Чи можна примусити збірну України розмовляти державною мовою?
Збірна України з футболу пройшла до чверті фіналу чемпіонату Євро-2020, чим викликала посилену увагу світових медіа.
В моменти публічних виступів наших футболістів навколофутбольна спільнота була здивована, – виявилося, що ані гравці збірної, ані головний тренер команди не говорять державною мовою.
Це стало приводом для широкої дискусії в українських медіа щодо того, як до цього ставитися. Чи це ганьба, чи це не має значення, головне, щоб вигравали?
Зокрема потужно звучала думка, що треба зафіксувати в контракті вимогу до гравця збірної вживати в публічній площині лише українську мову, а у випадку порушення – штрафувати або позбавляти членства в команді.
Деякими радикально налаштованими авторами питання навіть ставилося так: "як можна юридично примусити спортсменів розмовляти державною?".
Одразу відповідаю на це питання. Примусити – не можна!
Хоча ні, теоретично – можна. Тільки чи ми будемо задоволені результатами такого примусу?
Я вже не кажу, що таке примушення не збільшить поваги до державної мови, а скоріше за все викличе спротив, свідомий чи несвідомий.
Вивчення мови відбуватиметься через силу, футболісти завчать формальний набір слів та стандартних речень: "будь ласка", "дякую", "вітаю", "Київ – столиця України", "Мені 26 років", "Мені подобається грати у футбол", "Щоби перемогти, нам потрібно краще грати", "Слава Україні – Героям слава".....
На інші теми вони, ймовірно, говоритимуть взагалі кострубато і намагатимуться уникати будь-яких публічних виступів.
Читайте також: "Где написано, что я должна?". Як мовний уповноважений "під прикриттям" перевіряв дієвість мовного закону в Києві
Є інша сторона такого примусу.
Як писав Григорій Померанц: "Диявол починається з піни на губах ангела, який вступив у бій за праве діло. Усе перетреться на порох — і люди, й системи. Та вічним є дух ненависті у боротьбі за праве діло. І завдяки йому, зло на Землі не має кінця".
Ангели в боротьбі за праве діло – за державну мову – на жаль, природньо вмикають ненависть до своїх опонентів та відчувають насолоду від цієї ненависті.
І нема на це ради – борючись проти чогось, ми завжди вмикаємо ненависть проти цього, і нам це подобається, оскільки ненависть дає енергію та відчуття сенсу! Це саме те зло, про яке писав Померанц.
Як наслідок маємо роз’єднання людей, розпад суспільства.
Одразу ж скажу, що я не є фахівцем в мовному питанні, і не претендую на розуміння всіх його аспектів. Але з великою впевненістю можу сказати, що вивчити мову примусово неможливо. Або можливо, але з непередбачуваними наслідками.
Насильство завжди викликає спротив. Якщо це насильство стає узаконеним, спротив заганяється в підсвідомість. А це бомба уповільненої дії. Колись вона ще рвоне.
Це як сталося з русифікацією. Як не насаджували російську, як не боролися з українською, але викоренити останню не вдалося.
До речі, той же феномен відстежується в більшості інших колонізованих Радянським Союзом республік. Можливо, лише в Білорусі це поки що не так очевидно (але щось мені підказує, що Білорусь своє слово ще скаже). Так навіщо наступати на граблі, які вже "перевірила" радянська влада?!
Наша громадська організація Інститут громадянського суспільства проводила експертну дискусію "Мовне питання та згуртованість суспільства", під час якої був запущений мозковий штурм на тему "Як врегулювати мовне питання так, щоби збільшити згуртованість українського суспільства" для глядачів, які онлайн спостерігали за дискусією.
Разом з ідеями експертів набралось більше 30-ти пропозицій. Так одна з пропозицій прямо відповідає на наше запитання, – розробити та прийняти Державну програму підтримки добровільного вивчення української мови неукраїномовними громадянами. Ключове слово – "добровільного".
