Нова політика Заходу в Україні. Чи можливо?
Зараз уже всім нашим західним союзникам зрозуміло, що Україна збилася зі шляху.
Уже багато хто наголошує на фразі: системна некомпетентність. І ще поки вголос не говорять, але, мабуть, думають: командна корупція.
Україна стрімко відкочується до рівня 2013 року.
Це перший фактор, який змушуватиме колективний Захід переосмислювати співпрацю з Україною.
Другий — це майбутня адміністрація Байдена. Змінюватиметься зовнішня політика США. У тому числі і стосовно Росії. А значить, і стосовно нас.
Особливо з огляду на те, що тут Андрій Деркач і Ко намагалися за наказом Росії підіграти Трампу. У США працюють інституції, але особистого у цьому світі ще ніхто не відміняв.
Захід, безумовно, підтримуватиме Україну і надалі, як частину Європи. Бо без України Росія завжди буде "недоімперією". А значить — меншою загрозою для світу.
Але у цій підтримці методи та підходи можуть бути змінені.
Власне, про помилки у співпраці Заходу і України (з боку наших партнерів) йшлося у цікавій лекції посла Канади в Україні у 2014–2019 роках Романа Ващука.
Роман Ващук слушно зауважує, що "Україна — дуже складна країна, яка ледве сама себе розуміє".
Я згоден із цим твердженням. Тому потрібно позначити основні українські ментальні риси, які не корелюють із загальноєвропейськими. І тому роблять нас слабкими:
1. Недієвість законів.
З часів Цицерона та Марка Аврелія європейське право діє за принципом "закон суворий, але закон" та "Нехай впаде світ та торжествує закон". Натомість українське правило у цій грі: "Закон як дишло, як повернеш — так вийшло".
Отже особиста, корпоративна чи політична доцільність вища за букву закону. Саме тому в нас така система правосуддя.
Читайте також: Американська дипломатка: Проросійські сили та олігархи блокують євроінтеграціїю України
Три виміри допомоги Україні: чого чекають у Києві від Америки Байдена
2. Ментальний парадокс.
Такий ресурс, як репутація необхідний у повсякденному житті. Український хоч і не сягає рівня європейського — та все ж високий.
Тим більше, як стверджують у Світовому дослідженні цінностей 2020 в Україні, соціальний капітал та взаємна довіра людей в Україні після Майдану значно виросла.
Але у політиці ми цього не помічаємо. На місцевих виборах перемогу здобули кандидати, про яких люди говорили: "сам краде, але і людям дає".
У США неможливо уявити ситуацію, щоб виборників перекупили. І ті, кого делегували від штату проголосувати за Байдена — проголосували за Трампа (кілька історичних виключень лише підтверджують правило).
В Україні (за умови наявності такої системи) ніхто б не поспішав вітати переможця. Бо, як говорить пан Коломойський: "Бабло перемагає зло".
Нація, яка формувалася у бездержавності — владі не довіряє, але владу і вибачає за відсутність елементарної політичної охайності. Саме тому випадок із Конституційним судом українців роздратував, але не здивував.
3. Відсутній інститут незалежних експертів.
Як лікувати, годувати і виховувати дітей, у нас знають усі. Як правильно грати у футбол — знають кілька мільйонів перед телевізорами — а не одинадцять хлопців на полі.
Я донедавна вважав, що доктор Комаровський — перший визнаний експерт. Хоч б і в галузі педіатрії. Поки теща знайомого не сказала стосовно недоцільності годування онуків манкою: "Ваш Комаровський там хай як хоче, але я краще знаю".
Як після цього не обрати класного хлопця із сусіднього кварталу?
4. Українське суспільство, яке проходить стадію формування, вірить у чудо.
І вірить обіцянкам. Як і скрізь у світі. Але у нас — повально.
Наша влада — дзеркало суспільства. Наївніша частина влади впевнена, що не має репутаційних втрат на Заході. А постійне невиконання домовленостей — ніяк на репутації не відіграється.
Тому можна поміняти посла у США — і транш від МВФ буде. Розуміння, що інституції працюють, не зважаючи на людей і їхні особисті зв'язки — у нашій ментальності відсутнє.
Найрозумніші ж, усвідомлюючи, що посмішки на їхню адресу — це лише дипломатичний вишкіл, все ж впевнені, що колективний Захід нас не здасть Росії.
І думатиме щось на зразок того, що приписують Франкліну Рузвельту стосовно нікарагуанського диктатора Сомоси: "Це, звичайно, сучий син, але це наш сучий син".
І про оце відчуття нинішньої влади — мабуть найважливіше, про що треба знати союзникам. Нещирість аж до кривляння. Намагання маніпулювати навіть там, де це недоречно і дуже помітно.
