Рік після Паризького саміту: що об'єднує і роз'єднує українське суспільство на шляху до миру на Донбасі?

Вночі 10 грудня 2019 року після першої зустрічі з Путіним у Парижі і важких перемовин у "нормандському форматі", президент України Володимир Зеленський запевнив, що на переговорах представляв усіх українців.

Із того часу минув рік. Чи може сьогодні президент розраховувати у своїх миротворчих діях на підтримку українців? 

Адже успішна деокупація та реінтеграція ОРДЛО неможлива без схвалення дій влади суспільством — близько 70% громадян називають війну на Донбасі однією з найголовніших проблем, що заважають розвитку нашої держави. 

Як змінювалися погляди українців про конфлікт на Донбасі? 

Фундаментальним для вирішення конфлікту на Донбасі є визначення понять — уявлень про те, хто є сторонами конфлікту та їхніх ролей. 

Більшість громадян України погоджується, що сьогодні між Україною та Росією йде війна, тобто визнають РФ суб'єктом протистояння. 

Незважаючи на зусилля російської пропаганди, це уявлення — стійке в часі. Інтерпретацію конфлікту на Донбасі як російсько-української війни стабільно поділяли близько 70% громадян і у 2014, і у 2018 роках, а у вересні 2020 — 65%.

Одночасно в Україні близько 20-25% громадян тією чи іншою мірою підтримують тези російської пропаганди та не визнають російської агресії.

Зокрема, близько 12% громадян підтримують неприховану тезу російської пропаганди про війну на Донбасі як суто внутрішній громадянський конфлікт. 

На Півдні та Сході таких більше — 21% та 23% відповідно, хоча й там ця думка не більш поширена, аніж сприйняття конфлікту як передусім російської агресії — 27% на Півдні, 18% — на Сході.

Ще близько 30% підтримують модифіковані тези російської пропаганди.

Зокрема, про війну Заходу з Росією на території України (наголошення на міжнародній безсуб'єктності України), а також про внутрішній конфлікт із підтримкою Росією бойовиків (применшення ролі РФ чи навіть перетворення її на позитивну).

Утім, серед українців, для яких ці тези видаються привабливими, близько половини складають люди з прозахідними орієнтаціями, які віддають перевагу засобам тиску на РФ і нарощуванню могутності української держави як засобів припинення конфлікту.

Тому загалом серед населення можна говорити, що російські наративи та інтерпретації війни на Донбасі підтримують 20-25% респондентів. 

Лебідь, рак та щука: наскільки різні погляди на вирішення конфлікту мають українці?

Відносний соціальний консенсус у питанні "Хто винен?" не гарантує єдності у питанні "Що робити?". 

Українське суспільство ділиться на три основні групи щодо ставлення до заходів, спрямованих на реінтеграцію окупованих територій: "софтлайнерів", "хардлайнерів" та "поміркованих".

Розмір та склад цих трьох великих груп традиційно окреслюється питанням про готовність до компромісів заради вирішення конфлікту на Донбасі.

Читайте також: 10 уроків Парижа: як має змінитися курс Києва у діалозі про Донбас

Рік після Паризького саміту: пауза, яка затягнулася

Як бачимо з графіку, за рік з часу Паризького саміту "нормандської четвірки" кількість "поміркованих" зменшилася, а частка двох інших протилежних груп зросла. 

Спробуємо показати, що це означає для мирного процесу і чим може загрожувати державній стабільності.

Софтлайнери: "Хто вдарить тебе по правій щоці, підстав йому й ліву"

Готовність до будь-яких компромісів більш поширена у Східному регіоні (35%). Близькість до зони бойових дій не виступає тут поясненням, оскільки такі погляди поширені й у Південному регіоні (29%).

Щедрість на компроміси частково пояснюється схильністю до проросійських політичних орієнтацій, які більш властиві для "софтлайнерів" порівняно з іншими групами:

Найбільше прихильників союзу з РФ — саме серед групи громадян, готових на будь-які компроміси з агресором.

При цьому загалом по країні показники симпатії "софтлайнерів" до євроінтеграційного курсу врівноважується більш проєвропейськими респондентами із Західного та Центрального регіонів. 

Для респондентів Південного та Східного регіонів ще яскравіше проявляється концентрація проросійських громадян у групі тих, хто готові до будь-яких компромісів: 

У внутрішньополітичному вимірі близько 55-60% із тих, хто готові на будь-які компроміси — це виборці "ОПЗЖ", "Партії Шарія" та "Опозиційного блоку". 

Причому ця закономірність зберігається незалежно від регіону, тому можна стверджувати, що "ОПЗЖ" достатньо ефективно мобілізує на свій бік громадян із подібними поглядами на вирішення конфлікту на Донбасі. 

