Русскій міф про "історичну єдність русскіх та українців"
12 липня на сайті "Kremlin.ru" з’явилася стаття Володимира Путіна "Про історичну єдність русскіх і українців".
На жаль, від цього тексту не можна роздратовано відмахнутися як від обридливої мухи, мовляв: це банальний перелік усіх російських історичних інспірацій за останні 367 років, що з них візьмеш? Нехай бубонять собі під ніс, що хочуть, – нам своє робить. Це, можливо, було б і правильно в умовах мирного співіснування двох народів.
Сьогодні ж ми перебуваємо в стані гібридної війни з Росією, і не відповісти на цей ідеологічний виклик, значило б здати важливі стратегічні позиції ворогу.
Безсумнівно, що опублікований Путіним текст не є пошуком наукової істини, за його контроверсійними історичними тезами ховається підступна геополітична візія переділу світу.
Намір, якщо не окупувати Україну буквально зараз, то, принаймні, позбавити її історичної суб’єктності, щоб реалізувати ці плани пізніше.
Відповідно, спростовуючи оприлюднені домисли, ми не лише відновлюємо історичну правду, а, разом з цим, обмежуємо можливості ідеологічного забезпечення воєнної експансії Російської Федерації проти України.
Про єдність східнослов’янських народів
Володимир Путін: "И русские, и украинцы, и белорусы – наследники Древней Руси, являвшейся крупнейшим государством Европы.
Славянские и другие племена на громадном пространстве – от Ладоги, Новгорода, Пскова до Киева и Чернигова – были объединены одним языком (сейчас мы называем его древнерусским), хозяйственными связями, властью князей династии Рюриковичей.
А после крещения Руси – и одной православной верой. Духовный выбор святого Владимира, который был и Новгородским, и великим Киевским князем, и сегодня во многом определяет наше родство."
Безсумнівно, що в епоху Раннього Середньовіччя між Балтійським і Чорним морями постала велика держава, яку українська історіографія називає Київською Державою або Княжою Україною, а Володимир Путін назвав Стародавньою Руссю.
За використанням цих нюансів криються певні смисли, чи навіть можна сказати інтереси, але в принципі мова йде про один і той же феномен.
А от теза автора статті про те, що слов’янські племена, які входили до цього політичного утворення, були "об’єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською)" не відповідає дійсності, і є грубим підтягуванням проблеми під конкретні сучасні реваншистські інтереси Москви.
Цей висновок спростовується низкою загальнодоступних фактів.
Наприклад, якщо ми візьмемо графіті Софії Київської – це написи зроблені на стінах собору його прихожанами того історичного періоду і порівняємо з мовою Новгородських берестяних грамот, то наглядно побачимо, що це дві різні слов’янські мови.
Читайте також: Серце України, або Як Софійський собор став головним храмом країни
На цю тему існує велика наукова література, і її легко може перевірити кожен, хто захоче особисто глибше зануритися у цю проблематику.
Українська, білоруська і російська мови виникли внаслідок розпаду праслов’янської мови у V-му столітті. Обидві народні мови – і Київська, і Новгородська якісно відрізнялися від штучної церковно-слов’янської (старо-болгарської) мови, яка згодом прижилася в монастирях і стала мовою літописання та церковної освіти.
Згодом сформувалося два окремих діалекти російської мови: північний (Новгород) і південний (Москва).
Звісно, що церковно-слов’янська мова у майбутньому суттєво вплинула на становлення і російської, і української літературних мов, одночасно пристосовуючись (адаптуючись) до їхніх природних особливостей.
Українська мова розвивалася у власних природних межах і зазнала, відповідно, меншого тиску староболгарської мови.
На думку відомого славіста, професора Гарвардського і Колумбійського університетів Юрія Шевельова українська мова пройшла шість періодів розвитку:
- протоукраїнський – VII-XI ст.;
- давньоукраїнський – ХI-ХV ст.;
- ранньосередньоукраїнський – ХV-ХVІ ст.;
- середньоукраїнський – середина ХVІ – перші роки XVIII cт.;
- пізньосередньоукраїнський – XVIII ст.;
- сучасний – від останніх років XVIII ст. до сьогодні (Історична фонологія української мови).
Про відмінність київської (давньоукраїнської) і новгородської (давньоросійської) народних мов, як двох відмінних слов’янських мов, а не двох різних діалектів однієї, говорять не тільки українські вчені або публіцисти, про це публічно висловлюються і серйозні російські науковці, наприклад, Ігор Данилевський – професор, доктор історичних наук, знаний фахівець з історії періоду Київської Русі.