Читайте також: Хто, як і навіщо складатиме іспит на рівень володіння державною мовою. Інтерв’ю очільниці Нацкомісії
Перш, ніж повернутися до питання Збірної зроблю ще один невеликий відступ. Хочу розповісти, як працює принцип як соціальний інструмент.
Принцип – це внутрішнє переконання людини, яким вона керується в тій чи іншій ситуації життя.
Посилю це визначення для нашого контексту. Принцип – це свідомо прийняте людиною рішення, якому вона слідує беззаперечно незалежно від контексту.
Введу ще одну категорію – волю. Я визначаю її в цьому контексті як "нічим не обумовлену силу, яка формує обставини реальності людини". Тобто це рушійна сила, яка не є викликаною зовні, яка будує нашу реальність.
Так ось слідування принципу є проявом волі. І власне її тренуванням.
Оскільки аргументи, чи слідувати прийнятому рішенню, чи ні, змінюються від контексту до контексту, то якщо людина слідує принципу незалежно від контексту, це становиться проявом необумовленості. А необумовленість є саме тим аспектом волі, що формує реальність.
Наприклад, людина вирішує для себе завжди переходити дорогу на зелене світло світлофору. Ніби нічого складного. Але часто виникають ситуації, коли ти поспішаєш, світло – червоне, машин немає. І тоді якщо ти обираєш таки чекати зеленого світла, тобто слідувати принципу, в тобі прокидається щось нове — якась необумовленість, яку ти сприймаєш як якусь в собі силу.
І з часом починаєш помічати її вплив на те, що відбувається в твоїй реальності.
Сюди відносяться всілякі Кодекси честі всіх часів і народів, самурайство в будь-якій сфері, релігійне подвижництво, яке давало можливість будувати та
трансформувати своє життя, – як персональне, так і соціальне.
Відомі політики з принципами, які змінювали світ: Авраам Лінкольн, Уінстон Черчилль, Махатма Ганді, Мартін Лютер Кінг, Вацлав Гавел, Лех Валенса, Голда Мейер, Маргарет Тетчер, Шимон Перес та інші. Це такий же механізм включення волі та її впливу на соціальну реальність.
Вирішуючи слідувати принципу, ми вмикаємо волю.
Такий же механізм працює на груповому рівні, на рівні колективної свідомості чи підсвідомості.
Коли група людей свідомо і добровільно вирішує якимось чином поводити себе і беззаперечно слідує цьому рішенню, це якісно посилює ефективність цієї групи у всіх галузях, де вони діють спільно. Іншими словами радикально(!) збільшується згуртованість цієї групи, що призводить до кращого результату.
Повертаючись до наших футболістів.
Як би це парадоксально не звучало, ризикну стверджувати, – якщо б вони разом(!) добровільно(!) прийняли рішення перейти на українську, хоча би в публічному контексті, для цього вивчити її до належного рівня, і слідували би цьому рішенню, це б ввімкнуло і почало тренувати їх спільну командну волю. А це одразу же суттєво збільшило би їх ефективність на футбольному полі!
Закцентую – не вивчення української посилило би гру футболістів, а спільно й добровільно прийняте рішення і беззаперечне свідоме слідування йому.
І немає значення стосовно чого це рішення, стосовно якого принципу, головне – щоби цей принцип був! Так чому б це не бути принципу щодо переходу на українську мову?!
І в цьому головна роль належить найбільш авторитетній людині в команді – її головному тренеру Андрієві Шевченку. Якщо би він повірив, що спільне прийняте рішення (наприклад, щодо вивчення української мови) може якісно збільшити згуртованість та ефективність команди, та прийняв відповідне рішення, ми б мали якісно кращу команду та якісно кращий футбол на чемпіонатах, причому вже за декілька місяців!
Залишається побажати команді прислухатись до цієї пропозиції! Ну, й зараз якнайшвидше відновитись після виснажливого марафону, проаналізувати отриманий досвід, провести роботу над помилками і почати готуватись до нових викликів!
Євген Лапін
