Як спортивне меценатство відкриває шлях до нових олімпійських перемог

Тридцять другі літні Олімпійські ігри завершились, а "розбір польотів" за їхніми результатами все ще триває. 

Тут, як і в багатьох інших сферах, зіштовхнулися вічні "зрада" та "перемога". 

Порівняно з літньою Олімпіадою в Ріо-де-Жанейро в 2016 році українські спортсмени здобули більше медалей (19 проти 11-ти), але серед них лише одну золоту (в Ріо ми мали два золота). 

44-те місце в загальному медальному заліку – це не привід впадати у відчай чи навпаки в ейфорію.

Важливо розбити результат на складові, проаналізувати увесь спектр проблем, зробити правильні висновки й поступово долати труднощі. 

Олімпійські перемоги – не лотерея, а наслідок цілого комплексу дій. Від індивідуальних зусиль спортсмена до стану інфраструктури, спортивної медицини та науки. 

Один красномовний факт. Україна не може собі дозволити попередньо привезти хоча б частину олімпійців на місце змагань, аби перевірити їхню здатність до акліматизації й адаптації. А більш розвинуті держави це роблять, що дає їм безперечні переваги в боротьбі за медалі. 

Моделі фінансування спорту 

Дехто нарікає, що саме нестача фінансових ресурсів держави – головна причина зниження можливостей українського спорту. З цим не посперечаєшся, бо виділення коштів в останні десятиліття нагадують якусь гойдалку. Коли за рік до Олімпіади фінансування досягає максимуму, а потім знову бачимо спад. 

Піком був, наприклад, 2015 рік, тоді на спорт з держбюджету витратили 3,6 млрд грн, а вже наступного року – 1,4 млрд.

Останні два роки через пандемію COVID-19 були нетиповими, але можна з високою вірогідністю прогнозувати, що після зимової Олімпіади в Пекіні матимемо зниження обсягів державного фінансування спорту. 

Але державні кошти не панацея. 

Від СРСР Україна отримала модель, де увесь вантаж відповідальності за спорт (від дитячого до спорту вищих досягнень) лягав на державу, яка жорстко вимагала від спортсменів результатів. Тоді хотіли довести переваги соціалістичного устрою над капіталістичним. 

Сьогодні стоять інші завдання, тому й розвивати спорт треба по-іншому. 

Загалом, у світі є кілька моделей фінансування спорту, найбільш популярні – європейська та американська. 

В європейській більш помітний вплив держави. Наприклад, німецький спорт може розраховувати на державну підтримку, хоча вона все ж допоміжна. 

Держава будує і ремонтує спортивну інфраструктуру, підтримує членів команд та клубів національного рівня, але величезну роль відіграє спонсорство та меценатство, а також податкові пільги щодо корпоративного податку для спортивних організацій. 

У США роль держави взагалі мінімальна. Основні джерела фінансування спорту там – це спонсорство, мерчандайзинг, права на трансляцію спортивних заходів та продаж квитків. 

Держава фінансує будівництва стадіонів через безподаткові муніципальні облігації та гарантує особливий порядок оподаткування для спортивних клубів.  

Меценатство один із потужних драйверів спортивних досягнень для багатьох країн. Але справа не лише у наявності чи у відсутності людей, які хочуть допомогти спорту. 

Важливо, аби держава створила такі умови, коли меценатам було б цікаво фінансувати спортсменів, а спортивним організаціям – користуватися допомогою. 

Тобто щоб вони не зіштовхувалися з бюрократичними перепонами, а, навпаки, мали преференції. 

Такий сприятливий мікроклімат для спортивного меценатства створений, зокрема, в сусідній Угорщині. За підтримку видовищних видів спорту (футбол, гандбол, баскетбол, хокей тощо) меценати отримують пільгу у вигляді зменшення податку на корпоративний прибуток на величину наданої допомоги. Це дозволило країні в 2014-2019 роках збільшити кількість спортивних об’єктів на 4% при зменшенні бюджетних видатків. 

Крім того, законодавство Угорщини спрямовує на розвиток спорту 12% податку від лотерей та половину коштів від податку з букмекерських та інших спортивних ставок. 

Читайте також: Вадим Гутцайт: Якщо продовжувати тиснути на Магучіх, то вона може поїхати

Порядок денний для України 

В Україні вже багато років говорять про ухвалення закону щодо спортивного меценатства. І лише нещодавно з ініціативи парламентського Комітету  з питань молоді і спорту  розроблений рамковий законопроєкт 3498, який вже ухвалений та підписаний президентом. 

Це величезний крок вперед до кращої якості спорту. І я пишаюсь, що є співавтором цього важливого законодавчого акту. 

Адже закон вводить у правове поле поняття меценатської діяльності у сфері спорту, меценатської допомоги, регламентує, хто такий меценат спорту, хто може бути отримувачем меценатської допомоги, ким є її бенефіціар.  

Законопроєкт 3498 також визначає види меценатської діяльності – від безоплатної передачі коштів, нерухомості, майнових прав до закупівлі обладнання, екіпірування та будівництва спортивних споруд. 

Держава, у свою чергу, гарантує свободу меценатської діяльності та надає митні й податкові пільги. Вони прописані в двох інших законопроєктах (3470-1 та 3471-1), які наразі Верховній Раді ще належить розглянути та ухвалити. 

Передбачається внести зміни до Податкового та Митного кодексів. В результаті на меценатську допомогу спорту розповсюдять пільги щодо податку на прибуток підприємств, доходи фізичних осіб, додану вартість меценатської допомоги, а ввезені меценатами спортивні товари звільняють від оподаткування ввізним митом. 

Під час підготовки цих законопроєктів багато дискутували, чи треба закріплювати пріоритетність пільг для меценатської допомоги саме олімпійським видам спорту.  

Вважаю, що преференції дійсно доцільно диференціювати, аби олімпійський спорт мав першочергову підтримку, бо він є локомотивом для усієї галузі. Але це не означає, що інші різновиди спорту треба обділити увагою. 

Кожен меценат має мати право сам вибирати, кого підтримувати, а градація пільг дозволить йому скористатися можливостями для благодійництва у всіх спортивних сегментах.

Наразі стартувала шоста сесія парламенту 9 скликання, від якої багатотисячна спортивна спільнота очікує ухвалення законопроєктів 3470-1 та 3471-1. Адже без цього й рамковий закон про спортивне меценатство втратить сенс і реально не працюватиме. 

Також на рівні підзаконних нормативних актів треба розробити механізми моніторингу реального надання меценатської допомоги. Щоб ми не отримали "чорні діри", через які дехто уникатиме оподаткування, фінансуючи якісь "екзотичні" види спорту.   

Потрібно якнайшвидше створювати дієві альтернативні механізми фінансування спорту. І це неодмінно позитивно позначиться не лише на наших олімпійських досягненнях. 

Коли інфраструктура буде сучасною та доступною, тренери забезпечені і мотивовані, спортсмени та любителі спорту екіпіровані, тоді й спортивний спосіб життя стане по-справжньому модним та популярним. А це найкоротший шлях до здорової нації, що має щасливе майбутнє. 

Ольга Саладуха