Запит на справедливість: до чого тут поліція?

Найкрихкіша річ у світі — довіра.

Якщо говорити про справедливість у нашій країні, то ті, хто мав би її захищати, не надто користуються довірою в суспільстві. Це не дивує. Адже правоохоронна система, навіть зважаючи на післямайданні часи та спроби її реформувати, працює погано.

Попри це, високими показниками довіри до поліції чи не щорічно хизується Міністерство внутрішніх справ. Приміром, у лютому заявлялось, що довіра українців до правоохоронців залишається на високому рівні – понад 40%. Та, якщо вірити міністру, цей показник із 2019 року впав на 10%.

А, за останніми даними Центру Разумкова, половина українців або зовсім не довіряє поліції, або – швидше не довіряє.

В Україні найпотужнішим опором проти несправедливості поки залишаються громадські активісти. У різних регіонах їм доводиться боротися проти корупції, поліцейської бездії, несправедливості в судах, відстоювати екологію краю або захищати права вразливих груп. Фактично – подекуди вони виконують функції тих же правоохоронців.

Як наслідок – це викликає невдоволення з боку тих, із ким активісти змагаються.

Так, у 2018 році свого піку досягнув показник злочинів проти громадських активістів. У так званому Списку Гандзюк, опублікованому у 2018 році, зафіксовані жертви 55 силових нападів на активістів. Деякі з них – убиті.

Читайте також: "Мовчання влади нас убиває". 55 нерозкритих злочинів проти активістів

Ми помітили тенденцію: чим ефективніший громадський активіст та гучніші теми, які він піднімає, тим жорсткіша його зустріч із проблемами від поліції. 

Є і зворотна ситуація. Близько 33% кримінальних справ нашої компанії ми ведемо за принципом pro bono  —  надаємо правову допомогу клієнтам безкоштовно. 

Фігурантами більшості цих справ є ветерани, журналісти, публічні діячі. Найчастіше – громадські активісти. Саме ті, які часто стають жертвами погроз, насильства або переслідувань.

Коли справа доходить до розслідування цих справ, то статистика в цьому напрямку невтішна. За інформацією правозахисників, понад 90% справ у нападах щодо активістів не розслідуються ефективно.

Якщо ж говорити про ефективність поліції, оперуючи фактами, то самої довіри населення для її визначення замало. Проте, займаючись справами активістів, ми маємо достатньо інформації, щоб пересвідчитися в тому, як працюють правоохоронці.

З чим доводиться мати справу? З усимисними та випадковими порушеннями, з халатністю та критичною бездіяльністю поліцейських. 

Іншими словами – громадянин, що зіштовхнувся з несправедливістю в нашій країні, очікуючи на допомогу від правоохоронців, лишається сам на сам зі своїми проблемами.

Про що йдеться?

1. Поліція не реєструє кримінальні справи.

Коли громадяни потребують захисту і звертаються до правоохоронців, вони точно очікують захисту від держави. Однак цей процес часто гальмується вже на початковому етапі.

У дев'яти випадках з десяти після подання заяви про злочин в інтересах клієнта адвокати змушені оскаржувати в суді бездіяльність слідчого поліції, що, як правило, полягає в тому, що він не реєструє кримінальну справу. Хоча закон вимагає зробити це не пізніше 24 годин з дня надходження заяви про злочин.

Приміром, так сталося, коли на активістку Поліну Вернигор під час маршу за рівність жінок 8-го березня напали невідомі молодики. До дівчини та її друзів застосовували насильство та виривали плакати. 

Адвокати подали до поліції заяву про злочин. Але правоохоронці зареєстрували кримінальне провадження лише після того, як дівчина звернулася до суду зі скаргою.

2. Слідчі не бажають розслідувати справи. Винні не несуть відповідальність.
   

