"Ульяненко: без цензури" – опік правдою

На "Книжковому Арсеналі" відбулася прем'єра фільму "Ульяненко: без цензури" про першого й останнього забороненого письменника незалежної України. 

Клікніть на зображення, щоб відкрити у великому форматі

Дослідник творчості Ульяненка, автор монографій і численних публікацій про творчість письменника професор Університету Коменського у Братиславі (Словаччина) Фелікс Штейнбук поділився з УП своїми враженнями від фільму.

На Книжковому Арсеналі минулого тижня сталася довгоочікувана прем’єра документального фільму Юлії Шашкової за сценарієм Мирослава Слабошпицького "Ульяненко: без цензури" про лауреата Малої Шевченківської премії Олеся Ульяненка, про його драматичну долю, про його протистояння із системою і про те, що хоч письменник пішов у засвіти 17 серпня 2010 року, а таємниця його смерті так і залишилася нерозгаданою.

Втім ще більший підспідок, на думку авторів фільму, становить не смерть митця, а його життя. Бо за усіма законами звичайної логіки Ульяненко як письменник не повинен був статися.

Олесь Ульяненко

Народився він у провінційному Хоролі. Освіти, крім середньої, теж не отримав. А університети свої проходив, блукаючи чи то з власної волі, чи то з волі тодішньої радянської системи незбагненними просторами соціалістичного табору – від Миколаєва до Якутії і від Німецької демократичної республіки до Афганістану.

Зрештою, навіть українським письменником він навряд чи міг стати – хоча б через тотальне зросійщення тодішнього суспільно-культурного життя.

Однак Олесь Ульяненко не просто став українським письменником, усі книги якого написано українською мовою. І не просто у 35 років здобув звання лауреата тільки за один роман під назвою "Сталінка".

Олесь Ульяненко спромігся збурити засиджену літературну традицію такою мірою, що святенники і у рясах, і у чиновницьких віцмундирах, і навіть у літературознавчих тогах оголосили його грішником і святотатцем і ледь не запроторили до в’язниці, звинувативши у порнографічному характері роману "Жінка його мрії".

Тож автори фільму "Ульяненко: без цензури" передусім поставили собі за мету спробувати хоч трішки наблизитися до розуміння цього феномену. Адже за твердженням Сергія Жадана, який особисто знав письменника: "такої прози не було в Україні. Це було щось абсолютно нове…".

Сергій Жадан

"Це був як опік правдою!" – говорить Жадану інший український автор Михайло Слабошпицький.

А сам Олесь Ульяненко, ніби долучаючись до цього уявного діалогу додає, мовляв, і справді, "це було потворно, і красиво <…> водночас" (Олесь Ульяненко. "Ангели помсти").

І дійсно, проза Ульяненка – це невірогідне поєднання ницості і гідності, відрази і захоплення, божевільної жорстокості та жорстокого божевілля.

На сторінках його книг можна зустріти історію про становлення і занепад скоробагатька, себто олігарха, Блоха у романі "Син тіні".

Історію про серійного вбивцю Івана Білозуба, якого все ж таки спромоглися затримати міліціянти на чолі із полковником Ракшею у романі "Дофін Сатани".

Історію про ще одну серійну вбивцю – цього разу молоду жінку та геніальну отруйницю із янгольським ім’ям Серафима в однойменному романі.

Й історію просто про жорстоку вбивцю Софію теж із однойменного роману, яка, проте, на відміну від Серафими, все ж таки покаялася за свої злочини. Але це, певно, єдиний випадок, коли хтось із персонажів Олеся Ульяненка покаявся і пошкодував про заподіяне. А переважній більшості цих колоритних особистостей ідея каяття не спадає навіть на думку.

Читайте також: Мирослав Слабошпицький: У Чорнобилі я відчував себе наче в фільмі про зомбі-апокаліпсис

І тому усі спроби і самого письменника (наприклад, у його численних інтерв’ю), і певної частини екзегетів його творчості тлумачити ці історії як підставу для того, аби грішники жахнулися, одумалися і вибрали у подальшому праведний шлях, не витримують жодної критики.

Йдеться, натомість, про набагато більш складні та глибокі речі, пов’язані з творенням надзвичайно суперечливого і неповторного світу, у якому злочинний триб життя персонажів виявляється не якимись порушеннями норми чи девіаціями, а якраз нормою.

Якщо перефразувати відому сентенцію Іммануїла Канта, то можна було б сказати, що Олеся Ульяненка у його творах не перестає дивувати не лише небо над головою і не лише відсутність морального закону усередині людини, а й безкінечність та необмеженість зла, притаманного цій істоті, при цьому здатній також і на творчість, і на творення краси. На творення краси бодай зі зла.

Ну, бо а з чого ще така краса може постати? – задаються протягом усього фільму разом з його авторами відомі діячі української культури, політики та родичі Ульяненка: Михайло Бриних, Мирослав Слабошпицький, Володимир Тихий, Григорій Гусейнов, Андрій Кокотюха, Ірина Ваннікова, Євгенія Чуприна, Вікторія Стах, Олександр Красовицький, Юка Гаврилова, Сергій Проскурня, Анатолій Сухий, В’ячеслав Кириленко, Микола Княжицький, Дмитро Корчинський, Валентина Лісовська, Дмитро Лісовський, Павло Вольвач, Лариса Денисенко, Ірен Роздобудько, Світлана Поваляєва, Андрій Курков та Олег Веремієнко.

А Ульяненко – це український письменник, з плоті Тарасової і крові Лесиної. І якщо він заперечує національну традицію, то тільки ту її штучно-цнотливу і романтично-рожеву сторону, яка паплюжить та деформує справжню сильветку українця.

І, навпаки, повсякчас і з усією силою свого таланту він утверджує ту частину національної традиції, яка плекає українця, здатного мужньо протистояти не лише абстрактним складнощам життя, а й реальним ворожим небезпекам. Як-от сам Ульяненко, що став на прю із державно-судовим Левіафаном в особі так званої Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі і фактично здолав її, можливо, навіть ціною власного життя.

Сказати б інакше, фільм про Олеся Ульяненка – це розповідь про те, як важко бути людиною. І як важко бути жінкою. І як важко бути чоловіком. І ще тяжче – бути українцем. 

Але це – з одного боку. 

А з іншого – це демонстрація чи не єдиної очевидної істини, за якою одержати перемогу у такому герці до снаги, щонайменше, тільки тому, хто здатен складати слова в образи.

Наприклад, в такий образ з роману "Богемна рапсодія": "конала осінь дотлілим попелом, сходило останнім жаром листя, що сипалося на залиті чавунні брами".

Або в такий – з того ж таки злощасного роману "Жінка його мрії": "він наповнювався тишею, як жінки наповнюються за ніч коханням і спермою і робляться далекими, наче білий метелик на синьому небі – нерухомими та загадковими".

Принагідним тут буде згадати і одну з численних філософських максим, які щедрою рукою Ульяненкового генія розкидано по усім його творам і відповідно до однієї з яких з роману "Там, де Південь" "смерть завжди має попит", особливо в "інспірованому людьми пеклі".

Тож з висловленою у фільмі думкою Володимира Тихого про те, що Ульяненко "був іншим", можна погодитися тільки за умови, за якою йтиметься про іншість у сенсі оригінальності та вишуканості художнього стилю. А також про іншість "махновського" типу, коли прагнення свободи і життєтворчість становлять наріжне каміння справжнього буття українця Олеся Ульяненка.

Фелікс Штейнбук