Протилежні за змістом меседжі для внутрішнього і зовнішнього вжитку — це той набір, яким оперуватиме і далі нинішня команда.
Тому що крім ментальності народу існує й корпоративна ментальність (мовою оригіналу): "без лоха и жизнь плоха". Саме тому Зеленський повторює: "Я не лох". Це частина корпоративної етики.
І це необхідно знати партнерам. Щоб знаходити дієві методи для комунікацій.
Якраз через нашу ментальність такі слабкі наші інституції. Антикорупційних інституцій чи не найбільше у світі. І їхня ефективність — дивовижно мала.
І доволі часто здається, що іноді інституції грають за Україну, а іноді відпасовують не в ту сторону.
Іншою великою проблемою є втрата комунікації між різними частинами суспільства. І це призводить до його фрагментації.
Це відбувається через відсутність інституту / мережі експертів. І майданчиків, де вони могли би комунікувати одне з одним та з суспільством.
Більшість телеканалів не мають власної політики, а виконують замовлення власників. Переважно це або олігархи, або агенти впливу Кремля.
Відповідно експерти замінюються на ряжених "експертів", які вкидають меседжі, не підкріплені фактами. Епоха постправди в Україні може слугувати яскравою ілюстрацією для всього світу.
Соцмережі фрагментовані і теж розділені. Причому там "Зе!команда" ще й досі має відчутну перевагу.
Тому маємо ситуації, коли, наприклад, аудиторії "Сватів" і Української правди не перетинаються. Причому аудиторія "Сватів" — у рази більша.
Саме власники телеканалів формують порядок денний. А потім через мережі додатковими каналам розганяються зради і перемоги.
Так вийшло, що у мене часто запитують: хто буде наступним президентом? І поки що моя відповідь — той, про кого олігархи домовляться. У найгіршому варіанті — між собою і з Росією.
Саме зараз олігархічними телеканалами вкупі з промосковськими силами формується нова електоральна ніша.
Прихильників возз'єднання з Росією в Україні — меншість. Навіть більшість електорату ОПЗЖ — за незалежну Україну — хоч і дружню до Росії.
Тому формується міф про зовнішнє управління країною. Причому — управління Заходом. Старе правило московських грабіжників. При шухері кричати: "Тримай злодія".
Нещодавнє пікетування Посольства США — не останній захід цього проєкту. І ця ніша буде створена, якщо не буде проєкту на противагу.
А апологетів цього міфотворення Андрія Деркача та Костянтина Кулика (читай — Ігоря Коломойського) ми бачимо бадьорими і впевненими у собі.
На щастя, з публікації Крістіни Квін, тимчасової повіреної у справах США в Україні видно, що Сполучені Штати добре розуміються на проблемі.
Важливо знати, що корупція в Україні — дуже персоніфікована. Вона має конкретні прізвища.
Але дуже часто — під виглядом антикорупційних заходів — ми маємо випадки політичного кілерства. І це стосується не лише Порошенка. Іноді стежиш за журналістським розслідуванням і думаєш: це справді так, чи це замовлення?
Знову ж, це лягає у ментальну карму: коли знищена репутація усіх політиків першого ешелону, ми вибачаємо більш симпатичному. Репутація — не ресурс.
А без цього західні припарки не діють. Бо яку б машину ми не робили — виходить "Запорожець".
І ми, з нашою ментальністю максималістів хочемо усього і одразу. На 105 %. Але "запорожець" так швидко, як "Мерседес" не їде.
У мене немає абсолютного бачення, як виправити ситуацію. І що порадити союзникам.
Хіба що — поглиблювати діалог із громадянським суспільством. Щоправда, часто від імені усього громадського сектору говорять представники 10-15 київських контор, які міцно засіли на гранти.
До того ж, уже сформовано міф про "соросят-грантоїдів".
Звичайно, професіоналізм київських аналітиків — незаперечний. Але ж потрібні дієві громадські організації і в обласних центрах. І в глибшій провінції. А поки що грантова ніша — дуже централізована.
Ось де можлива допомога союзників — то це в тиску на владу, щодо суспільного діалогу. З експертним середовищем. Дійсним, а не з пулу блогерів Михайла Подоляка.
Передусім цей діалог має бути про зміни до виборчого кодексу в частині зменшення виборчої квоти з 25 % до 10–15 %.
Місцеві вибори показали, що на великих масивах виборців це не працює. Фактично, для партій ці списки будуть закритими. І консервація еліт продовжиться.
А найбільше — потрібен суспільний діалог до змін в Конституцію. З переходом до парламентської моделі правління.
Хоча, з огляду на нинішню ситуацію — в Україні побільшало тих, хто хоче хунти.
Багатьом це здається простим виходом з наших хитань. Яким скоро вже виповниться 30 років.
Віктор Бобиренко, для УП
Колонка — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