Далі Володимир Путін вказує, що давньоруська держава об’єднувалася "однією православною вірою". Здавалося б, що тут вже не може бути ніяких заперечень, окрім, хіба-що, украденого москалями "права первородства", – неканонічного перенесення митрополичого престолу з Києва до Москви; яке, як відомо, справедливо скасоване Світовим Православ’ям як неканонічне рішення.
Прийняття християнства князем Володимиром і розбудова Церкви, як свого часу зазначав засновник Інституту Сходознавства НАН України, професор Гарвардського університету Омелян Пріцак, стало привнесенням цілісної системи в хаос різноманітних племінних об’єднань (слов’янських, угро-фінських, тюркських тощо) злютованих лише волею варязьких завойовників ("владою князів династії Рюриковичів").
Церква виконала роль системоутворюючого фактору в морі різновекторних політичних, культурних інтересів, на ній як на "скелеті" став нарощуватися державний організм.
Проте в різних регіонах держави були свої доленосні відмінності становлення православної віри.
Ще за радянських часів дослідник собору Святої Софії Сергій Висоцький зауважив цікаву особливість, що у давньоруській державі з прийняттям християнства почали майже одночасно споруджуватися три собори Святої Софії.
Хоча у Візантійській імперії, звідки запозичувалась нова віра, цей храм був релігійно-державним центром (традиція державно-релігійної "симфонії"). За цією аналогією він мав сприйматися і споруджуватися в Києві, і більш ніде.
Але, що вражає, їх почали будувати одразу в трьох різних містах: Києві, Полоцьку і Новгороді. У тодішніх політично-культурних центрах трьох східнослов’янських народів: українського, білоруського , російського.
І чим більше православна віра входила в народні маси цих трьох культурних спільнот, тим більше ці три регіональні частини Метрополії ставали відмінними одна від одної. Бо в тисячолітньому протистоянні київської і московської релігійних традицій лежать не лише політичні інтереси, а й культурно-ментальні відмінності.
Симптоматично, що з посиленням процесів феодальної роздробленості собори св. Софії з'явилися і в інших містах держави.
Читайте також: "Став, бо задушу". 6 днів серпня, коли з'явилась Україна
Про походження слова "Русь"
Володимир Путін: "…люди воспринимали Русь как общее пространство"
Нагадаємо, що до створення давньої Київської держави слова "Русь" як позначення народу чи території не існувало. Тому необхідно прояснити, що ж покликало його до життя?
Коли ми звернемося до першого вітчизняного літописного джерела "Повісті временних літ", то, виявиться, що для її автора Нестора Чорноризця походження слова "Русь" не становить ніякої загадки : "862 року… ‒ пише він ‒ пішли вони за море до варягів, до русі.
Бо так звали тих варягів ‒ русь, як ото одні звуться свеями, а другі ‒ норманами, англами, інші ‒ готами.
Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь (представники північно-східних племінних об’єднань): "Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами". Так, на думку літописця, почалося становлення влади варягів (клану Рюроковичів) на території від Новгорода до Києва.
Сьогодні навіть значна частина російських істориків, лінгвістів виводять походження слова "Русь" від старо-скандинавського rōþr "весляр" і "похід на гребних судах", яке на їхню думку трансформувалося в фін. ruotsi — "шведський, швед", а потім перейшло саме в рѹсь, русь при запозиченні цього слова в слов'янські мови.
Він вказав, що клан Рюриковичів мав свою "базу в римській південній Ґаллії в районі Родезу (басейн річки Гаронни), старого Ruthenicis. Ота кельтсько-латинська назва Rut-eni або Rut-i змінилася, згідно з фонологічними законами, у серeдньофранцузькій мові в Rus-i; у середньонімецькій мові знову ж Ruti дало закономірне Ruzzi".
Оце Ruzzi і є варязькою (фризійською) Руссю Нестора Літописця.
Варто нагадати, що термін "Київська Русь", як назву держави, вперше використав М. Максимович у 1837 році.
Які не були б гіпотези походження цього слова, а фактом залишається те, що першою князівською династією став варязький клан Рюриковичів, який майже 300-років забезпечував безперебійне функціонування "Шляху із варягів у греки"; а останній, у свою чергу, відіграв роль зовнішньо-економічного чинника зростання політичного об’єднання, яке ми сьогодні іменуємо як Княжа Україна, Давня Київська держава, або Київська Русь.
