Демократія і некомпетентність
"No one pretends that democracy is perfect or all-wise.
Indeed it has been said that democracy is the worst form of Government
except for all those other forms that have been tried from time to time…"
Winston S Churchill, 11 November 1947
Свідомо чи несвідомо, але чомусь ця цитата Черчілля часто перекладається і трактується хибно — в тому сенсі, що демократія є поганою формою правління, але всі інші — ще гірші.
Під "іншими" мається на увазі загалом — ті, що були і могли би бути. Тобто демократія перетворилася на таку собі "священну корову", у якій би формі вона не була. Не зважаючи на те, що далеко не завжди демократія сама по собі забезпечує рівність, свободу та добробут громадян.
Ви здивуєтесь, але ще Арістотель зарахував демократію (дослівно — "влада народу") до спотворених форм правління разом із тиранією та олігархією. Натомість правильними формами названо республіку (політію), монархію та аристократію.
Ці три "правильні" види правління перетворюються на "неправильні", коли діють не на благо всіх, а в першу чергу на благо самих носіїв влади. У такому випадку влада одного (монархія) перетворюється на тиранію, влада небагатьох (аристократія) спотворюється в олігархію, а влада багатьох (політія) — в демократію.
Варто зауважити, що в своїх працях Арістотель описав 158 управлінських конструкцій у країнах тодішнього світу, а до часів Арістотеля в Афінському полісі відбулось аж 11 конституційних реформ! Не кожний дослідник і сьогодні може похвалитись такою базою для вивчення та висновків!
Чому ж чиста демократія сама по собі не викликала довіри в Арістотеля як ефективна форма правління, коли провідники демократії в сучасному світі вважають її найкращою формою правління зі всіх наявних? На відміну від Черчілля, як виявляється!
"Демократія — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнаються її громадяни. При цьому управління державою здійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія), або через обраних представників (представницька демократія)".
А "влада", за видатним філософом Максом Вебером — "це можливість нав'язати свою волю іншим людям, навіть усупереч їх опору".
Власне, цим і визначаються вади "абсолютної" демократії. Перша — сама по собі без інших процедур та чинників, демократія аж ніяк не забезпечує управлінську компетентність тих, кого обирають голосуванням (представницька форма демократії). Оскільки обирають не найкращих, а подібних собі.
Другою вадою демократії є її мета — отримання влади, тобто право примусу виконувати рішення, навіть якщо такі рішення є некомпетентними або корупційними, вигідними меншості та невигідними більшості. На цьому побудовані всі автократичні режими, які, втім, називають себе "демократичними".
У "розвинутих" демократіях, де, як правило, влада поступово поширювалась від монарха до аристократії, потім до народу — від обмеженого до загального виборчого права, і де була сформована управлінська еліта, "фільтрами" компетентності управлінців в парламентських формах демократії стали політичні партії.
У "молодих" демократіях, таких як Україна, таких фільтрів не існує, а політичні партії є бізнес-проєктами олігархів (за невеликим виключенням). Але і в "розвинутих" демократіях із розвитком цифрових технологій "фільтри" компетентності стали давати системні збої.
Некомпетентне управління "несистемних" політиків у таких країнах поки ще компенсується розвинутими державними інституціями. Що не працює у нас — про якість державних інституцій в Україні поки, на жаль, говорити не доводиться.
Очевидно, з таким розвитком ситуації скоро різні країни будуть приймати норми, відповідно до яких політики, а не тільки публічні службовці, будуть зобов'язані якимось чином підтверджувати свою управлінську компетентність перед тим, як висувати свою кандидатуру на виборні посади.
Компетентне державне управління забезпечує якісні управлінські рішення держави. "Розвинуті" демократії також мають багатоступеневу систему узгодження та прийняття рішень у державі.
В Україні, де правила існують для того, щоб їх порушувати, а закони приймають для того, щоб потім постійно вносити до них зміни, "політична доцільність" є сильнішою за правила та процедури. А будь-які "потрібні" рішення — закони, рішення уряду, місцевої влади — можна протягнути поза формальними процедурами в непрозорий спосіб.
