Конвеєр смерті: 6 фактів та історій про трагедію Бабиного Яру
Бабин Яр – жахливе місце, навіть проїжджаючи повз, стає якось моторошно. Тут некрополь для більше ніж 100 000 людей, серед яких були євреї, роми, українські націоналісти, радянські військовополонені, пацієнти київської психіатричної лікарні та інші національні чи соціальні групи, яких окупанти вважали ворогами або ж "просто зайвими".
Роками це місце було місцем регулярних розстрілів і захоронень, які проводили органи нацистської поліції безпеки та айнзатцгрупи СД.
6 жовтня 2021 року до 80-тих роковин трагедії Бабиного Яру в Києві проведуть жалобні заходи, які, зокрема, планує відвідати президент Ізраїлю Іцхак Герцоґ.
Звичайно, ці заходи не виправлять історичну несправедливість, котру багато років за часів радянської влади замовчували, однак, це дасть можливість вшанувати жертв трагедії.
6 фактів про трагедію, які треба знати
- Почалося все з оголошення
27-28 вересня на стінах будинків, огорожах і стовпах з'явилися оголошення, де йшлося про те, що всі євреї Києва і його околиць повинні з'явитися 29 вересня до 8 години ранку на ріг вулиць Мельникова і Дегтярівської.
Люди були повинні взяти з собою документи, гроші, цінні речі, а також теплий одяг, білизну тощо.
"Хто з євреїв не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний", – зазначалося в оголошенні.
- Спочатку вбили пацієнтів психіатричної лікарні
Перший розстріл у Бабиному Яру відбувся 27 вересня 1941 року, коли вбили 752 пацієнтів психіатричної лікарні ім. Івана Павлова, яка була розташована безпосередньо біля Яру. Точне місце розстрілу невідомо.
- Терор тривав 2 роки
Масові розстріли тривали 5 днів, з 29 вересня до 3 жовтня 1941 року. Потім, протягом двох років окупації у Бабиному Ярі розстрілювали та ховали інших жертв гітлерівського терору – українських націоналістів, ромів та радянських військовополонених.
Якщо говорити про смерті мовою великих чисел, то з більш ніж 100 тисяч засуджених до смерті в Бабиному Яру, врятуватися змогли близько 29 осіб.
- За хвилину вбивали 40-45 осіб
За німецькими документами (звіти каральних підрозділів), у перші два дні масових розстрілів було вбито 33 тисячі євреїв.
"На території кладовища у нас (євреїв – ред.) та інших громадян німці забрали речі і цінності та партіями приблизно по 40-50 осіб спрямовували у так званий "коридор" завширшки приблизно 3 метри, утворений німцями, що стояли впритул з обох боків з палицями, кийками та собаками", – пише у знайдених щоденниках.
Чимало євреїв не пішли до Бабиного Яру, переховуючись у знайомих. На початку жовтня окупанти влаштували масовий обхід квартир.
Євреїв, яких знаходили, вантажівками доправляли до Бабиного Яру і вбивали.
- Наймолодшій жертві було 3 дні, тоді як найстаршій – 103 роки
Британське видання Daily Mail заявляло, що однією з наймолодших жертв також стало двотижневе немовля.
"Ми ніколи не дізнаємося, чи була убита дитина таким же чином (пострілом в потилицю – ред.), тому що, щоб заощадити набої, солдати іноді забивали маленьких дітей до смерті або залишали їх, щоб вони були розчавлені вагою падаючих тіл", – описують у статті.
- Загалом у Бабиному Яру загинув 621 український націоналіст
Зокрема, тут обірвалося життя української поетеси, члена Організації українських націоналістів (мельниківців) Олени Теліги та її чоловіка Михайла.
Оновлено 14. 09. 2021: Офіційно Держава Ізраїль не визнала цей факт
Читайте також: Досить спроб судити, хто "правильно" вшановує пам'ять наших предків, а хто – ні
6 історій жертв та тих, хто вижив
Георгій та Розалія Бріф. Затягнуло у коридор смерті
Георгій був німцем за походженням, викладав у Київській політехніці. Його дружина Розалія мала єврейські коріння. Останній раз їх бачили разом на перехресті Мельникова і Пугачова.
Потім свідки згадували, як високий інтелігентного вигляду чоловік, обіймаючи молоду дружину, дійшов до ланцюга в чорних і зелених мундирах і тільки там зрозумів усю приреченість свого становища: "Це не німці! Я – німець!".
Його з дружиною затягнуло у коридор смерті. Більше їх ніхто не бачив.
4-річний Цезар Кац. Врятував паспорт няні
"Наша няня була неграмотна. Вона не знала, що таке той Бабин Яр, чому мене треба туди відвести. Зібрала вранці речі, щось поїсти, і ми з нею пішли.
На Хрещатику людей було багато. Я попросив купити мені прапорців і кульку. Коли були свята, ми йшли з татом на демонстрацію, він купував нам іграшки. Звичайно, тут було не до кульок. У мене був гарний настрій, я балансував на рейках. Так і йшли.
Дійшли до Лук'янівського ринку, там вже уздовж дороги стояли поліцаї і гестапівці з собаками. Так ми дійшли до першого кола оточення перед Бабиним Яром.
Навколо людей били прикладами, підганяли. Ми з нянею впали прямо на це загородження. Розбилися в кров, у мене досі залишився шрам на все життя. Люди йшли через нас, наступали на нас.
