Донбас. Автономія, якої ми не прагнули

Почну з головного. На Луганщині та Донеччині ніколи за всі роки незалежності не було бодай якоїсь помітної публічної дискусії про автономізацію або, тим більше, про вихід зі складу України.

На це не було суспільного запиту. Як такої не було навіть вираженої регіональної ідентичності.

Усе перераховане — інструменти Кремля, створені і використані для дезінтеграції та подальшого поглинання України. Східним областям країни просто не пощастило — вони стали головним "експериментальним майданчиком" для пілотування цієї технології.

Але давайте по черзі.

Російські політтехнологи й українські пропутінські політики вже друге десятиліття намагаються нав'язати нам думку, що мешканці "Донбасу" мають якусь особливу ​​ідентичність, дуже близьку до ідентичності росіян.

Це неправда. Проросійськість сходу сильно перебільшена, а загальної для всього регіону ідентичності взагалі не існує. Схід дуже неоднорідний.

Території від Азовського узбережжя на півдні до слобожанських степів на півночі, на які ідеологи "руского міра" намагаються натягнути топонім "Донбас", дуже різні як за етнічним складом населення, так і за мовою та економічною структурою.

Мешканці аграрних районів півночі Луганщини та південного заходу Донеччини традиційно не дуже поділяли тривоги і сподівання жителів індустріального південного сходу. І навпаки.

Не те, щоби вони не розуміли одне одного, але й розмовляли в певному сенсі різними мовами (аграрні райони переважно вживають русифіковану українську).

А іноді навіть сильно відрізнялися за етнічним складом (приклад — сільські райони Приазов'я, заселені грецькими меншинами).

На Донеччині та Луганщині по-різному здійснювалося врядування, еліти двох областей мали різний бекграунд і конкурували одна з одною за ресурси.

Донецькі еліти давно прагнули поглинути й поділити між собою Луганщину, керманичі та значна частина населення якої всіляко цьому пручалися. Існувало занадто багато чинників, що заважали формуванню стійкої спільної ідентичності.

Тим більше, ідентичності проросійської. Що яскраво проявилося навесні 2014 року: аграрні райони східних областей і "смотрящіє" за ними місцеві феодали або не продемонстрували завзяття в організації "референдуму", або взагалі блокували спроби його проведення.

Кремлівські технологи, що вигадали особливу "російську" ідентичність Донбасу, яку хотіли протиставити решті "прозахідної" України, помилилися, зробивши ключовими компонентами цього конструкту урбанізованість та індустріальність.

Вони також не врахували неоднорідність регіону та породжувані нею протиріччя. Ці протиріччя за деякими винятками, які підтверджують правило, і демонструє нинішня лінія фронту.

Читайте також: Чи справді більшість українців за "автономію" ОРДЛО?

Росії нагадали, що у Мінських угодах немає пункту про автономію Донбасу

Попри невдачі Кремль і далі використовує міф про донбаську ідентичність (втім, не тільки донбаську: Москва щедро фінансує автономістські процеси також і в низці інших регіонів) у якості важеля для дестабілізації України й торпедування її управлінських інститутів.

Цю мантру вкладають в уста лояльних Москві політиків і лідерів громадської думки. Вона, як молитва, рефреном звучить на організованих за російські гроші публічних заходах на кшталт недавнього донецького "форуму" "Русский Донбас".

Кремль розраховує на те, що багато разів повторена брехня стане реальністю. І, як ми вже могли переконатися, для незнайомих із реаліями українського сходу людей цей фейк може зійти за правду.

Спробуємо розібратися, чим унікальний схід, і пройдемося основними кремлівськими маркерами. Що на сході є такого, чого немає в інших українських регіонах? 

Домінування російської мови? Не надто унікально. Як щодо Харківської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, врешті-решт, Київської областей, де теж переважають російськомовні?

З іншого боку, аграрні райони Донеччини та, особливо, Луганщини (де вони займають 2/3 території) говорять дуже русифікованою, але все ж українською мовою.

Промисловість? Можливо, цей регіон різко контрастував з іншими за рівнем індустріалізації?

