Вічні Круглі столи або Біг по замкненому колу

"В Україні медики досі не долучені до процесу прийняття рішень, пов'язаних із регулюванням медичної діяльності, та фактично не є активними суб'єктами політики у сфері охорони здоров'я".

Ці слова наче щойно прозвучали з трибуни Верховної ради. Але ні!

Таку категоричну, здавалось би, позицію на круглому столі "Лікарське самоврядування: міжнародний досвід та перспектива впровадження в Україні" ще у далекому листопаді 2013 року нам демонструвала голова Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я ВР VIII скликання.

Усе, начебто, добре, і учасники чергового круглого вкотре роблять висновок, що "впровадження в Україні професійного лікарського самоврядування сприятиме підвищенню ефективності управління вітчизняною медичною галуззю в цілому, поліпшенню захисту прав та законних інтересів як лікарів, так і споживачів медичних послуг, тобто пацієнтів".

На їхню думку, для запровадження повноцінного професійного самоврядування у сфері медичної діяльності доцільним є прийняття відповідного спеціального закону України.

Здавалося б, є політична воля, мотивація, є спільне бачення з громадськістю та провідними представниками медичної спільноти, є інструменти та розуміння, однак історія розставляє все по місцях. Розділяє популізм і реальні дії.

У цих умовах єдина надія у стейкхолдерів — лише на себе. Безумовно в авангарді працівників медичних професій стає Стоматологічна спільнота, одна з найактивніших і незалежних від державного фінансування медичних спільнот.

Зрозуміло, що стоматологічна послуга є платною, і пацієнти давно усвідомили, що стоматологія не може бути безкоштовною. Тому питання самоврядування в стоматології вже перезріло і, очевидно, саме зі стоматологічної галузі можна було б і почати.

Читайте також: Чому питання самоврядування медичних професій вже є перезрілим

Самоврядування медичних професій на розломі можливостей

Якби не бажання чиновників знову утримати важелі контролю, пустивши вчергове питання по колу "круглих столів".

Отже, знову низка круглих столів, як-от: у березні 2016 року "Круглий стіл з приводу впровадження лікарського самоврядування в стоматології" під патронажем комітету, чи у квітні 2017 року круглий стіл "Самоврядування в стоматології — пілотний проєкт для інших галузей медицини", або у квітні 2018 року круглий стіл "Напрями розвитку системи організації стоматологічної допомоги в Україні".

На останньому голова вже наступного "комітету здоров'я" ВР ІХ скликання заявляє:

"Я хочу вам сказати, що якщо медична спільнота буде триматися вкупі, то тоді ви зможете диктувати парламенту, міністерству, як має відбуватись організація роботи. Мова не йде про протоколи чи про стандарти лікування. Мова йде про організацію вашої роботи і про відповідальність держави перед вами за життя людей і вашу відповідальність".

Публічно всі начебто погоджуються з тим, що коли органи самоврядування створюються законом і набувають право видавати нормативно-правові акти юридичної сили, рівної міністерським, то професійне співтовариство отримує можливість регулювати питання, що виникають, спільно з органами державної влади.

А також вирішувати свої нагальні питання, піднімаючи їх перед владою і законодавцем від імені всіх представників спеціальності. Однак це лише на словах.

Публічно наче усі погоджуються, що у випадку, коли органи самоврядування є юридично оформленим та має свої органи влади, право видавати розпорядження, які дорівнюють міністерським, то професійна спільнота сама від себе узгоджує з органам державної влади та вирішує свої нагальні питання, порушує їх перед владою та законодавцем. Проте це лише на словах.

Що ж ми маємо в реальному житті?

З одного боку, наявна галузева чиновницька вертикаль системи охорони здоров'я, наслідуючи авторитарний тип управління, фактично ігнорує питання медичного професійного самоврядування.

З іншого — ми бачимо щурячі перегони напівпрофесійних-напіваматорських недержавних об'єднань на рівні "Хто бажає та хто зацікавлений — наздоганяйте й долучайтеся" або "Хто не з нами — той проти нас".

