Лозниця і Пустота: про фільм "Бабин Яр. Контекст"

У липні цього року на Канському фестивалі відбувся прем’єрний показ фільму Сергія Лозниці "Бабин Яр. Контекст".

Коли фільм закінчився, в залі запанувала тиша, потім лунали обережні, тихі оплески. Після таких фільмів овацій і вигуків "Браво!" не буває. Фільм отримав спеціальний приз журі "Золоте око".

Як це зроблено

Цією стрічкою Лозниця продовжує "лінійку" фільмів, зроблених на основі кінохроніки. Згадаємо "Процес" (про так звану "справу Промпартії") та "Державний похорон" (про похорон Сталіна). "Бабин Яр. Контекст" змонтовано з уривків кінохроніки з архівів декількох країн.

Початковий задум полягав у тому, щоб зняти короткі ролики для інсталяцій Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр". Під час роботи з матеріалом сформувалася ідея фільму, в якому кілька десятків епізодів буде об’єднано певною ідеєю.

В фільмі використано як "польову" хроніку – те, що знімали професійні оператори, які пересувались разом з військовими частинами, приватні відео і фото, зроблені учасниками подій, так і "офіційну", постановочну, яка створювалася для пропагандистських кіножурналів на зразок Die Deutsche Wochenschau. 

Загалом для роботи над фільмом було відібрано близько тридцяти годин кіноматеріалу.

Відібрані фрагменти оброблялися і озвучувалися (за винятком, коли в самій хроніці присутні голоси дієвців, наприклад, на мітингу у Львові після його визволення від нацистів). Для озвучування реплік (їх у фільмі дуже мало) режисер використовував голоси людей, які не є професійними акторами, іноді текст зчитувався з губ на екрані і озвучувався.

Зображення "чистили" литовські фахівці, їхня робота, мабуть заслуговує окремої згадки, бо хроніка, якій вісімдесят років, виглядає напрочуд сучасно (такий самий ефект відчувається і в попередніх згаданих роботах режисера). 

Фільм краще дивитися в кінотеатрі: і зображення, і звук вимагають сучасних засобів трансляції. No pop-corn and cola.

Читайте також: Маємо право оплакати наших євреїв: до діалогу із Сергієм Лозницею

Про що це

Це – важке кіно. В тому сенсі, що його важко дивитися. І в тому сенсі, що його важко позбутися – воно довго "не відпускає" – подумки до нього повертаєшся раз від разу, окремі епізоди виринають з пам’яті несподівано, часом без прямого асоціативного зв’язку з довкіллям. 

Воно важке і з огляду на насиченість образами, ідеями і, зрозуміло – контекстами. 

Дати собі раду з усіма темами фільму та способом їх подачі важко навіть підготовленому глядачеві, в цьому разі – професійному історикові, який легко зчитує і текст, і контексти і візуальний ряд. Сама тема (чи теми) – не для розваг, вони спонукають до важкої роботи з минулим, яке ніяк не стає минулим.

Зрештою, це кіно – не про минуле. Воно – про сьогодення. Не лише тому, що кадри мас розбитої і спаленої техніки  чи руїн, чи спаленої землі нагадують про війну на Донбасі, а вщент заповнена площа Калініна у сцені страти військових злочинців нагадує вщент заповнений Майдан взимку 2013-2014, і не тому, що "марші вишиванок" під свастикою у Львові чи Станіславові можна сприйняти як натяк на сучасні забави любителів зіґувати, і маршувати зі смолоскипами. 

Ця стрічка про сьогодення – тому що всі її теми і контексти – актуальні і зараз.

Попри те, що на першому місці стоїть Бабин Яр, ключове слово тут – контекст.

Один з контекстів – війна, її абсурдність і пов’язані з нею страждання, хаос, безсилість і безпорадність "звичайної людини", спалені села, спалена, потрощена техніка, покручені, знівечені людські тіла, руїна і пропащий час. І думка про те, що все це цілком вірогідно може повторитися будь-якої миті.

У фільмі немає гасла "never again!", але воно присутнє як контекст, і тут його можна прочитати зі знаком запитання. 

Сам Бабин Яр виглядає як центральний контекст. Фізично у стрічці він з’являється чотири рази. 

