Права людини у вирі Революції Гідності. Не загубились
Від Майдану взимку 2014 року до Європейського суду з прав людини: саме так виглядає пошук правосуддя для учасників подій 2014 року.
21 січня 2021 року ЄСПЛ виніс рішення щодо 39 позивачів у п'яти справах проти України і визнав, що держава під час подій Революції Гідності, а також подальшою бездіяльністю порушила низку фундаментальних прав людини.
Це не кінець шляху, а у певному сенсі лише його початок. Це не магічний список відповідей на всі запитання, які турбують суспільство. Однак це вагомий крок у реконструкції сторінки історії України, що розпочалась восени 2013 року і триває досі.
Що ж постановив Європейський суд з прав людини, чому це так важливо — і для держави, і для громадянського суспільства — і найголовніше: що робити далі?
Від Києва до Страсбурга: ключові факти
Рішення ЄСПЛ стосуються подій Революції Гідності, коли посадовці режиму Януковича використали державні сили і недержавні групи, підконтрольні поліції (їх нарекли "тітушками", і цю риторику перейняв і сам Суд) проти учасників мирних протестів.
Скоєні порушення прав людини стали об'єктом розслідувань, розпочатих українською владою проти високопосадовців та службовців силових структур. Як з'ясуємо пізніше, зусилля були недостатніми.
Це лише короткий і узагальнений нарис, який постійно доповнюють деталями тисячі свідків, що особисто переживали хід української історії з листопада 2013.
Деякі з них, зіткнувшись зі складнощами у пошуку правосуддя на національному рівні, звернулись до Європейського суду з прав людини. Таких наразі 39 осіб, більшість яких громадяни України, і один громадянин Вірменії.
Одразу варто зазначити, що ці рішення ЄСПЛ не ознаменували кінець епохи розгляду українських справ міжнародними судами. Це лише невелика частина судових рішень, які очікуються щодо подій в Україні.
Читайте також: ЄСПЛ звинуватив владу Януковича у численних порушеннях прав людини під час Майдану
Майбутні рішення самого ЄСПЛ стосуватимуться претензій України до Росії у зв'язку з дотриманням прав людини під час подій на Донбасі та у Криму, а інші суди вирішуватимуть питання індивідуальної кримінальної відповідальності (Міжнародний кримінальний суд) та відповідальності Росії за недотримання міжнародно-правових зобов'язань (Міжнародний суд ООН).
П'ять справ, про які йдеться у вчорашньому рішенні ЄСПЛ, стосувались не лише загального контексту подій на Майдані, а й унікальних історій конкретних позивачів, що стали жертвами порушень прав людини. Які це історії?
- Шморгунов та інші проти України: між 30 листопада 2014 та 18 лютим 2014 року у Києві поліція використовувала фізичну силу, гумові кулі та сльозогінний газ проти протестувальників.
Деяких із них затримали у зв'язку із участю в протестах. Кілька заявників стверджували, що їх били годинами, навіть до втрати свідомості. Хоч кримінальне розслідування щодо цих порушень було розпочате, воно триває досі, і лише один судовий вирок було винесено.
У рамках внутрішніх розслідувань МВС визнало, що використання сили було надмірним, однак, не змогло встановити відповідальних осіб.
- Луценко і Вербицький проти України: активістів Ігоря Луценка та Юрія Вербицького викрали з лікарні та піддали жорстокому поводженню, залишивши потім на морозі.
Ігорю Луценку вдалося дійти до автодороги і вижити, а тіло Юрія Вербицького згодом знайшли у лісосмузі. Усі ці діяння, як стверджувалось, були скоєні "тітушками". Підозрювані були встановлені, частина доказів зібрана, розслідування розпочате, однак, досі триває.
- Кадура і Смалій проти України: активіста Автомайдану Володимира Кадуру побили люди, одягнені в цивільний одяг, а потім і у відділку міліції, куди він був доставлений. Він був затриманий у зв'язку з участю у протестах.
Під час слухань у справі про притягнення Кадури до кримінальної відповідальності за участь у протестах українські суди не взяли до уваги його заяви про жорстоке поводження. Розслідування обставин побиття та затримання Віктора Смалія досі триває.
- Дубовцев та інші проти України: чотирнадцять заявників були затримані у Дніпрі після сутичок з поліцією та "тітушками" у ході місцевого Євромайдану.
Хоч деяким із них згодом було присуджено виплати за незаконне утримання, розпочаті кримінальні провадження щодо суддів, прокурорів та поліцейських або вже закриті, або досі тривають.
- Воронцов та інші проти України: заявники брали участь у Майдані в Харкові та були затримані під час протестів через непокору поліції, допитані і визнані винними у вчиненні адміністративних проступків, зокрема, через використання образливої лексики щодо поліції.
Скарги переважно були зосереджені на чотирьох порушеннях:
- права на життя (в контексті вбивства Юрія Вербицького);
- заборони катування та нелюдського ставлення (включаючи неналежну медичну допомогу при затриманні), і відсутність ефективного розслідування цих діянь;
- права на свободу та особисту недоторканність (через незаконні та безпідставні затримання і відсутність ефективного механізму компенсації за них);
- права на свободу зібрань, зокрема, через спроби запобігти участі у протестах чи розігнати їх.
Крім того, деякі скарги також стосувалися права на приватність, свободи вираження поглядів, а також заборони дискримінації.
Усі п'ять справ, які хоч і вирізняються контекстами, поєднує дещо спільне, крім суспільного тла часів Революції Гідності: ремарка про те, що "розслідування досі триває".
