Бути українцем. Чому публічне шмагання за мову, вишиванки і "Плине кача" це корисно? 

Ти молодий, здоровий, успішний. І космополітичний. 

Ти живеш в Україні, але мріяв би жити на Манхеттені. Але дещо не вистачає хисту – і погодився б на Хімки у Москві.

Твої пізнання історії України лишились на рівні переказу поганенького підручника з вуст вчительки, яка недавно мала партійний квиток КПУ. 

Твої знання про нашу культуру черпалися із адекдотів про кума, який вічно був синім і хтиво поглядав на куму.

Ти весь такий позитивний і намагаєшся восьмий рік не думати про війну. Бо там "просто политики поссорили братские народы", а ти поза політикою. І думаєш, що ти до цього не дотичний.

У тебе є інстаграм і тік-ток. І періодично ти ділишся зі світом slow living, ретритами, апсайлінгом і позитивним мисленням. 

Ходиш в модний клуб з російським власником, прихильний до Басти, Зіверт і Моргенштерна і не розумієш, чому злі нацисти вставляють палиці в гусениці представникам потужної російськоі культури.

Ти можеш взагалі не бути українцем. А приїхати на роботу на ситі і гостинні українські землі з Мінська, Ульяновська чи Караганди. 

Ти яскравий представник міського урбанізму і тобі смішні ці селюки з Хуста, Житомира, Пирятина, Кролевця і Глухова. То нічого, що ці міста отримували Магдебурзьке право, коли у Москві плодили воші в бородах. А наявність "магдебуріі" у сотень наших міст і містечок – це ознака, що міська культура європейського типу у нас виникла давно. А от в РФ з цим дуже складно і накрилося в часи Івана Грозного. Тому не іммігрантам вчити нас як воно бути міськими.

Інколи тебе накриває від несправедливості і ти висловлюєшся у своєму тік-току. 

А правда. Чому ці українці так придираються? Чому не можна зробити державною російську мову, щоб все було просто і зрозуміло?

Чому ти маєш терпіти у своїх високочолих стрічках спам у вишиванках? Чому ти маєш псувати собі настрій новинами про загиблих на фронті, переселенців чи тих, хто живе на лінії зіткнення і пробирається в місцеву школу акомпанемент "градів" за горизонтом. 

Ти кажеш все як є, як накипіло. Про безглуздість війни. Про нашу босоногу армію в пластикових костюмчиках. 

Про те, що Росія справді видатна держава з "іскандерами". І головне – які вишиванки, коли пенсіонери купують піввареника на касі, а потім вмирають від голоду на вулиці пачками?

Ти висловлюєшся без цензури, а потім виявляється, що тебе почули.... І пишуть тобі тисячі гнівних SMS, у дірект і скаржаться на елітну і модну компанію, де ти рахуєшся затребуваним креаклом. Твій світ втрачає ґрунт під ногами. 

До цього ти не знав, що українці злі. І подекуди шлють тебе лісом на твоем языке.... 

Твій роботодавець в шоці і не хоче втрачати прибутки. Керівництво перепрошує і каже, що працівники з такими цінностями їм непотрібні. Про тебе дізнаються нові приховані факти біографії — ескорт, маєш родичів в силових структурах ОДЛО чи не платиш податки.

Тебе з помпою виганяють з роботи. Google аж кишить новинами про тебе в негативному ключі. Всі дізнаються твою адресу, домашній телефон. 

Ти пригнічений і змушений з менш пихатим писком записувати відосик, де кажеш про гормональний зрив, що ти Нєзнайка на Лунє і взагалі з дитинства за Україну, просто ти урбаніст, а не із "сельской Украины"...

Я сама щодня займають такими персонажами в ютуб-проекті. Я не люблю розбиратися в людській тупості і незнанні правил етикету, але це потрібний процес. Мій давній глядач, патріот із Донеччини. У 2014 він боронив рідне містечко від зайд Гіркіна. Він пише зранку мені таке: 

"Дяка за працю. Особливо заходить зараз  відносно недолугих, типу тіпочка з Сільпо, та курок з Дружківки, Ви абсолютно праві, люди повинні бачити, що така ганебна позиція  —  це пипець і зашквар. Любиш Путіна, люби його вдома у погребі, щоб не бачив ніхто". 

Я знаю суть таких відгуків. Наше суспільство нарешті напрацьовує правила суспільної поведінки громадянина України. Негласний договір один для всіх. Нас ніхто не вчив цього на зорі незалежності – тобі було байдуже. 

Ми не додумались до цього в нульові після першого Майдану – уже пішло масштабне зросійщення і насадження наративу "украинцы и русские – один народ". 

Лише зараз після десятиліть відсутності інститут репутації ми напрацьовуємо його. Ти власник паспорту держави Україна і хочеш поваги до себе? Ти уже маєш знати:

1. Треба поважати паспорт, а не вчити дітей викидати його в кущі.
2. Ти маєш змовчати про те, що твій син у дитсадку Маріуполя вивчив, що росіяни – це окупанти. А ти з цим не згідна, бо ти трішки ватна дурепа і хочеш загнати у цю прірву навіть свою дитину.
3. Ти мовчиш, коли поруч бачиш марш вишиванок у Харкові. І не називаєш цих людей "нищебродами".
4. Ти мовчиш про "сільську культуру України". Особливо мовчиш, якщо ти із російського захолустя і уявлення не маєш про історію України останню тисячу років. З князями, королями, Гетьманщиною і укладом міст до 1945 року.
5. Ти пам’ятаєш раз і назавжди. Що "Плине кача" — це пісня, якою проводжають назавжди наших Героїв. І твої недолугі жарти щодо неї недоречні.
6. Ти не оцінюєш українську армію. І не кличеш псковську дивізію до себе у новий дім. Бо в твоєму Донецьку уже буряти і чеченці.
7. Ти думаєш головою, якщо працюєш в SMM чи маркетингу. І хочеш хвастнути, що у тебе унікальний погляд на світ. Ця твоя креативність могла образити вдів і сиріт війни.

Ці перші заходи дають корисні плоди. 

Мій друг із маленького прифронтового містечка Донбасу каже про тектонічні зміни у свідомості. Так, у нього вдома є чимало земляків аморфних і таких, яким "какая разніца". Їм байдуже, навіть у якій країні жити. 

Активних українців є, але не багато. Але бажаючих хороводи з російською ганчіркою, прапором "ополчения Донбасса" чи жити так як у нинішньому Донецьку – уже майже нуль. 

Ти громадянин України, але поки не знаєш, як воно свої особисті смаки поєднати з суспільною відповідальністю. 

Вчись на чужих помилках, аби твій фейс не відлякував потенційних роботодавців. Правила найкраще запам’ятовувати, коли вони влітають у копієчку. 

Страх втратити роботу і звичне коло спілкування – найкраще аби відучити від того, аби кликати Росію додому. І прагнути жити як у Москві, не виходячи за межі квартири у Торецьку. Це бажання розбилось у друзки у сотні тисяч тих, хто зараз живе під окупацією РФ. 

Так через біль і сльози ми вчимось бути українцями, аби піти далі. 

Марина Данилюк-Ярмолаєва