Спочатку – як місце злочину: убивства євреїв Києва у вересні 1941 року. Тут рух візуально зупиняється, використано фотографії німця, який сфотографував купи мертвого одягу і непотребу, які залишилися після розстрілу вересня 1941 року. 

Потім – як місце свідчень про злочин, коли місце вбивства оглядають журналісти, і про події розповідають очевидці. 

І зрештою – як місце забуття: коли місце злочину заливають пульпою, а поруч з ним – будувати сучасний "мікрорайон". 

Інший очевидний контекст: те, що нацисти зробили з євреями – було лише початком. Наступними були інші: військовополонені (яких на кінець 1941 було майже 4 мільйони), роми і сінті, мешканці психіатричних лікарень, туберкульозні хворі та інші. 

Зрештою,  українці (як і більшість слов’ян) як "нижча раса" мали дві перспективи – або фізичне знищення і депортація (для вивільнення життєвого простору для "вищої раси"), або перетворення на малоосвічену рабську масу для забезпечення життєвих потреб цієї вищої раси. 

Власне, після знищення євреїв ця частина стратегії почала здійснюватися – той самий Бабин Яр перетворився на фабрику смерті — євреї Києва були на цьому конвеєрі першими. 

У цьому контексті, скажімо так, "контраверсійними" виглядають ті фрагменти стрічки, де українці у вишиванках "зігують"  і марширують на честь носіїв нового порядку. Це роблять ті українці, які зустрічали Гітлера як визволителя від комуністичного ярма і "жидо-комуни", провідники яких (їхні імена можна побачити на плакатах – є там і Бандера і Мельник) розраховували на створення незалежної України під дахом Третього Рейху. 

Так само, як у 1918 їхні попередники "запросили" для боротьби з більшовизмом інших попередників. 

Навіть пропагандистська хроніка нацистів не в змозі приховати справжнього ставлення визволителів на чолі з Гансом Франком до тубільців, які маршують перед ним у Львові та Станіславові, вбрані в спеціально пошиті екзотичні (гуцульські та козацькі) фольк-однострої. 

Вишиванки і шаровари ще з’являться у фільмі. Тепер вже у радянській пропаганді. Фінал-апофеоз мітингу у Львові, щойно очищеному від нацистів – козацький танок у виконанні фронтової бригади танцюристів.  І це теж промовистий контекст. 

І звичайно, ще "контраверсійнішими" є картини жорстокого побиття євреїв, за якими чатують люди у цивільному, змушуючи їх виносити і чистити трупи жертв катівень НКВС у Львові, і декілька коротких епізодів сумнозвісного львівського погрому. Погром спровокували німці. А хто його влаштував? Відповідь може бути неприємною для "патріотичної громадськості".      

Читайте також: Натан Щаранський про Бабин Яр: Проект, який демонструє неповагу до України, не пройде

Кола пекла

У фільмі є декілька наскрізних епізодів, які повторюють самі себе – і тут ми бачимо і чуємо у вражаючу і гнітючу подібність: алгоритмів поведінки, подій, реакцій, місць подій.

Військовополонені. На початку стрічки – це червоноармійці. Поряд із суто пропагандистськими кадрами, які мають засвідчити масштаби катастрофи, якої зазнала Червона і показати сіру і безлику масу унтерменшів, камера подекуди висмикує з маси безкінечних сірих колон людські обличчя, на яких – страждання, страх, безпорадність. 

Наприкінці стрічки – це вже німецькі військовополонені, з кадрів радянської офіційної хроніки. Один глядач, якого я спитав про ці кадри, як з’ясувалося, не зрозумів, що це були полонені різних армій – настільки вони подібні. 

Переможці і переможені. Вони міняються місцями. Ось переможці-німці марширують, їдуть, летять, скачуть і конвоюють безкінечні колони військовополонених. Ось переможці-червоноармійці їдуть, скачуть, марширують і конвоюють колони військовополонених. Одні й ті самі люди.    

Натовп, людська маса. Організований натовп у вигляді колон військовополонених. Організований натовп, який складається з жертв – євреї, яких зібрали в одному місці для знищення. 

Організований натовп, який зібрали для пропагандистської хроніки, "вітати" визволителів – неважливо у якій формі. 

Святковий натовп, який вішає портрети Гітлера. 