У певних випадках цій фразі передує опис внутрішніх перевірок чи судових проваджень, де правосуддя шукалось… але досі не знайшлось.
Мирний протест і знехтувані права: що сказав Суд?
Суд визнав Україну винною як у порушенні прав людини учасників Майдану, так і у неефективних розслідуваннях.
Важливо, що з точки зору міжнародного права, і порушення, здійснені режимом Віктора Януковича проти протестувальників на Майдані, і бездіяльність влади у наступні сім років, вважаються діяннями держави Україна.
Напевно, найважливіша частина судових рішень стосується нездатності української влади належно розслідувати порушення прав людини, а саме: катування, жорстокі поводження, викрадення і вбивство.
За словами Суду, попри значний проміжок часу, державні органи не змогли повноцінно розслідувати порушення на національному рівні.
Суд також задовольнив більшість скарг щодо порушення права на свободу та особисту недоторканність, дійшовши висновку, що випадки затримання протестувальників були свавільними та позбавленими достатніх підстав.
Подібно до висновків щодо жорстокого поводження та катувань, Суд вважав ухвали про затримання частиною запланованої стратегії тогочасної української влади. Суд також встановив, що деякі викрадення були скоєні тітушками, які діяли зі згоди держави.
Жорстока практика влади проти протестувальників, включно з їх розгоном, невиправдане застосування сили та необґрунтоване затримання, заважала заявникам реалізувати право на свободу зібрань, а також участь у відкритій політичній дискусії.
Для Суду стало очевидним, що надмірна і жорстока сила та ескалація насильства з боку держави порушили права заявників на протест.
Вивчивши урядові матеріали та заяви щодо окремих випадків насильства проти поліції, ЄСПЛ наголосив, що ці дії не свідчать про загальний намір демонстрантів чинити насильство чи опір поліцейським силам.
Зрештою, згадки Суду про сплановану або умисну стратегію держави можуть свідчити про наявність елементів інших міжнародних злочинів, наприклад, злочинів проти людяності.
Аргументи щодо злочинів проти людяності під час Євромайдану підіймались Україною в іншій інстанції — Міжнародному кримінальному суді. Хоч вони не були успішно доведені тоді, це не виключає можливості повернення до цього аспекту в майбутньому.
Україна: (болісні) висновки на озброєння
Рішення Європейського суду справді викликає контрастні почуття. З одного боку, не можуть не тішити кілька важливих висновків про події періоду Майдану.
З іншого, Суд пролив багато світла на структурні та інституційні хиби української системи правосуддя. Отже, які наслідки — конкретні і загальні — презентували ці рішення?
- Реконструйовано важливі факти. Відтепер українське суспільство має висновки авторитетної та незалежної міжнародної установи, підтверджені через юридичну процедуру щодо обставин, якими часто маніпулюють. Серед них ключовими є кілька:
- протест мав мирний характер, і індивідуальні акти насильства з боку протестувальників не спростовують цього факту;
- наміром влади був саме розгін протесту, і для цього використовувалась надмірна сила;
- "тітушки" діяли зі згоди чи сприяння режиму.
- Заявники отримають виплати. Суд зобов'язав Україну виплатити деяким заявникам відшкодування за матеріальну і нематеріальну шкоду у різних розмірах — від 1.200 до 30.000 євро залежно від тяжкості і характеру порушення.
Однак рішення Суду не виконується одномоментно — заявникам ще доведеться пройти етап виконання рішення в Україні. Це стосується, зокрема, і отримання виплат — коли вони будуть здійснені, складно передбачити.
- Правосуддя доводиться шукати не вдома. Після семи років очікування розслідування суспільно значущих подій Євромайдану прогресувало значно далі на міжнародному рівні, ніж у національній юрисдикції.
Що ще важливіше, Суд розглянув історії лише 39 осіб, тоді як тисячі інших все ще чекають на факти, конкретику і справедливість. Українська система правосуддя повинна побудувати свою стратегію на прагматичному правилі: кожен день затягування — шлях у нікуди.
Обов'язок держави провести швидке та ефективне розслідування існує не лише для втамування цікавості громадськості. У цьому є і значний практичний сенс — інформація може знищуватись чи губитись, свідки та винні — забувати подробиці подій.
Це знак для української влади якнайшвидше змінити свою стратегію у справах Майдану, якщо справедливість для сотень потерпілих і для суспільства загалом є справжнім пріоритетом.
Перемога і зусилля учасників Євромайдану є знаковими. Однак ЄСПЛ жодним чином не замінить зусилля держави. Суд лише спирається на факти, надані сторонами.
Заявники, як приватні особи, не мають доступу до такого обсягу інформації, яким потенційно володіє держава Україна. Проте, внаслідок відсутності ефективного розслідування подій держава Україна теж не може запропонувати суспільству повноцінну картину.
Тому хоч Суд і описав події узагальнено, правосуддя на національному рівні може дати незрівнянно більше відповідей.
Лише воно здатне встановити конкретних винних, відновити факти до найменших деталей і відтворити суцільну картину — не тільки того, що відбувалось на Майдані в Києві чи Дніпрі, а у ширшому суспільному контексті того періоду.
Шляхи до правосуддя і справедливості завжди довгі, складні і болісні. Але вони вартують зусиль. Залишається сподіватись, що одного дня колишній виклик для правосуддя зможе стати його тріумфом.
Максим Віщик та Лідія Волкова, для УП
Колонка — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
УП 100. Поза межами можливого
"Українська правда" представить свій другий в історії рейтинг лідерів — сотню українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України.
