Помста системі. Чому Зеленському не цікава реформа державного управління?

Ніяка проблема не вирішується на рівні, 

на якому вона виникає.

А. Ейнштейн

Реформи здійснюються або швидко, або ніколи.

"Вікно можливостей" для трансформації системи державного управління в Україні було в 2015-2018 роках, коли в суспільстві після Революції гідності був запит на зміну системи влади, а нова післяреволюційна влада ніби "вже не хотіла жити по-старому" (принаймні тоді це декларувала). 

За великим рахунком цим вікном можливостей тодішня влада не скористалась. Насправді, не тому що не могла чи не вміла, а тому що не хотіла.

Тодішні керівники країни – Порошенко, Яценюк, Гройсман та інші – так і не змогли сформувати спільну візію нової системи державного управління і втілити її в життя, натомість почали ворогувати між собою, в основному через повноваження та контроль над ресурсами в рамках існуючої Системи. 

Система (державна бюрократія та корупційно-олігархічна політична система) зрештою перемогла постреволюційні реформаторські потуги в цій сфері активістів, експертів та наших іноземних партнерів.

У своїй статті "Зеленський і Система: які варіанти розвитку подій" в травні 2019 року я писав:  "У Зеленського насправді є тільки 2 шляхи. Вступити у війну із Системою і перемогти. Або домовитись із нею та грати за її правилами і – стати ще одним президентом-втікачем".

Очевидно, в ситуації недореформованої і неефективної системи виконавчої влади, яку отримав у спадок чинний президент, він вибрав стратегію, яка полягає в тому, що не варто витрачати сили, час та енергію на реформування виконавчої влади, а варто сконцентруватись на досягненні очевидних та відчутних для виборців результатах.

І, як виявилось, для цієї мети недореформовані державні інституції аж ніяк не є ефективними та результативними.

Варто нагадати, що відповідно до першої версії Стратегії реформування державного управління, основні трансформації та реформи мали би бути завершені до кінця 2020 року. 

А отже вже в кінці 2020 року в Україні мала б бути "більш ефективна та підзвітна громадянам система державного управління, яка працює в інтересах суспільства, забезпечує сталий розвиток країни та надає якісні послуги". 

Власне, не можна стверджувати, що нічого не відбулось, але бажана мета точно не досягнута за двома ключовими напрямками реформи: реформування центральних органів виконавчої влади (КМУ, міністерства та державні агентства, служби та інспекції) та державне стратегічне планування.

Читайте також: Від апатії до Майдану. Чи можливі протести проти Зеленського

В 2019 році новий президент отримав у спадок недореформовані і малоефективні органи виконавчої влади, "приватизовану" олігархами політичну систему із "приватними" політичним партіями, нереформовану судову систему та "гібридну" Конституцію Медведчука-Симоненка зразка 2004 року, в яку закладено розбалансування влади в Україні. 

Свідомо чи ні, але з 2004 року відповідно до Конституції повноваження центру уряду розмиті між адміністрацією (офісом) президента, Кабінетом Міністрів України, як колегіальним органом, його Секретаріатом, Мінфіном, Мінюстом та Мінекономрозвитку. 

Очевидно, що в такій "системі координат" здійснювати реформи та трансформації в країні не просто складно, а практично неможливо.

І, очевидно, президент та його команда вирішили сконцентруватись на напрямках, які до кінця каденції продемонстрували б результати, з якими можна було іти на другий термін. Таким чином, була зроблена ставка на ключові проекти, які об’єднані під "парасолькою" "велике будівництво", і координуються офісом президента України. 

Така системна, складна та "невдячна" реформа, як реформа судової системи, стала скоріше вимушеним кроком для команди президента.

Саме нереформована судова система стала на захист правових основ старої системи влади в Україні та основним форпостом її захисту від часом вимушених, але не зовсім правових рішень та дій команди чинного президента. І, звичайно, через тиск наших стратегічних партнерів. 

Реформа ж державного управління була просто "поставлена на паузу" та відправлена "у відстій", а КМУ та міністерства в новій системі координат управління розподілу влади стали просто виконавцями державної політики, яку в цій системі координат формує саме офіс президента. 

Саме тому в ОП ще в 2019 року були створені галузеві директорати, які і стали центрами формування такої політики замість міністерств та КМУ. 

Саме тому на початку 2020 року був відправлений у відставку квазісамостійний уряд Гончарука, і призначений уряд Шмигаля, який досі навіть не має схваленої парламентом власної програми діяльності. 

В системі координат проектного управління "великим будівництвом" вона просто не потрібна.

Якщо у Гончарука був карт-бланш на підбір міністрів, то Шмигаль такого права позбавлений – ОП проводить через парламент на ключові посади міністрів, як проектних менеджерів в проектах "великого будівництва" (Мінінфраструктури, Мінагрополітики тощо), та, звичайно, всіх інших ключових міністрів, в тому числі і МВС.

