Зеленський і демократія
Коли Зеленський оголосив, що під час виборів до органів місцевого самоврядування проведе якесь опитування, і було незрозуміло, в який спосіб воно буде проведене, у мене, як і у багатьох, це викликало як мінімум пересторогу.
Коли згодом з'ясувалося, що таке опитування буде проводитись у спосіб, який не суперечить законодавству України, я подумав — чому б ні? Принаймні з точки зору політичного маркетингу таке опитування могло би стати вдалим рішенням. І якщо не стало, то тільки через погану організацію.
Шалене несприйняття самого факту опитування, особливо з боку партії Порошенка, і навіть заклик одного з очільників партії та політика зі стажем — Турчинова (обіймав керівні посади в партіях "Громада" Лазаренка, "Батьківщина" Тимошенко і "ЄС" Порошенка) викликало в мене пересторогу іншого плану.
Чи дозволив би собі політик такого рівня закликати заборонити опитування, якби воно проводилося соціологічними компаніями (як відомо, далеко не всі з них є незалежними і фінансуються політиками)? І якщо Турчинов називає таке опитування "злочином", то чому не названо, які норми і якого закону порушено?
Але тут не про це. Питання в тому, чи є в Україні те, що називається демократією, насправді демократією?
Демократія — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнаються її громадяни. При цьому управління державою здійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія), або через обраних представників (представницька демократія).
В обох випадках рішення приймаються більшістю (простою, конституційною тощо), а меншість має підкоритись рішенню більшості. І це є першою пасткою демократії. Консенсусні рішення або win-win традиційно тут не приймаються. Хтось є переможцем, а хтось відчуває себе переможеним.
Читайте також: За кулісами "5 питань від президента". Розповідь "волонтера" про опитування Зеленського
Інструментами прямої демократії є референдуми, віче, збори громади тощо. У новітній Україні єдиний раз рішення приймалось безпосередньо народом — на референдумі про підтримку Акту проголошення незалежності 1991 року.
Після того політики ЖОДНОГО разу не вважали за потрібне спитати народ, який вони "представляють", про його ставлення до тих чи інших принципових питань розвитку держави і країни. Ні про політичний устрій (демократія, олігархія, республіка — парламентська чи президентська), ні про вектор розвитку (ЄС, НАТО, союз із Росією тощо), ні про розпорядження землею та надрами тощо. Ні про що.
Згідно зі статтею 13 Конституції України "Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією".
Хоч один раз органи влади в центрі чи на місцях питали власника — Український народ — щодо розпорядження землею чи надрами? Кому і на яких умовах передаються права користування цими ресурсами? І хто має вигоду з такого користування та розпорядження — народ, чиновники чи олігархи? І куди ділись 5 млн гектарів сільськогосподарських земель, якими розпоряджалась держава від імені народу?
І це є другою пасткою демократії — саме шляхом "демократичних" процедур представницької демократії "еліта" країни (олігархи, політики, чиновники) узурпували владу в країні та приймають управлінські рішення, жодним чином не питаючи думку народу, навіть коли це можливо і доречно.
Третьою пасткою демократії є те, що від імені народу державні рішення приймають обрані на виборах представники — депутати або призначені ними чиновники, які в чинній в Україні політичній системі, власне, переважно народ не представляють.
До останнього часу, навіть після двох революцій, влада в Україна належала оліхархії, що здійснювала цю владу через власні політичні партії. Справді демократичні і незалежні партії в Україні не мали шансу — на отримання партії, політичну агітацію, телебачення потрібні були шалені кошти, які могли собі дозволити тільки олігархи, і які їх повертали сповна через схеми політичної корупції та розпорядження ресурсами країни.
Шанс неолігархічним партіям в Україні дали розвиток цифрових технологій і соціальних мереж. Уперше в Україні з кінця 90-х перемогу на останніх виборах президента отримав "несистемний кандидат", а в парламент — несистемна віртуальна партія.
Олігархічна влада в Україні похитнулась. Фірташ фактично втратив політичний вплив, Коломойський вимушений захищатись від американської Феміди, Ахметов взяв політичну паузу від гріха подалі. Порошенко намагається втриматись на плаву за рахунок патріотичних лозунгів, Бойко, Льовочкін і компанія — за рахунок свого електорату на півдні і сході.
Зате на місцевих виборах окреслилась нова тенденція — наростає вплив регіональної еліти та її незалежність від центральної влади. Схоже, всі міські голови, які мали свою позицію і змогли її захистити від посягань центральної влади, зберігають свої посади — Кличко, Садовий, Філатов, Кернес, Бондаренко, Труханов, а найбільші міста країни мають мерів, вплив яких у регіонах перевищує вплив центральної влади.
Звичайно, це несе в собі певні загрози сепаратизму, а центральна влада має належним чином відреагувати на ці тенденції і за допомогою відповідних запобіжників контролювати рішення місцевих органів влади (через інститут префектів та відповідне законодавство).
Якщо Зеленський в ситуації, що склалась, вирішив запустити в політичне життя України інструменти прямої демократії — чому б ні? Навіть попри не зовсім вдалий експеримент із опитуванням.
Очевидно, референдуми і опитування не є демократією, а є інструментами прямої демократії. А інструмент можна використати і з користю, і на шкоду. Найбільша проблема тут — рівень та коло запитань, які виносяться на референдум, і чи ті, хто голосує, мають компетентність свідомо та раціонально відповісти на питання референдуму?
Але тут виникає зустрічне запитання: а хто і яким чином перевіряє компетентність депутатів та інших політиків (міністрів та їх заступників)? В усталених західних демократіях "фільтрами" компетентностей політиків є політичні партії.
Тому що історично доступ до управління державою там передавався поступово зверху вниз — від монарха до аристократії, буржуазії, заможних містян, чоловіків і жінок, і, зрештою, всіх громадян. По-друге, в умовах жорсткої політичної конкуренції некомпетентне управління не дає шансу на політичне довголіття партій та їх лідерів.
Які фільтри компетентностей діяли і діють в українських олігархічних партіях? Гроші і лояльність. Чи мала Україна шанс в таких умовах отримати ефективну, доброчесну та прозору владу? Питання риторичне.
P. S. Я взяв участь в опитуванні, тому що вважаю, що такі інструменти мають працювати в Україні, як на центральному, так і на місцевому рівнях. Звичайно, має бути схвалений відповідний закон, щоб такі інструменти не стали небезпечними для країни.
"Влада" — від слова "володіти". Володіти чим — державою та її ресурсами? Володіє хто — народ?
І якщо таке опитування є першим кроком від демократії до республіки і від влади до управління — чому б ні?
Сергій Сорока, для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