Святковий натовп, який зібрався подивитися, як вішають гітлерівців. Той самий натовп, який зриває портрети Гітлера. Організований "натовп кольору хакі" - армія. Натовп у львівському погромі. 

Знеособлена людська маса – це окремий персонаж стрічки. Подекуди можна спіймати людський погляд: солдата в колоні змучених військовополонених, дитини, жінки, старого, які очікують страти, злостивий погляд учасника погрому, втомлений або переляканий погляд учасника/учасниці костюмованого параду на честь "визволителів" - усе це лише підсилює загальне враження знеособленої, дегуманізованої маси.

Читайте також: Йосиф Зісельс про проєкт Бабиного Яру:  Це "троянський кінь", якого Путін "дарує" Україні

Пустота

Зрештою, цей фільм про Пустоту. Ту есхатологічну порожнечу, як утворюється, коли зникає Людина як особистість. 

Коли людина стає знеособленим об’єктом – неважливо чого – ксенофобії, знищення, маніпуляції, пропаганди, коли вона розчиняється в натовпі, в масі. 

Пустоту, яка виникає, коли цілеспрямовано, "до ноги" знищують цілий народ – у фільмі неквапливо рухаються титри з просторою і пронизливою цитатою зі статті Василя Гроссмана 1943 року "Україна без євреїв" – вона "залюднює" цю порожнечу. 

Бабин Яр – символ цієї порожнечі, провалля, чорної діри, забуття.  Нацисти заповнюють її трупами, потім знищують ці трупи. Потім її заповнюють пульпою. 

Кадри величезного озера з мутної, клейкої жовто-сірої рідини – жахливі і тривожні, бо ми знаємо, що було далі, у 1961 році. 

Потім її заповнять землею, побудують довкола парки, установи, розважальні і спортивні заклади, спробують забути,  створити провалля пам’яті, але вона нікуди не дінеться. Зрештою її спробують заповнити брехнею, напівправдою, "своєю правдою у своєму домі". 

Лозниця намагається цю пустоту своїм фільмом подолати, нагадати про її небезпеку, і повсякчасну актуальність.

Читайте також: Історик Георгій Касьянов: Якщо поставити Порошенка поруч з Черчиллем, стане зрозуміло, хто є "ху"

Контекст "контексту"

Сучасний контекст появи цієї стрічки (яка є своєрідним прологом до ігрового кіно про Бабин Яр) є не менш складним, ніж ті теми, які порушено у цьому творі мистецтва. 

Пам’ятаймо – цей фільм – не політичний маніфест, не історична монографія, не "документалістика", це твір мистецтва, хоча б яким жахливо реалістичним він виглядає. 

Фільм знято на замовлення меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" (МЦБЯ), діяльність якого останніми роками вже незмінно супроводжується політичними та ідеологічними маніпуляціями, медійними атаками, боротьбою амбіцій окремих осіб і груп інтересу, боротьбою, в якій губиться все – сама ідея вшанування пам’яті жертв, здоровий глузд, і сама пам’ять. У зв’язку з цим вже перші реакції засвідчують, що в Україні обговорення стрічки буде, м’яко кажучи, непростим – навіть просто через те, що фільм замовлено "неправильною" установою. 

Я вже став свідком того, як цілком притомні люди, навіть професійні історики, підключаються до обговорення в стилі "не бачив, але засуджую", складаючи уявлення про фільм на підставі інтерв’ю Сергія Лозниці журналісту "Суспільного мовлення". Вже можна почути вислови: "після цього інтерв’ю я вже не зможу сприймати фільм об’єктивно". А хіба це можливо і потрібно – сприймати фільм "об’єктивно"?

Можна напевно передбачити, що фільм спровокує однозначну реакцію тих кіл, які зробили український патріотизм своєї професією: через недвозначні репліки стосовно колабораціонізму інших професійних патріотів, та "українських аспектів" Голокосту. 

Моя скромна порада і тиха думка: спочатку подивіться. І не лише подивіться, а побачте. Побачивши – неквапливо подумайте. Зокрема і про те, що події Апокаліпсису, можливо вже почались і можливо ми своїми діями беремо у них посильну участь, і ми лише цього не усвідомлюємо, як не усвідомлювали цього ті, хто населяє фільм Лозниці.  Отож: "Іди і дивись"… 

Георгій Касьянов