Таким чином, "правильна" демократія або республіка перш за все має забезпечити компетентність управління в громадах і державі, необхідними умовами чого є компетентність і доброчесність управлінців (політиків, державних службовців та службовців місцевого самоврядування) та якість управлінських рішень.
Саме з такої точки зору треба дивитись на управлінську реформу в Україні загалом.
Очевидно, з цієї точки зору потрібно змінювати і принципи обрання на виборні посади, які вимагають наявності управлінських компетентностей, а, отже, і виборче законодавство.
Окрім цього, слід конституційно розділити представницькі та політичні виборні посади, оскільки перші мають відображати соціальний зріз українського суспільства, а останні натомість вимагають наявності у посадовців управлінських компетентностей.
А для посад президента, міністрів, їх заступників та керівників державних органів вимоги компетентності мають бути відповідними до складних завдань та викликів — дуже високими. Як перевіряти компетентність політиків — питання окреме, було б бажання.
Ми зараз можемо спостерігати, як обраний президент США підбирає собі команду. Усе це робиться відкрито і прозоро, як правило, із декількох кандидатів. І суспільство, і експерти, і журналісти можуть публічно обговорити кожного із кандидатів з точки зору їх компетентності та доброчесності до їх призначення.
Потім обраний президент обов'язково презентує переможців публічно, після чого вони виступають з короткою промовою про себе та про свої плани на посаді.
Чи часто ми в Україні бачили публічний добір на політичні посади — міністрів, їх заступників, керівників Офісу Президента? Чи не тому раз-по-раз отримуємо "котів у мішку" на важливих державних посадах, компетентність та доброчесність яких викликає, м'яко кажучи, сумнів у суспільства?
Окреме питання — місцеве самоврядування. Тут, як часто буває, ми стали заручниками модних трендів та стереотипів. Мовляв, вибори до місцевих рад за відкритими партійними списками стануть ключем для вирішення всіх управлінських проблем місцевого самоврядування.
Чому хтось вирішив політизувати місцеве самоврядування, і до чого тут політичні партії до місцевого самоврядування, де вирішуються проблеми життєдіяльності і розвитку міст і сіл, а не політичного спрямування?
Хто буде краще захищати інтереси мешканців будинку, мікрорайону чи іншого виборчого кластера — людина, яку мешканці знають і довіряють, чи якась політична партія?
Очевидно, що на місцевому рівні виборча система має сповідувати принцип "я особисто знаю свого депутата". Я за нього голосую, і я можу відкликати свій голос.
Уже очевидно, що з партійними списками не так сталось, як бажалось — "чарівна пігулка" дива не створила. Як багато хто свято вірить в інші "чарівні пігулки" — ринку землі, податку на виведений капітал чи чергового керівника держави, який має здійснити диво-реформи і зробити нас багатими та щасливими.
Будь-яке чудове рішення, чи закон, чи стратегія будуть завалені неефективною командою управлінців під керівництвом некомпетентного або недоброчесного керівника.
Україна потребує якісних змін, у тому числі конституційних та інституційних. Косметичні зміни не діють. У публічному управління мета таких змін — ефективне управління компетентними та доброчесними публічними службовцями та політиками.
Поки ж неефективна система влади в Україні відтворює свою неефективність у кожному політичному циклі, примножуючи політичні й економічні кризи та революції.
І останнє. Нещодавно в розмові з одним високопоставленим працівником Єврокомісії, що опікується реформами в Україні, я запитав: "Чому Європа в 90-х, після здобуття Україною незалежності, практично ніяк не допомагала побудувати нам якісну систему управління в країні і здійснити необхідні реформи? Тоді, коли ми так потребували цього. Зараз набагато важче перебудовувати, ніж тоді було будувати "з чистого листа".
Відповідь була відвертою: "Ми самі тоді були наївними і вірили, що демократія є настільки привабливою, що все саме по собі побудується правильно. Зараз ми розуміємо, що якби тоді приділяли увагу реформам в Україні принаймні стільки, скільки зараз — ми з вами мали б тепер зовсім іншу Україну".
Сергій Сорока, для УП
Колонка — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