Ця група респондентів частіше заперечує російську агресію та вважає припустимими поступки, які стосуються зовнішньополітичного курсу країни, державної мови тощо. 

Близько третини "софтлайнерів" повторюють російську тезу про "громадянську війну", а більше за 60% цієї групи вважають прийнятним надати російській мові державний статус та відмовитися від перспективи членства в НАТО.

Також важливою характеристикою цієї групи є більша соціальна пасивність, що зменшує ймовірність їхньої мобілізації для просування власного порядку денного щодо вирішення конфлікту на Донбасі.

"Софтлайнери" частіше за дві інші групи не мають власної думки про дії влади, що сприяє соціальній пасивності для більш як половини представників цієї категорії.

Хоча за певних умов ця група може бути мобілізована політичними партіями, оскільки група "прихильників компромісів" є доволі згуртованою навколо однієї з партій.

Українські "яструби": хто вдарить тебе по правій щоці, того вдар у відповідь по обох

Рівновелика, але за багатьма характеристиками протилежна до першої група — близько 20% громадян, які відмовляються від компромісів із РФ та бойовиками і вважають, що конфлікт може бути остаточно розв'язаний тільки силовим шляхом. 

Ця група — найбільш когерентна в підтримці євроатлантичної інтеграції України, розумінні РФ як агресора та жорсткій політиці щодо окупованих територій.

Респонденти групи "яструбів" істотно частіше вважають проблеми національної безпеки та оборони першорядними проблемами країни. 

Про це свідчать їхні відповіді на запитання про першочергові дії президента Зеленського.

Серед "яструбів" більше тих, хто вважає повернення Криму, активізацію співпраці з ЄС та НАТО, а також зміцнення української армії найважливішими діями з боку глави держави. 

Водночас представники цієї групи роблять менший акцент на економічних питаннях, аніж група "поміркованих" та "софтлайнери".

У внутрішньополітичному вимірі ця група респондентів частіше за дві інші групи підтримує Петра Порошенка та партію "Європейська Солідарність". Однак не можна сказати, що Порошенка підтримує більшість цієї групи — електоральні симпатії "яструбів" діляться приблизно навпіл. 

Станом на липень 2020 року, "Слугу Народу" підтримали би близько 27% респондентів цієї категорії, "Європейську Солідарність" — близько 30%, "Батьківщину" — близько 10%.

З огляду на важливість питань зовнішньополітичного вектору та національної безпеки, група "яструбів" — найчутливіша до дій влади у цій галузі, схильна критично їх оцінювати (що частково робить цих респондентів вразливими до медіамеседжів "зради") і мобілізовуватися у випадку, якщо певні дії, на думку громадян, становитимуть загрозу національній безпеці та обороні. 

Крім того, громадяни-"яструби" критично оцінюють дії влади не лише через сприйняту важливість наведених питань, а й тому, що часто є виборцями цієї влади. 

Зрештою, важливою рисою цієї групи є їхня неготовність йти на будь-які поступки РФ та бойовикам. 

Як видно з графіків, на кожен із запропонованих у опитуваннях ДІФ компромісів готові піти не більше 15% цієї групи. Навіть у тих рідкісних випадках, коли "помірковані", які також здебільшого не готові йти на поступки, вважають певні кроки прийнятними (дані від листопада 2019 року).

"Помірковані": на компроміси можна йти, але не на всі

Найбільша група респондентів (близько 50% загалом по країні та найбільша в кожному регіоні) — поміркована у своїх поглядах на вирішення конфлікту, здебільшого дотримується прозахідних орієнтацій та ставиться до Росії як до агресора. 

Ця група не так гостро сприймає проблеми національної безпеки та оборони, тому менше робить акцент на силових методах розв'язання конфлікту, а найпріоритетнішими сферами для розвитку держави вважає економічні питання.

Неможливо однозначно описати погляди групи, яка складає половину населення, але можна стверджувати, що більшість її дотримується поглядів про можливість компромісів, які не порушуватимуть "червоних ліній" — не становитимуть критичних перепон для реалізації національних інтересів України. 

40% громадян, які мають помірковані погляди на вирішення конфлікту на Донбасі, підтримують "Слугу Народу". 

Однак серед "поміркованих" є й частина громадян, погляди яких близькі радше до "софтлайнерів" чи "яструбів", про що говорить наявність серед цієї групи близько 17% респондентів, які підтримують ОПЗЖ, та близько 12% — "Європейську Солідарність". 

Найбільш неприйнятними компромісами для групи "поміркованих" є: 

• закріплення в Конституції особливого статусу ОРДЛО (32% — прийнятно, 51% — неприйнятно);
• повна амністія бойовиків (17% — прийнятно, 64% — неприйнятно); 
• проведення місцевих виборів на умовах бойовиків (15% — прийнятно, 68% — неприйнятно); 
• самостійне формування правоохоронних органів адміністраціями окупованих регіонів (22% — прийнятно, 56% — неприйнятно); 
• згода на особливі політичні та економічні відносини ОРДЛО з РФ (25% — прийнятно, 47% — неприйнятно).