Аналогічна ситуація зі слідчими діями. Адвокат подає клопотання про їх проведення. Слідчий – ігнорує. Адвокат звертається в суд, чим фактично витрачає свій час, час клієнта та суддів. І тільки після отримання рішення суду слідчий розглядає клопотання адвоката.

Прикладів насправді безліч, від справи нападів на Сергія Стерненка до справи нападу на ветерана АТО Івана Дєєва та його дружину. 

Читайте також: Майдан, наркотики, Аваков та інші війни Сергія Стерненка

Це ситуації в яких, при наявності прямих та максимально детальних доказів вини конкретних осіб – вони не несуть відповідальність. А досудове розслідування зі сторони адвокатів потерпілого перетворюється на спроби штовхати вимкнений автомобіль по гоночній трасі. Автомобіль, який створювався щоб їхати швидко.

3. Поліція переслідує активістів.

Проте є і діаметрально протилежні ситуації: щойно активісти стають ефективними, у них одразу з’являють проблеми з поліцією.

За прикладами далеко не треба ходити – достатньо згадати справи Сергія Стерненка, Олексія Білковського, Сергія Філімонова, Романа Ратушного. І це, авжеж, не вичерпний перелік.

Коли треба придушити активну громадянську позицію – поліція працює "взірцево". 

Кримінальна справа проти фігурантів-учасників акції під Офісом Президента була зареєстрована ще тоді, коли подія тривала. 

Відомим учасникам акції поліція висунула обвинувачення на наступний день, а ще через день – їх позбавили свободи, відправивши під домашній арешт. 

Читайте також: Час дорослішати

Так, якщо дивитись об’єктивно на якість доказів у таких справах, то активістів точно виправдають. Але є три важливих моменти:

• Права та свободи осіб порушуються з моменту повідомлення про підозру і до виправдувального вироку. Таке порушення може тривати 2,3,5 років і більше.
•  Виправдувальний вирок – не гарантоване завершення цих справ. Адже до реформування судової системи питань не менше, ніж до реформування поліції. При цьому корупційний вплив навіть більший. 
• Такі речі прямо призводять до нових акцій. Коли мовчить влада – починає говорити вулиця. І якщо суспільству не повернуть віру в Справедливість, градус таких масових заходів точно не почне зменшуватися.

4. Правоохоронці користуються недовірою до суду.

Низька довіра до судової системи дозволяє слідчим приховати неякісне розслідування.

До прикладу, у справі Катерини Гандзюк поліція, скориставшись низькою довірою суспільства до судової гілки влади, намагалась не тільки приховати неякісні докази, а ще й вручила підозру непричетній до справі людині, назвавши його виконавцем, щоб прикрити замовника.

Мова йде про Миколу Новікова. Ще 3 серпня 2018 року правоохоронці заявили про затримання підозрюваного в нападі на Катерину Гандзюк. 

6 серпня Херсонський міський суд обрав запобіжний захід для підозрюваного у вигляді тримання під вартою. 

Згодом Новікова визнали непричетним до скоєння злочину. При цьому всьому від самого початку в нього було алібі, він був на відпочинку, навіть не в Херсоні (де вбили Катю).

Так, згодом, не без допомоги публічного осуду таких дій з боку активістів, цю підозру скасували. Але знову ж таки, час втратили, результат не досягли.

5. Слідчі підробляють докази.

Слідчі, детективи, рідше прокурори підробляють докази та перекручують факти для власної вигоди. Тобто при бажанні ув’язнити будь–кого, навіть за відсутності доказів – можливість знаходиться.

Це все змішується з недоліками та схильністю до впливу з боку судової системи. І виходить дуже не смачний та небезпечний коктейль.

Найгучніший приклад – справа Сергія Стерненка та Руслана Демчука. Вирок апеляційного суду по якій проголосили буквально на цьому тижні. 