Не дуже. За сукупними показниками промислового виробництва довоєнні Донеччина й Луганщина дійсно лідирували з невеликим відривом.

Але їм наступали на п'яти Дніпропетровська та Запорізька області, а також Столичний економічний регіон (Київщина, Житомирщина та Чернігівщина), який завжди займав у цих перегонах впевнене друге місце.

Тепер же війна зруйнувала економіку регіону, і невідомо, чи зможе він відновити свій промисловий потенціал.

Шахтарі, як домінуюча професія? Адже саме вугілля Донбасу стало паливом для радянського індустріального ривка, і саме шахтарській праці співали славу радянські пропагандисти.

В останні 30 років в Україні закрилося майже 70 нерентабельних вугільних шахт, а число працівників вуглевидобувної галузі скоротилося у 25 разів: з близько мільйона до сорока тисяч осіб.

Прошарок гірників уже в передвоєнні роки був дуже незначним і не перевищував 13,5% зайнятого населення регіону.

Але навіть у цьому схід не унікальний: ареал проживання шахтарів не обмежується Луганською та Донецькою областями, ми зустрічаємо їх також на Дніпропетровщині, Львівщині та Волині.

Що цікаво, росіяни, які романтизують образ "шахтаря Донбасу" для протиставлення сходу іншим українським регіонам, зі своїми шахтарями панькатися не стали та ще в нульових закрили майже всі вугільні шахти Ростовської області, холоднокровно здавши цю "почесну" галузь на звалище історії.

Що ж тоді? Етнічний склад? Так, хвилі індустріалізації і сталінська політика заміщення сільського населення після Голодомору тридцятих років минулого століття значно збільшили частку етнічних росіян у загальній структурі.

Але вони так і не стали там більшістю. За даними перепису 2001 року етнічні росіяни становили 39% населення Луганщини, тоді як етнічні українці — 58%. У Донецькій області до війни проживало 57% етнічних українців і 38% етнічних росіян.

Схожі показники характерні для ще кількох українських регіонів — наприклад, Харківської, Одеської та Запорізької областей.

Релігія? Теж ні. На сході традиційно домінує українська православна церква Московського патріархату, але так само впевнено домінує ця конфесія й у низці інших областей країни. 

Водночас східняки помітно менш релігійні, ніж жителі, напевно, більшості інших регіонів. У перші десятиліття радянської влади більшовики досягли неабияких успіхів, випалюючи православ'я на цих теренах.

Настільки, що традиція була знищена практично вщент (тільки в Луганську з понад десятка храмів і молитовних будинків вціліли лише два) і в дев'яностих історія православ'я на сході України фактично писалася з чистого аркуша.

Це "нове московське православ'я" теж з часом стало важливим інструментом російської гібридної експансії, але воно не має на цих землях глибокого коріння.

Не те, щоб жителі сходу зовсім не мали регіональної ідентичності, але вона точно не була антиукраїнською, і до середини нульових взагалі не була артикульована. У цьому не було потреби.

Потреба з'явилася у російського політичного керівництва, яке побачило у Помаранчевій Революції свою поразку і загрозу своїм планам. Саме на його замовлення і була винайдена ця, нібито ворожа всьому західному, регіональна ідентичність.

За активного сприяння місцевих політичних еліт, які також бачили серйозну загрозу у демократичних трансформаціях, що почалися в країні, Кремль спробував використовувати цю ідентичність як таран для українського європейського проєкту.

Десять років цих зусиль, звичайно ж, не пройшли дарма, але так і не сформували там потрібну Путіну проросійську більшість.

Це підтвердили останні передвоєнні соціологічні зрізи, проведені на Донеччині навесні 2014 року: проросійські та сепаратистські настрої там поділяли не більше 20% опитаних.

Наважуся стверджувати, що до винаходу і початку активного просування росіянами міфу "про працьовитий Донбас, який годує всю країну", луганчани і донеччани не відчували себе якимись по-особливому особливими.

Точно не більш особливими, ніж мешканці будь-якого іншого українського регіону.