Цілком неконструктивна модель, проте цілком логічна в сучасному середовищі правового нігілізму, що призвело до парадоксальної ситуації, коли деякі громадські організації, вдаючись до постійної критики монополізму з боку держави, самі того не помічаючи, намагаються монополізувати громадську думку.

Тим часом Україна зберігає антилідерство з найнижчим рівнем здоров'я населення в Європі.

При цьому, за непрямими підрахунками, на лікування населення держава витрачає трохи менше 50% від загальних витрат на охорону здоров'я, а решту грошей — на адміністрування і фінансування величезної кількості чиновників у сфері медицини.

Згідно з глобальними дослідженнями вчених із США, Великобританії, Індії, Нідерландів і ще низки країн, яке було опубліковано в науковому журналі The Lancet, в Україні зафіксували найнижчий показник здоров'я людей у 2019 році серед усіх європейських країн.

Тому слушно поставити собі питання про те, хто саме в "новій реальності" повинен відповідати за свій розвиток, безпеку свою і безпеку пацієнтів.

Сьогодні, в період пандемії та високої інфекційної напруженості в суспільстві кожна людина задається питанням не тільки компетентності лікаря, а й питанням інфекційного контролю в медичних установах у цілому і безпосередньо під час прийому лікаря.

Та чи має в пацієнта бути такий алгоритм сприйняття лікувального процесу? Мабуть, ні.

Недовіра до державних інституцій, які регулюють питання санітарно-епідеміологічного контролю і не тільки, могла бути компенсована діяльністю самоврядних високофахових об'єднань, як-от медичні палати, що тримали б відповідальність за своїх членів, так само як і супровід пацієнтів, а отже контроль їхньої безпеки.

Світ змінюється дуже швидко. Хороший приклад — Нобелівську премію цього року з фізіології й медицині отримали вірусологи за відкриття вірусу гепатиту С, хоча більшість їхніх робіт були опубліковані ще в 1975–1997 роках.

Роботи цих учених дозволили створити методи перевірки донорської крові та значно знизити ризик зараження гепатитом, а також створити ефективні противірусні препарати для лікування хворих.

Сьогодні пацієнтам доступна інформація, що більше 50% випадків гепатиту С інфіковані в стоматологічному кріслі, оскільки вірус гепатиту С передається при контакті з кров'ю, а зараження може відбуватися не тільки при переливанні крові, але і при контакті з медичним обладнанням (голки, інструменти, в тому числі стоматологічні) у разі, якщо воно не пройшло достатню стерилізацію.

Та чи потрібно пацієнтові чи пацієнтці опанувати питання вірулентності, визначення напруженості імунітету, етапи стерилізації інструментарію, санітарно-протиепідемічного та навіть інженерного контролю?

Очевидно, що це не просто не обов'язково, а в цілому неможливо, оскільки пацієнт не має достатніх базових фундаментальних знань. Пацієнт має довіряти медичній спільноті та розуміти, що є система, яка заточена на максимальне зниження ризику у відносинах між пацієнтом та лікарем та піклується про захист обох.

Отже, створення такої системи не може крокувати шляхом довічних круглих столів і гасел, оскільки ті нечисленні професіоналів, хто хоче і може реалізувати дієву систему самоврядування, не просто втомлюються від нескінченного безрезультатного процесу, але і йдуть з життя в прямому сенсі цього страшного слова.

Зараз як ніколи необхідні конкретні дії щодо прийняття закону про самоврядування медичних професій, реалізація якого і створить зважені та зрозумілі, з прозорими правилами, взаємини. Кваліфікований і освічений лікар, який працює в безпечних умовах, має стати не винятком, а загальним правилом для українського пацієнта.

Уже перезріло питання законопроєкту № 2445-д "Про самоврядування медичних професій", який реєструється багато скликань ВР поспіль під різними номерами й назвами, і про який говорять кожні 5 років глави профільного комітету.

Концепти цього закону припадають пилом під сукном десятиліттями, залишаючи лікаря в кріпацтві, а пацієнта — в безпорадності.

Лариса Дахно, для УП

Колонка — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.