Справа генерала Назарова — сигнал, який не можна ігнорувати

Якщо українська держава потребує сигналу до дії, то ось він. Справа генерала Назарова стала не просто публічним явищем, це тест для зрілості державної політики.

Наскільки країна здатна запровадити цивілізовані правові норми та чітко зайняти виважену позицію щодо вирішення складних як з юридичної, так і з етичної точки зору справ. 

Відома трагедія ІЛ-76 14 червня 2014 року була результатом терористичного акту російських найманців. У цей час уже декілька років триває суд над генералом Назаровим, якого звинувачують у недбалому ставленні до військової служби, що, за версією слідства та рішеннями двох судових інстанцій, призвела до цієї трагедії.

У грудні було залишено без змін рішення апеляційної інстанції. З того часу виникла нова хвиля уваги до цього питання, цього разу безпрецедентна за масштабом.

Із грудня до сьогоднішнього дня звернення до керівництва країни щодо зняття обвинувачень із Назарова підписали близько тисячі офіцерів, зокрема колишні керівники Збройних сил України та багато діючих військовослужбовців.

Окремо, в інтерв'ю 30 грудня 2020 року свою думку, що в цілому збігається із сутністю звернення, виклав чинний Головнокомандувач Збройних сил України.

Одинадцятого січня на сайті аналітичного центру Atlantic Council опублікували свою позицію провідні американські аналітики, серед яких два колишні посли США в Україні, колишній заступник Генсека НАТО, два колишні верховні головнокомандувачі сил НАТО та багато інших поважних експертів.

Вони закликають звернути увагу на цю справу та на якість норм військової юстиції в Україні. 

Велика увага до цієї справи викликана тим, що вона є майбутнім прецедентом для всього військового судочинства України, а також наслідком того, що в українському правовому полі практично неврегульовані деякі ключові питання військової юстиції. 

Тому це питання не лише особистої справи, а й визначення загальної державної політики щодо критичних правових питань. І воно потребує невідкладних дій на вищих рівнях державної влади.

Незважаючи на безпрецедентне залучення діючих та колишніх військовослужбовців до справи, вони не є розробниками державної політики в питаннях військової юстиції. Як і Міністерство оборони України.

Проте, оскільки справа має великі стратегічні наслідки, зокрема для обороноздатності країни, це є питанням всіх дієвих осіб у галузі оборони, в тому числі законодавчої, виконавчої, судової влади та незалежного експертного середовища.

Читайте також: Катастрофа Іл-76: генерала Назарова засудили до 7 років тюрми

Перша і головна проблема — законодавство практично не регулює питання відповідальності військового керівництва за втрати особового складу підрозділів при виконанні бойових завдань.

Зокрема, воно не обумовлює відповідальності за прийняття рішень у випадках, коли командир знав чи мав знати, що внаслідок виконання рішення матимуть місце (чи можуть мати місце з високою вірогідністю) бойові втрати.

Військовим операціям під час бойових дій притаманна виключна ризикованість. Жодний командир не може гарантувати безпеку особовому складу при виконанні бойових завдань. Бойові рішення можуть прийматися швидко та без достатніх даних про обстановку.

При цьому у деяких випадках командир має обов'язок, виходячи з аналізу, прийняти рішення, що з високим ступенем вірогідності призведе до втрат особового складу. Неприйняття такого рішення, особливо якщо воно призводить до більших втрат, може вважатися кримінальним правопорушенням. 

Тому командири, віддаючи накази в бойовій обстановці, знаходяться в надзвичайно складній ситуації. При цьому, на додачу до психологічного та фізичного навантаження, в Україні вони перебувають у правовому вакуумі.

Складно усвідомити, але за майже сім років війни українське законодавство не окреслило правові рамки таких рішень.

Дійсно, обвинувальний вирок генералу Назарову було винесено за однією статтею  Кримінального кодексу України — ст. 425 "Недбале ставлення до військової служби", яка не дає жодних деталей. За відсутності інших правових норм можна вважати, що вказане питання — не врегульоване взагалі.

Оскільки наша країна має на меті членство в НАТО, що закріплено зокрема в Конституції України, то за відсутності власних методик ми маємо використовувати досвід країн-членів. У країнах, особливо тих, що ведуть бойові дії, ці питання регулюються.

Є принцип combat immunity, який обмежує відповідальність військового керівництва за наслідки наказів у бойовій обстановці, зокрема тих, що призвели до втрат серед особового складу чи пошкодження майна.

Звичайно, цей принцип не безмежний. Пам'ятаємо радянські часи, коли часто втрати не обмежували. Такий підхід непритаманний ані країнам НАТО, ані цінностям українського суспільства.

Ми цінуємо людське життя більше за все, і кожна втрата — це трагедія. Проте неврегулювання цього питання може призводити до судових рішень, які взагалі не враховують характеру воєнних дій. 

Друге неврегульоване питання — це справедливість притягнення до відповідальності вищого стратегічного керівництва. Частіше за все вищі керівники не беруть участь в детальному плануванні та реалізації заходів.

Вони одночасно планують ряд операцій та дій. Командир вищого рівня часто не знає всіх нюансів та не може їх персонально планувати та контролювати.

І нарешті, третім питанням є те, що винесення рішення в таких справах — дуже складне. Воно непросте з юридичної точки зору та вимагає розуміння питань військової організації, військової справи та воєнних дій.

Питання судочинства, де підозрюваними є військові керівники, мають розглядатися суддями, що розуміють характер їх роботи та обставини прийняття рішень на їхньому рівні. Адже чітких математичних критеріїв, де є військова необхідність, а де є недбалість — немає.

Суд має приймати рішення, виходячи з пропорційності та адекватності рішень, а також бойової обстановки на час винесення рішення, наявної інформації та військової необхідності. Це рішення не може якісно прийняти суддя, не знайомий глибоко з військовою справою, не маючи спеціальних знань та досвіду. 

Негативні наслідки неврахування цих факторів важко передбачити. Це і можливі тисячі нових справ, і повна демотивація командирів і їх відмова від прийняття рішень у майбутньому. Це негативний вплив на боєздатність військ та обороноздатність нашої країни. 

Якщо цивілізованого вирішення справ немає — держава приречена на їх вирішення через медіаскандали, спекуляції та маніпуляції.

Відволікається увага від питань відповідальності ворога за свої злочинні дії. Це точно не забезпечує справедливого судочинства, не впливає позитивно на правопорядок та відновлення справедливості.

Ми як країна не можемо собі цього дозволити. Офіцери, сержанти, старшини, солдати та матроси мають працювати в досконалому правовому полі, знаючи, що держава розуміє їх роботу. 

Тому питання щодо встановлення меж правової відповідальності командирів за наслідки бойових операцій, меж відповідальності вищого керівництва за дії підлеглих та рівень підготовки тих, хто виносить по них рішення в судах, мають бути вирішені системним шляхом відповідно до стандартів військової юстиції країн НАТО.

Лише тоді індивідуальні справи можуть мати шанс на справедливе вирішення.

Андрій Загороднюк, для УП

Колонка — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.