Напевно, в цей момент у когось з цього оточення серце тьохнуло – мене підняли з землі за комір, у няні в руці був паспорт, вони побачили, що вона українка і виштовхали нас.
Ми вийшли, сховалися в підворітті. Два тижні ми з нянею ходили по місту. Ночували в руїнах, заходили до знайомих, просили їсти. Хтось давав хліба трохи, хтось картоплі. Якось моїй няні сказали: "Що ти ходиш з єврейським дитиною, його ж уб'ють і тебе вб'ють".
Вона вирішила віддати мене до притулку для бездомних дітей, який був на Печерську, на вулиці Предславинській. Написала в записці "Вася Фомін", поклала її в мою кишеню і залишила мене перед будинком.
Мене побачив двірник і повів всередину. Так я зустрівся з лікарем Ніною Микитівною Гудкова, яка вже займалася 70 сиротами. Вона відразу зрозуміла, що я єврейська дитина – у мене були кучері. Мене обстригли.
У притулку поставок не було, діти 1-1,5 років вмирали від голоду. Ми, старші, якось вижили".
Діна Пронічева. Вижила, прикидаючись мертвою
"Наприкінці дня до нашої групи підійшов німецький офіцер з перекладачем і на його питання поліцейські відповіли, що ми є проводжаючими, на це місце потрапили випадково і нас належить звільнити.
Проте офіцер закричав, наказав нас також розстріляти, нікого не відпускати, адже ми бачили усе, що відбувалося у Бабиному Ярі.
Нас підвели до виступу над урвищем і почали розстрілювати з автоматів… Коли автоматна черга підходила до мене, я живою кинулася у яр.
Мені видавалося, що я лечу у якусь вічність.
Упала на трупи людей, у скривавлену масу. Серед жертв було чути стогін, дехто ворушився, були поранені".
Яром ходили ті, хто мав дострілювати ранених. Хтось пхнув Діну в груди ногою, наступив на руку. Пронічева витримала біль і змогла не показати, що жива…Гекатомбу почали присипати ґрунтом. Діна почала задихатися, в темряві потроху відгрібаючи пісок рукою.
На поверхню яру вона вибралась вночі.
Діна Пронічева врятувалася не одна. У ярі вона зустріла хлопчика, на ім'я Мотя, десь чотирнадцяти років. Його під час розстрілу накрив своїм тілом батько.
Сергій Таужнянський. Хрестик врятував життя
Сергія Таужнянского на розстріл вела мама. Але вона здогадалася попросити простий хрестик у якоїсь жінки і одягла його на сина. Коли підійшли до яру, мама сказала: "Біжи".
З усіх німецьких офіцерів Сергій вибрав, напевно, самого людяного. Кинувся до нього і став пояснювати, що він українець, доказ – хрестик.
Офіцер змусив дитину збирати гроші, які євреї розкидали по всьому яру, розуміючи, що вони вже не знадобляться. Увечері той же офіцер привіз дитину до міста і відпустив.
Валентин Бубнов. Смерть мами
"...У дворі нашого будинку зібралися всі сусіди-євреї, щоб виконати наказ коменданта Києва. Батьки стояли, притулившись один до одного, і плакали. Ридала і няня Маруся.
Мені пояснили, що мама їде до бабусі з дідусем в Новоград-Волинський і скоро повернеться. Я намагався вкласти в мамин валізу своє іграшкову рушницю, потай сподіваючись, що мама візьме мене з собою. Мама підійшла до мене, широко розвела руки і до болю стиснула мене.
Я відчував її переривчастий подих – це був якийсь хрип або навіть крик відчаю. У мене закрутилася голова. Мама з татом через хвилину пішли, а я залишився стояти, як укопаний, толком не розуміючи того, що відбувається.
Батько повернувся пізно ввечері. Був він змарнілим, постарілим і якимось безпорадним. Я чув, що сталося щось жахливе і непоправне. Так закінчилося моє дитинство...".
Раїса Дашкевич. Прийшла в себе з померлою дитиною на руках
"... Я, як і всі матері, тримала на руках свого синочка. Потім, видно, впала, втративши свідомість, і не пам'ятала вже нічого. Багато разів приходила в себе, відчувала, що жива: чула гавкіт собак, ніч, відчувала холодне тільце своєї дитини піді мною і тяжкість трупів на мені і знову впадала в безпам'ятство.
Сильний озноб і страшний біль в голові і в усьому тілі змусили мене поворухнутися, і я стала вибиратися нагору. Моїм щастям було, що не дуже крутим виявився з цього боку яр.
Чіпляючись за чагарники, траву, я якось виповзла. Добралася до будиночка, постукала, на порозі будинку побачила стареньку, перелякану моїм виглядом, і знову втратила свідомість ...".
****
Ці люди пережили пекло на землі. Розпачливе ридання, крики поліцаїв, благання про допомогу, прокляття катам і молитви заглушувалися веселими мелодіями вальсів з гучномовців і гуркотом літака, який безперервно літав над яром.
Хоча більшості героїв цих історій вдалося вижити, однак статистика показала, що таких було не більше пари десятків. Протягом багатьох років ці люди приховували власне походження і переховувалися як від нацистів, так і від радянської влади.
Сьогодні це здається неможливим, а всього 80 років назад, біля метро Дорогожичі, працювала м'ясорубка людських душ. Пам’ятайте про це.
Олег Вишняков