Тому і для суспільної дискусії про якийсь особливий статус не було передумов. Власне, не було і дискусії. Стверджую це як людина, яка прожила в регіоні більшу частину свого життя.

Ті, хто не згоден з цією тезою, можуть спробувати навести посилання на бодай якісь серйозні й широко (або професійно) обговорювані публікації з аргументами за автономізацію регіону або його вихід зі складу України.

Їх не було. Не було і мітингів, маршів чи будь-яких інших масових акцій під гаслами автономізації сходу. Не було переслідуваних спецслужбами і кинутих до в'язниць "героїв боротьби за донбаську автономію".

І не було не тому, що режим тримав суспільство в страху (путінські маріонетки завжди діяли в країні цілком безкарно), а тому, що ці ідеї переважній більшості східняків не були ані зрозумілі, ані близькі.

Маргіналів на кшталт Пушиліна або Вітренка не рахуємо: число їхніх послідовників там ніколи не перевищувало двох-трьох сотень людей, і ніякого впливу на порядок денний шестимільйонного регіону вони не мали.

Інакше, ніж як міських божевільних їх там ніхто ніколи не сприймав. Інвестовані в них російські гроші вочевидь були витрачені даремно.

Як уже було сказано вище, помітно відрізнялися один від одного і правлячі місцеві еліти. Відрізнялися і їхні моделі управління суспільними ресурсами (читати "моделі привласнення ресурсів").

Відрізнялися, як ми могли переконатися у 2014 році, і їхні візії майбутнього. Але місцеві політичні еліти — ще один важливий елемент у рівнянні російської гібридної експансії в Україну.

І луганські, і донецькі еліти були пов'язані з росіянами економічно й ідеологічно (якщо клептократію вважати ідеологією), причому російське політичне керівництво послідовно діяло для того, щоб ця залежність рік від року зростала.

І врешті в 2014 році практично не залишило їм простору для маневру, змусивши працювати на реалізацію свого плану — замасковану під "повстання простих жителів Донбасу" окупацію східних областей.

Традиційну лояльність східняків до місцевих "міцних господарників" (які хоч і крадуть, але "свої" і не дадуть простим людям померти з голоду) російські технологи теж використовували на повну.

Маючи регіональні еліти на своєму гачку, вони не мали потреби мобілізувати тисячі прихильників: бюджетники, шахтарі і робочі великих підприємств звично підкорялися злочинним наказам місцевих політичних лідерів, які зрадили країну, і здали третину регіону російським найманцям.

Що характерно, роботу над помилками досі не виконано, традиція лояльності місцевим "господарям" жива. Саме тому рейтинги ОПЗЖ в регіоні залишаються високими. І це далеко не завжди про симпатії до Росії.

Резюмуємо. Перш ніж всерйоз обговорювати закріплення "автономії Донбасу" в українській конституції, варто спробувати зрозуміти, чий голос нашіптує нам ці ідеї?

Якби це був голос жителів сходу і автономія дійсно була б давньою мрією східняків, то автономізація регіону могла би стати вирішенням проблеми, допомогла би зняти соціальну напругу і повернути в Україну мир.

Але в нашому випадку ми чуємо голос Москви, яка не тільки не зацікавлена ​​у встановленні миру в Україні, але й не готова миритися із самим існуванням незалежної України.

Тому сліпо слухати тих, хто вимагає "автономії Донбасу" — так само безглуздо, як і виконувати вимоги телефонного шахрая, що представляється нашою дитиною, яка потрапила в аварію, і вимагає терміново перерахувати йому тисячу доларів для залагодження проблем із поліцією.

Виконання вимог шахраїв не призведе ні до чого, крім втрат. З шахраями не можна вести перемовин і досягати компромісів. Те, що для нас компроміс, для них — безумовний і безризиковий виграш.

Жителі сходу України ніколи не вимагали автономії регіону. Ця вимога народилася в Кремлі разом із планами з демонтажу незалежності України. І ті, хто зараз активно просуває ідею конституційного закріплення "статусу автономії Донбасу", безумовно, грають не за нашу команду.

Костянтин Рєуцький, для УП

Колонка — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.