Там є прямі підстави вважати, що окремі докази були підроблені слідчими. І зрозуміло навіщо. Саме це дало можливість судді Попревичу ув’язнити Сергія та Руслана та призначити їм покарання у вигляді 7 років та 3 місяців позбавлення волі. При повній відсутності належних та допустимих доказів вини останніх.
Окремий приклад протилежної ситуації – справа нападу на, на той момент, народного депутата України, Мустафу Найєма.

Читайте також: Через рік після нападу на Мустафу Найєма: чи варто було?

У цій справі, у нас є підстави вважати, що слідчі, перебуваючи під впливом, свідомо робили свої помилки, щоб справа розвалилась в суді. 

Тобто слідчі вчиняли грубі порушення процесу, які дозволили суддям, на яких також можуть вплинути заінтересовані особи, винести рішення на користь нападників. Неправосудне рішення. Як результат – виправдувальний вирок нападникам в суді першої інстанції. 

Оцінити справедливість в цій ситуації неважко – треба просто подивитись відео інциденту.

6. Правоохоронці відчувають безкарність.

Станом на зараз в Україні поліцейські не бояться порушувати закон.

Пригадуєте кричущу минулорічну історію про згвалтування свідка по справі в Кагарлику?

Виявилося, що якби система покарань у середовищі поліції працювала, цього злочину можна було б уникнути.

У кожному підрозділі поліції існує так званий Департамент внутрішньої безпеки, який перевіряє законність дій поліцейських та, за наявності підстав, притягує порушників до дисциплінарної відповідальності (догана, службова невідповідність, звільнення).

Так от. На окремих поліцейських, які згвалтували свідка, до того було порушено близько 10 дисциплінарних проваджень в Департаменті внутрішньої безпеки. Попри це, вони працювали на посадах, що фактично послужило зеленим світлом для скоєння цього злочину. 

Читайте також: "Усе боліло, але думала, аби тільки сховатися". Розповідь жертви катувань і згвалтування в Кагарлику

7. Державне бюро розслідувань не виконує свою функцію.

У лютому 2016–го року було створено орган, який розслідує злочини, скоєні правоохоронцями, – Державне бюро розслідувань. Він і мав вирішити проблеми, пов’язані з порушеннями та безкарністю поліції.

Але не вирішив. 

Більшість слідчих ДБР – це ті ж самі слідчі, що раніше працювали в поліції. І працюють вони за тими ж самими методами і підходами.

Один із наших клієнтів, активіст Ігор Поташенков, звернувся до нас, коли під час обшуку в квартирі, де проживав його рідний брат (колишній поліцейський), останній випав із 10 поверху та загинув. На місці злочину під час інциденту були виключно правоохоронці. 

Ми звернулися до Державного бюро розслідувань, але пройшло вже більше року, а обставини справи досі не встановлені. Ніхто не поніс відповідальність.

Який вихід?

Що, на мою думку, може зробити держава, аби вирішити перелічені проблеми:

1. Забезпечити персональну дисциплінарну, а ще еффективніше кримінальну відповідальність для слідчих за неякісне розслідування кримінальних справ.  Тобто – за невиконання своїх прямих посадових обов’язків.
2. Реформувати Державне бюро розслідувань, забезпечити його ефективну роботу. Слідчі повинні розуміти, що покарання за порушення закону, – невідворотнє.
3.  Створити відкритий реєстр правоохоронців, що переслідують активістів (на прикладі реєстру корупціонерів).
4. Посилити відповідальність за корупційні злочини, зокрема для правоохоронців.
5. Забезпечити ефективну реформу судової гілки влади. Адже станом на зараз слідство, прокуратури та суд де–факто на одному боці. І це точно не про Справедливість. Обвинувальний ухил судової системи точно треба міняти. 

Треба сказати, що наша компанія має успішний досвід ефективної та професійної роботи поліції. Однак він має не системний характер. І, здається, вже всі зацікавлені в тому, щоб це змінилося.

Додам лиш те, що рух активістів в Україні є прямим наслідком реальної кризи Справедливості. І це точно треба міняти.

Олексій Носов