Із розгромом Київської держави монголо-татарами, розпорошенням і слов’янізацією (асиміляцією) правлячої варязької еліти поступово почала елімінуватися і назва "Русь".
У південних і західних землях закріпилась назва Україна, а у північних землях поширилась назва московити. І так було аж до ХVІІІ століття, доки імперська влада у Росії не перейнялась пошуком більш достойного історичного коріння. Тоді і відбулося запозичення нею давньо германського слова "русь" для власної самоназви.
Читайте також: Горбачов не повірив у результат: Як в Україні пройшли референдум про Незалежність і перші президентські вибори?
Про походження слова "Україна"
Володимир Путін: "Название "Украина" тогда использовалось чаще в значении, в котором древнерусское слово "окраина" встречается в письменных источниках ещё с XII века, когда речь шла о различных порубежных территориях. А слово "украинец", если судить также по архивным документам, первоначально означало пограничных служилых людей, обеспечивавших защиту внешних рубежей."
Твердження Володимира Путіна, що назва "Україна" походить від слова "окраїна", імпліковано з теорій просторової організації соціуму, коли цільний геополітичний простір структурно складається з двох взаємозалежних частин: центру і периферії. Звісно, так було і в "древньоруській" державі ХІІ-го століття.
Тут усе зрозуміло і просто, потрібно тільки уточнити незначну деталь: де знаходився центр тодішньої держави? Бо визначивши центр, ми зможемо детермінувати його периферію, окраїни, прикордоння.
Зможемо перевірити висловлену Володимиром Путіним тезу не лише на основі поверхової фонетичної схожості, але й структурної відповідності.
Можна з певністю стверджувати, що у ХІІ-му столітті на теренах Східної Європи не було держави з центром у Москві, або Новгороді. Тут знаходимо лише різноманітні васальні князівства великої Київської держави.
Центром цієї держави був Київ ("мати городів руських"), а "окраїнами", відповідно, були Новгород, Рязань, Владімір, Суздаль тощо.
Отже, враховуючи цю історичну даність, виводити походження назви "Україна" від слова "окраїна", навіть в межах запропонованої кремлівським автором логіки мислення буде порушенням причинно-наслідкових зв’язків.
Бо воно допускає, що тоді був якийсь інший, анонімний центр держави, щодо якого Київ (Україна) були окраїнами; або можна зробити ще безглуздіше припущення, що Київ був одночасно і центром, і окраїною.
Насправді, перед нами яскравий приклад модернізації історичного явища, коли проблема, взята з одного історичного часу, з однієї історичної реальності – Київської Держави (ХІІ ст.), переосмислюється в умовах іншого історичного часу, іншої історичної реальності – повстання Російської імперії (ХVIIІ ст.).
Часу, коли сформувався новий політичний центр – спочатку Москва, а потім Петербург, – який, відповідно, детермінував нове бачення власних окраїн.
Його ще можна назвати московським геополітичним баченням, яке почало сприймати українські території як власну окраїну.
Звідси така тривала і масова "віра" в істинність цього постулату. "Это же очевидность!".
Власне, Володимир Путін не сказав нічого нового, він банально повторив один із застарілих російських імперських міфів.
Але в ХІІ-му столітті на описуваній нами території все було докорінно іншим: Київ, Україна (метрополія) були політичним центром великої східноєвропейської держави, а так звані великоросійські землі – її окраїнами.
Тому твердження, що назва "Україна, українці" походять від слова "окраїна" є очевидною невідповідністю, а точніше банальною підміною понять, відвертою фальсифікацією.
Тим більше, що прикордоння, окраїни були і в так званих "великоруських" князівств, але появи українців, як охоронців тих територій, там чомусь не зафіксовано.
Наголосимо, що основою назви "Україна" є корінь "край". Якщо ми розгорнемо будь-який етимологічний словник, зокрема й фундаментальний "Словник русскої мови Макса Фасмера", то дізнаємось, що слово "край" присутнє практично у всіх слов’янських мовах: "болг. край "кінець", сербохорв. кра̑j, "край", словен. kràj, чеш., слвц., польськ., в.-луж. kraj, н.-луж. kšaj."
А якщо не полінуємося і у розвиток теми "заб’ємо" в пошукову систему запит "країна", то, наприклад, польський онлайн-словник видасть нам слово "кraj", словацький ‒ "krajiny", хорватський – zemlja, чеський ‒ "země", словенська ‒ "država".
Тобто у половини слов’янських народів, як і в українській мовно-історичній традиції, це слово зафіксувало процес подальшого відокремлення території проживання власного народу від життєвих просторів інших народів.