Чи можливо підставити щоку так, аби догодити усім?

Вочевидь, цілковито задовольнити кожного неможливо. Утім, усі три групи сходяться в кінцевій меті — реінтеграції окупованих території до України та окремих заходах, спрямованих на її досягнення.

Що стосується конкретних заходів, спрямованих на вирішення конфлікту, більшість українців (з усіх трьох груп) поділяє "неконфліктний" шлях — відновлення нормального життя на контрольованих територіях, яке зробить Україну привабливішою для мешканців окупованих територій. 

Другий найчастіше згадуваний напрямок роботи — це тиск на РФ, яка більшістю громадян сприймається як агресор, а отже і джерело конфлікту на Донбасі.

Ці заходи (розвиток підконтрольних територій, економіки і безпеки — у внутрішній політиці, та тиск на РФ — у зовнішній) окреслюють лінії компромісу всередині українського суспільства щодо комплексу прийнятних дій, спрямованих на вирішення конфлікту.

Натомість, політичні заходи, передбачені Мінськими домовленостями, можуть призвести до розколу українського суспільства та виникнення гострого громадянського конфлікту. 

Питання місцевих виборів у ОРДЛО, особливого статусу цих територій, амністії бойовикам загострюють розбіжності між трьома описаними групами до стану полярної протилежності.

Як видно на діаграмах, групи "софтлайнерів" та "яструбів" — полярні в позитивних та негативних оцінках можливих виборів в ОРДЛО або надання цим територіям особливого статусу. 

Група "поміркованих" також умовно ділиться на два табори за ставленням до цих ініціатив. 

За таких умов реалізація конфліктного потенціалу в суспільстві — лише справа часу, коли виникне відповідна нагода та її вміло інформаційно обіграють зацікавлені сторони.

Зважаючи на складність цих питань та неможливість їх розв'язання без політичних поступок з боку України, будь-яке рішення на виконання політичних вимог Росії призведе до мобілізації більш радикальних громадян та особливо тієї частини "поміркованих", яка не підтримує нинішню політичну команду.

Тому політика послідовного тиску на РФ для виконання зобов'язань із повноцінного припинення вогню та гуманітарних заходів, а також паралельні заходи зі зміцнення економіки та сектору національної безпеки та оборони — виглядає тактикою, щодо якої існує консенсус українського суспільства. 

Однак українське суспільство лишається вкрай чутливим до будь-яких рухів у напрямку вирішення конфлікту. 

Зокрема, розведення військових сил, які влада комунікувала як заходи, що допомагають досягнути припинення вогню, суспільство сприймає дуже неоднозначно. 

Оцінка розведення сил змінюється від майже тотально позитивної для "софтлайнерів" до настільки ж негативної для "хардлайнерів". Утім, найбільша група "поміркованих" все ж висловила позитивні сподівання.

Можна стверджувати, що інтерпретація окремих ініціатив української влади корелює з належністю людини до однієї з трьох виділених суспільних груп. 

Розуміння світогляду та кількісного співвідношення цих груп дає підґрунтя для сприйняття їхньої реакції на конкретні тактичні заходи української влади протягом року після першого Паризького саміту, а також дає змогу передбачати реакцію цих груп на майбутні ініціативи. 

Українські еліти мають багатий досвід як використання громадської думки для успішного впровадження певних державних політик, так і її ігнорування. 

Команда президента Володимира Зеленського не виняток: "опитування" на тему "5 важливих питань" показало, як там можуть, коли це потрібно, використовувати громадську думку чи нехтувати нею для досягнення політичних цілей. 

Зокрема, нещодавно оголошений українською делегацією в ТКГ "План дій по Донбасу" містить саме такі заходи, які будуть прихильно сприйняті більшістю "поміркованих" і навіть частиною "яструбів", які з різних причин не голосують за "Європейську Солідарність".

Пропозиція провести вибори в ОРДЛО після виведення російських військ та під контролем ОБСЄ також може привабити частину громадян з табору "софтлайнерів".

У підсумку команда президента ще на кілька місяців захопить увагу більшості громадян і принаймні тимчасово нейтралізує інформаційні атаки політичних опонентів та російської сторони. 

Однак усе ще не зрозуміло, як така тактика допоможе зберегти довіру громадян і довгострокову підтримку іноземних партнерів України. 

І зовсім важко в такій ситуації прогнозувати, що робитиме влада, коли з наближенням березня виявиться, що і цей "план дій" залишить по собі слід хіба що в історії переглядів на Фейсбуці.

Сергій Шаповалов, для УП

Колонка — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.