки про "важливий для України прецедент". А ще – природну сатисфакцію від того, як бісилась російська пропаганда у зв’язку із вироком. Проте у 2019 році ніхто у медіа не озадачився питанням, а хто ж ті засуджені Вільнюським судом громадяни України?
Відтак, прикрість прийшла звідти, звідки її зовсім не чекали…
Затримання Радкевича
Олександр Радкевич – колишній військовий, ветеран сучасної російсько-української війни, розпочинав службу молодим лейтенантом ще в радянський армії, один з одинадцяти громадян України, засуджених Литвою у "справі 13 січня".
На початку 1991 року Олександра разом із сотнями інших радянських військовослужбовців направили у Вільнюс, де їм довелося брати участь у протистоянні з цивільним населенням. Олександр був водієм-механіком танку і брав участь лише у подіях біля Будинку друку, де не було загиблих. Все його завдання полягало в тому, щоб під’їхати танком до воріт. За це Вільнюським окружним судом Радкевич заочно засуджений до 4 років ув’язнення.
Справа в тому, що про своє засудження Олександр не знав. Призначений Литвою державний адвокат Арвідас Верпічінкас намагався вийти на зв’язок зі своїм підзахисним протягом усього процесу, але не зміг цього зробити, оскільки "в Україні живе дуже багато Радкевичів".
У вересні під час поїздки на відпочинок до Греції Олександр був затриманий грецькими прикордонниками і досі перебуває у слідчому ізоляторі міста Комотіні.
Засідання в апеляційній інстанції вийшло доволі напруженим. Його відвідав посол Литви у Греції, який не приховував свого обурення позицією грецького адвоката Радкевича. Захисник Олександра Дімітріос Дімітріадіс, наголосив, що:
- ордер на екстрадицію був складений з порушенням норм законодавства Європейського Союзу, які регламентують відповідну процедуру;
- існують обґрунтовані сумніви, що Радкевич був забезпечений належною правовою допомогою у грецькому суді першої інстанції, який приймав рішення про екстрадицію;
- що у 1991 році Литовської Республіки де-юре не існувало, так само, як і збройного конфлікту на території Литви. Відтак, засудження Радкевича за вчинення воєнних злочинів не має сенсу.
Право на справедливість
Позиція Дімітріадіса випрарацьовувалася разом з українськими юристами з адвокатського об’єднання "Umbrella", яких УГСПЛ залучила до захисту Олександра Радкевича: воєнні злочини можуть вчинятися лише в рамках збройного конфлікту, тобто конфлікту між двома незалежними державами.
Є питання і щодо кваліфікації обвинувачень Олександра у вчиненні злочину проти людяності, який йому інкримінують, оскільки він передбачає нанесення шкоди людям, чого Олександр очевидно не вчиняв. .
Але й емоції литовського дипломата цілком зрозумілі. Впевнена, так само на позицію адвокатів реагуватиме більшість литовців, для яких "справа 13 січня" є актом історичної справедливості. І ми в жодному разі не хотіли б заперечувати право литовців на справедливість чи дискредитувати історичний судовий процес.
У справі Радкевича таким компромісом могло би бути політичне рішення, проте держава Україна, очевидно, побоюючись зіпсувати відносини зі стратегічним партнером, офіційно навіть не висловила стурбованості долею Радкевича. Хоча український консул був присутній на суді в Афінах, а в МЗС нас запевнили, що уважно стежать за справою.
Сам же Радкевич недвозначно дав зрозуміти своїм адвокатам, що впевнений у своїй невинуватості і готовий її доводити в суді. Тож шанси на політичний компроміс, яким могло би бути, скажімо, помилування, значно зменшуються.
Можна було віддати ситуацію в руки литовського правосуддя, проте й тут Литва не залишає вибору, продовжуючи порушувати права Олександра.
Кілька місяців тому Радкевич звернувся до Апеляційного суду Литви із клопотанням надати йому матеріали справи, з якими він досі не ознайомлений, проте суд наразі цього не зробив.
Відтак, сторона захисту вже має колекцію порушень з боку литовського правосуддя, щоб звертатися з ними до Європейського суду з прав людини.
Виграє спільний ворог
Литовські журналісти, які зверталися до УГСПЛ за коментарями щодо справи Радкевича, були щиро здивовані тим, що у 2015-2016 роках Олександр воював проти Росії на сході України.
В уявленні литовської громадської думки, схоже, всі 67 людей, засуджених за події 1991 року, обов’язково мають проросійські чи прорадянські погляди.
Проте, якщо розібратися глибше, велика частина військовослужбовців, яких перекинули до Вільнюса у січні 1991 року, на той момент були такими самими заручниками радянської імперії, як і литовці.
Чи була у них воля і достатня усвідомленість, щоб не виконувати наказ, – питання риторичне.
Наразі зрозуміло одне: Радкевич не вчиняв у Вільнюсі злочини проти людяності чи воєнні злочини та не є прихильником ні Росії, ні Радянського Союзу, але не зі своєї волі опинився на боці тих, з ким пізніше буде воювати по різні сторони фронту.
Прикметно, що моє перше повідомлення про затримання Радкевича у Греції із задоволенням поширювали російські пропагандистські ЗМІ, мовляв, за запитом Литви затримали українського ветерана. Російська пропаганда задоволено потирає руки, бо яким би не було вирішення справи Радкевича, вона його зможе використати.
Якщо Греція не видасть Олександра Литві чи якщо Європейський суд з прав людини визнає порушення у справі, це стане приводом для дискредитації з боку Росії такого важливого не лише для наших литовських друзів, але для всього пострадянського простору судового рішення.
Якщо Литва таки змусить українця відбувати покарання, російські та проросійські медіа зроблять усе, щоб посіяти ворожнечу між литовцями та українцями.
Висновки для України
"Правосуддя – це не про добрі відносини між державами, це значно ширше поняття", – говорить один з адвокатів Олександра Радкевича, юрист УГСПЛ Максим Тимочко. І наголошує, що Україна в цій ситуації виступає з відверто слабких позицій, не стаючи на захист свого громадянина, права якого, на його переконання, порушуються.
Протягом чотирьох місяців ув’язнення Олександра Радкевича його родина так і не отримала підтримки від держави.
Як нам повідомили у консульській службі МЗС, оплата юридичної підтримки громадян за кордоном можлива тільки за двох умов: якщо громадянину загрожує найвища міра покарання (смертна кара або довічне ув’язнення) або якщо він переслідується державою-агресором, тобто Росією. З чого робимо висновок, що, схоже, на думку українського уряду, дружнім до України країнам можна порушувати права наших громадян.
Крім того, відмова України від підтримки свого громадянина, обвинуваченого у воєнних злочинах, – це недвозначний сигнал противникам ратифікації Римського статуту МКС, одним з аргументів для яких є те, що Україна не здатна буде захистити своїх громадян за кордоном. Правозахисникам хотілось би отримати контраргументи, проте, на жаль, справа Радкевича цьому не сприяє.
Ну і насамкінець.
Помилки литовського правосуддя у справі історичної ваги мають бути ретельно вивчені та проаналізовані українськими судами, правоохоронцями, законодавцями та експертами.
Чи можемо ми бути впевнені, що серед сотень людей, уже зараз засуджених Україною за події збройного конфлікту, заочно і за абсолютної відсутності уваги громадськості, немає випадкових осіб, жертв обставин, людей, які насправді не підтримують ворога і не вчиняли незаконних дій?
Ольга Решетилова