У цьому контексті синонімом слова "Україна" можуть бути словосполучення "наша країна", "наша земля", "наша держава".
Читайте також: "Російський ліберал закінчується на українському питанні, бо в нього немає жодного маневру". Розмова Дмитра Гудкова і Кирила Галушка
Можна з певністю стверджувати, що поява в політичній лексиці слова "Україна" ("українці") вказує на процес відмежовування, відкраяння (украяння), відмаркування – материнської території (метрополії) від решти світу, зокрема, й від нещодавно колонізованих територій; по-іншому кажучи, відмежування Ойкумени – упорядкованого, обжитого, власного світу, від чужого, варварського, хаотичного простору.
Територій, що були заселені у переважній більшості випадків неслов’янськими народами і на ту пору лише частково асимільовані новою Київською імперією.
Варто зазначити, що це не унікальний історичний випадок, так само давні греки відмежовували Елладу від решти античного світу; або англійці розрізняли власне Англію і Британську імперію.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що поява у ХІІ ст. назви "Україна" (Край – Країна (російською: страна) – Україна) відображало процес активного формування політичної свідомості нового народу, українців. Процесу, що був штучно перерваний монголо-татарським нашестям, але, згодом відродився у воєнних і культурних формах Козачої України.
Українці і русскіє два різних народи. На їхню відмінність вказують різні самоназви, різна мова, різна масова національна психологія і культура, більше того – різні генетичні показники.
Засновник російського наукового центру "Генофонд Ру", доктор біологічних наук Олег Балановський так про це (звісно, дуже обережно) сказав: "Якщо порівнювати з іншими генофондами Європи, українці входять до числа найбільш однорідних.
Скільки-небудь істотних відмінностей між західними і східними українцями ми не виявили, хоча вдивлялися дуже уважно.
Що стосується українців та росіян: зараз дуже популярні протилежні погляди, але вони виводяться з не цілком наукових і, головне, політизованих джерел.
Як в таких випадках часто буває, наука дає менш прямолінійну, але більш точну відповідь.
Російські та українські популяції генетично дуже схожі. На отриманих графіках їх генофонди утворюють дві хмари, які знаходяться дуже близько один до одного.
Вони стикаються, проникають одна в одну по краях, але повністю не перекриваються". (Газета. РУ.– 03.09.2015)
А згадуваний російським президентом Микола Гоголь у листі до Михайла Максимовича взагалі зазначав, що українці та русскіє два расово різні народи.
Про Кордони
Владимир Путин: "Хотите создать собственное государство? Пожалуйста! Но на каких условиях?
Напомню здесь оценку, которую дал один из самых ярких политических деятелей новой России, первый мэр Санкт-Петербурга А. Собчак. Как высокопрофессиональный юрист он считал, что любое решение должно быть легитимно, и потому в 1992 году высказал следующее мнение: республики – учредители Союза, после того как они сами же аннулировали Договор 1922 года, должны вернуться в те границы, в которых они вступили в состав Союза.
Все же остальные территориальные приобретения – это предмет для обсуждения."
Логіка, на відміну від уподобання, є наукою, і її формальні закони дійсні для всіх сторін політичного процесу, незалежно хто і де перебуває. Якщо поняття "легітимності" Собчака (Путіна) взяти і застосувати до загарбання Московським царством Казані, то очевидно, що цей воєнно-політичний акт був нелегітимний, бо Казанське Ханство було незалежним суб’єктом міжнародного права, яке насильно приєднали до російської держави.
Так само було й з Українською Гетьманською державою ХVІІІ століття, Кримським ханством, усіма державними утвореннями Східного і Західного Сибіру, Далекого Сходу, не кажучи вже про волелюбні народи Північного Кавказу.
Тобто території проживання цих народів, з погляду легітимності, не можуть зараховуватись до меж проживання російського народу.
Після революції 1917 року на теренах Російської Імперії постали Радянська Росія, демократична УНР, та й інші держави, що самовизначилися як незалежні суб’єкти міжнародного права.
Ніхто з них не виводив юридичної "спадковості" від "спочилої навіки тюрми народів".
Усі почали своє політичне буття з нуля.
Чинниками, що узаконили нові політичні суб’єкти міжнародної політики були або волевиявлення населення (УНР), або партійна диктатура (Совєтская Россія).
СРСР був волюнтаристськи утворений більшовиками у 1922 році – одноосібними переможцями у загарбницьких війнах проти нових незалежних держав (1917-1921рр.).