Така ситуація із формуванням владної вертикалі може бути виправдана з точки зору досягнення тактичних цілей в коротко- та середньостроковий період не довше каденції Президента та парламенту, але має в собі дуже небезпечну бомбу уповільненої дії. 

Кожна влада формує правила гри для себе, але ними сповна користуються наступники. Надмірна концентрація влади і слабкі, безголосі та безвольні інституції можуть стати дуже потужним інструментом для дестабілізації та руйнування держави в майбутньому. 

Кожне системне рішення щодо організації влади, розподілу повноважень тощо має проходити тест на умовного януковича: як цим скористається умовний янукович, якщо раптом прийде до влади? 

Не вірю, що Зеленський планує передати владу із надмірною концентрацією повноважень через два з половиною роки комусь іншому. 

Читайте також: Він вам не Вова. Як Зеленський готується вдруге балотуватися в президенти

Не вірю, що Зеленський не планує стати президентом вдруге. Як мінімум тому, що, очевидно, крім доріг та спортивних майданчиків країна потребує чогось іншого, чого не спромігся поки здійснити жодний із президентів України – трансформації та модернізації країни. 

Тобто ініціювати, організувати та здійснити "квантовий" перехід із постсовкової постколоніальної держави, в стані якого ми перебуваємо вже 30 років, до гнучкої, ефективної та сучасної системи управління та співуправління державою. 

Не вірю, що Зеленський не має явних чи таємних амбіцій увійти в історію новим реформатором, а не просто будівельником доріг. 

Якщо розглядати першу каденцію чинного президента, як "тактичну", в результаті якої за 5 років країна має отримати гарні дороги, ринок землі, цифровізовані державні послуги, відремонтовані пам’ятники архітектури, спортивні майданчики тощо (про нову судову систему поки мовчимо), та, зрештою, "квиток" на другий президентський термін, то які завдання планує для себе команда Зеленського на другий термін (про те, що такі плани існують, я не сумніваюсь)? 

В такому разі заходити на другий термін з розбалансованою та недореформованою системою виконавчої влади в країні було б необачно та небезпечно. 

СИСТЕМА вміє захищатись і мститись. І, якщо чинний президент ставитиме для себе завдання щодо трансформації системи влади, в нову каденцію варто заходити із виконавчою владою, яка інституційно та організаційно може "підставити плече" необхідним системним реформам, а не саботувати та гальмувати їх.

Варто вже зараз переглянути систему управління та координації реформи державного управління. 

Наявні інституції реформи (Коордрада, Секретаріат КМУ, відповідальний за реформу міністр КМУ) здійснюють реформу або формально, або ніяк. Вакуум ідей, дій та результатів. 

Показовою є ситуація з багатостраждальними законопроектами "Про адміністративну процедуру" та "Про службу в органах місцевого самоврядування", які є засадничими для подальшого здійснення реформи державного управління (РДУ), і які роками попри обіцянки чинної та минулих влад ніяк не можуть дійти до остаточного схвалення у ВР та підпису президента. 

Але реформа державного управління не може обмежуватись тільки виконавчою владою. 

Україна не може далі існувати в рамках "гібридної" Конституції Симоненка-Медведчука. Країна потребує нових інноваційних конституційних правил гри:

• республіка (спільна справа) та співуправління замість влади (небагатьох за принципом "для своїх – все, для решти – закон");
• компетентне управління замість корумпованої, некомпетентної та неефективної влади;
• запровадження відповідального громадянства, яке дає право для участі у співуправлінні державою, поряд із звичайним;
• цифрова держава та залучення до співуправління через цифрові інструменти прямої демократії; запровадження стратегічної, установчої та контрольної гілок влади (управління);
• запровадження приватно-публічного партнерства в різних сферах реалізації державної політики тощо. 

Все це не тільки потрібно запроваджувати разом із запровадженням нової Конституції, це все вже реально МОЖЕ бути запроваджено в Україні. 

Тому що, по-перше, Україні, щоб почати нарешті доганяти країни Заходу, потрібно розвиватись вдвічі швидше, ніж вони. А вирішити це завдання в рамках існуючих "правил гри", закріплених в діючій Конституції, неможливо. 

По-друге, побороти Систему на "її полі" та за її ж правилами гри неможливо (див. цитату на початку статті).

Українці один раз скористались своїм правом установчої влади – коли в 1991 році на референдумі проголосували Декларацію незалежності. Потім 30 років влада "від народу" весь час відмовляла народові в такому праві. Тому що "не доріс". 

Насправді владна так звана "еліта" реально до державної еліти не доросла, тому що ніяк за 30 років не спромоглась вивести країну із стагнації та перманентних криз. 

Конституційна реформа та пов’язана із нею трансформація країни – непересічне завдання. Легше і вигідніше (зокрема і матеріально) управляти в рамках існуючої системи і вносити зміни в чинну Конституцію, які нічого не змінюють по суті. 

Але якщо хтось і думає про другу каденцію, то чи варто планувати чергове "фарбування фасаду"? 

"Краще нічого не робити, ніж робити нічого". 

Сергій Сорока