Більшовики створили нову державу за формальними національними ознаками як поступку масовим національним рухам, як засіб послабити національний спротив комуністичному будівництву.
Ніякого самовиявлення волі народів, що увійшли до цього нового державного утворення, звісно, не було.
Так історично склалося, що після ліквідації Комуністичної партії і розвалу Радянського Союзу (1991р.), єдиними легітимними суб’єктами, що визначали межі національних утворень, стали колишні радянські республіки, зокрема, й УРСР.
І 1-го грудня 1991 року на загальнонаціональному референдумі усі регіони України (без винятку) підтвердили чинність Акту проголошення незалежності та створення самостійної української держави – України.
Згодом низка російсько-українських договорів юридично підтвердили легітимність цього волевиявлення. І іншого не дано, крапка.
Якщо Київська держава (Київська Русь) була першим українським державним утворенням, території якого простягалися аж до Новгорода, то, очевидно, що якщо йти услід за безумною реваншистською логікою, то їх необхідно повернути справжнім власникам?
Якщо повернутись до собчацької аргументації несправедливого будівництва радянських республік, то необхідно нагадати, що низка українських етнічних земель за волею керівництва СРСР відійшла до Польщі (Лемківщина, Холмщина), до Білоруської РСР (Берестя, Північно-східне Полісся), до РРФСР (Стародубщина – західна частина Брянської області, великі частини Воронєжської і Курської областей, переважна більшість земель, що належали Кубанським (запорізьким) козакам. Я вже не кажу про недавно насильно анексовані Крим і частину Донбасу.
Русскім адептам "собчацької" логіки мислення варто пам’ятати, що історія розгортається не одномірно, і що введена ними у політичну практику філософія переділу кордонів може в один момент повернутись до них самих своїм страшним диявольським ликом.
І щоб тоді не довелося РФ, як "шагреневій шкірі", звужуватися до розмірів Російського царства періоду Івана Калити; а правових підстав для цього більш ніж достатньо.
Російський реваншизм може зупинити лише солідарність загрожених ним народів і їхня готовність до безкомпромісної боротьби за свої інтереси
Стаття Володимира Путіна "Про історичну єдність русскіх і українців" на початку ХХІ-го століття відіграє ту саму роль для русского шовінізму, що й праця Адольфа Гітлера Mein Kampf ("Моя боротьба") відіграла на початку ХХ-го століття для німецького мілітаризму: вона висловлює територіальні претензії оточуючим народам, легітимізує насилля як засіб вирішення спірних питань.
Успішно протистояти цій експансії можна лише разом, поодинці ми приречені на поразку. Тому сьогодні актуалізується необхідність проведення установчого Конгресу поневолених і загрожених Росією народів.
Разом ми сила.
Лише спільно ми зможемо зупинити наступ кривавого російського шовінізму на наші національні права та інтереси.
І нас не повинні вводити в оману лукаві слова Путіна, що "Россия никогда не была и не будет "анти-Украиной", бо імперська Росія завжди була такою за визначенням, така її сутність яскраво проявляється і сьогодні.
Якщо ми хочемо вижити, зберегти свою свободу, то повинні готуватися до найгіршого: до прямого масового воєнного конфлікту з реваншистською Росією.
Діяти так, як закликав нас геніальний поет Василь Симоненко, у своєму знаменитому вірші "Курдському братові". Замінивши лише слово "курдському" на "українському брату" – це була вимушена умова його публікації у радянській пресі (1963). Вчитуймося, Василь Симоненко. Курдському братові:
Волають гори, кровію политі,
Підбиті зорі падають униз:
В пахкі долини, зранені і зриті,
Вдирається голодний шовінізм.
О курде, бережи свої набої,
Але життя убивців не щади.
На байстрюків сваволі і розбою
Кривавим смерчем, бурею впади.
Веди із ними кулями розмову:
Вони прийшли не тільки за добром,
Прийшли забрати ім’я твоє, мову.
Пустити твого сина байстрюком.
З гнобителем не житимеш у згоді:
Йому "панять", тобі тягнути віз.
Жиріє з крові змучених народів
Наш ворог найлютіший — шовінізм.
Він віроломство заручив з ганьбою,
Він зробить все, щоби скорився ти.
О курде! Бережи свої набої —
Без них тобі свій рід не вберегти.
Не заколисуй ненависті силу,
Тоді привітність візьмеш за девіз,
Як упаде в роззявлену могилу
Останній на планеті шовініст.
Олександр Ткачук
