Українська ментальність та політтехнології
Усі думають, що технології – це так: спочатку треба виписати здалеку політтехнолога. Ставлення до нього – як до шамана. І він відразу робить "танці з бубнами": з розумним виглядом показує брендбук, вказує, які кольори підходять партії чи кандидату, які шрифти, розмір чи відстань між рядками мають бути в партійній газеті.
За це йому платять великі гроші. За стратегію в кілька сторінок. І далі за постійні шушукання з креативною групою.
Якщо ж щось не виходить, політтехнологи і замовники звинувачують один одного. Технологів винуватять у непрофесійності, замовників – у недотриманні стратегічного курсу.
Наступного разу замовляють іншого технолога, який (як вважають) щось підшаманить з розміром букв на бордах – і буде перемога.
Десь усі ці речі грають на рівні оперативних і тактичних речей. І колір, і розмір значать. Але насправді все набагато складніше.
Ментальність як базова парадигма у політтехнологіях
Базове у всіх успішних технологіях – це наша ментальність. І наші ментальні травми – вроджені чи набуті – успішно використовуються. Так в усьому світі.
І будьмо відверті, етнічне грає свою роль і його не скасуєш. Так, у російських анклавах у Сумській області російські села увесь час голосували за "Партію регіонів" і Януковича. Поруч, за кілька кілометрів, – українські села, які за проукраїнські партії, Ющенка чи Тимошенко.
У 2014-му – Бойко і Порошенко.
Тільки Володимир Зеленський усіх примирив. Ненадовго.
Ментальність – поняття динамічне. І мозаїчне. Але перше і головне: менталітет нації – це сума індивідуальних і групових значень.
У кожного є своя карта світу. Вона складається з ідеологічних, життєвих принципів та побутових звичок кожного з нас. Частина формується у сім'ї, частина – у школі тощо.
Причому що старше людина, то більший вплив саме середовищ. Клас, гурток, двір, коло армійських друзів – усе це має значення.
Саме тому можна впевнено стверджувати: нація остаточно склалася після 2014 року. Коли основа нації – молоді хлопці з Дніпра, Харкова і Одеси стали воювати під одними прапорами з хлопцями з Вінниці, Львова чи Луцька. У них один ворог і одне середовище. Їх вже не поділиш. У них єдиний світоглядний маркер на всіх: Україна – понад усе! Україна – одна!
Якщо я вихований українцем у сім'ї, а мої друзі – патріоти України, навряд чи я стану ватником.
Якщо мене мама вчила поважати жінок, я точно не битиму свою. Але мене виховували у патріархальній сім'ї з чітким розподілом на чоловічі і жіночі ролі і обов'язки, і мені донині важко увійти в режим гендерної рівності.
Важливий також індивідуальний рівень конформізму.
Спитайте у вимушених переселенців з окупованого Донбасу. Потрібно було мати неабияку волю, щоб говорити українською у зросійщеному Донецьку чи Луганську. І взагалі – мати свою позицію, відмінну від спільної позиції більшості.
Люди надто соціалізовані, щоб дозволити собі виходити за межі групових уявлень.
Тому більшість людей все ж схильні до групового конформізму.
Саме тому маємо регіональний політичний поділ. І вихідці із Західної України, які в юності потрапляли в Донецьк, дуже часто у зрілому віці вже усвідомлювали себе місцевими і голосували за "регіони". Маючи родичів десь у Прикарпатті, які голосували абсолютно протилежно.
Саме тому, що існує груповий конформізм, відбувається парадокс – більшість голосує як більшість. І головне завдання політтехнолога – вгадати, чи може відбутися фазовий перехід?
Згадайте, як було із Зеленським. Ще до нового 2019 року у нього було 7% підтримки, переважно за рахунок молоді, яким він подобався як несистемна людина.
А потім у швидкому режимі – він, він, він – все більше людей бачили в ньому свого.
Як у пісні Висоцького про жирафа: хтось просто перший сказав "жираф великий, йому видніше". І потім стадо за стадом усі джунглі з цим погодилися.
Так само групові закладки нам дав Радянський союз. Схильність до патерналізму і халяви.
Халява – не вроджена якість в нашій ментальності, а набута. В українців немає казок про Іванушку-дурника, який їздить на печі, а йому все робить щука.
Але 70 років радянської влади привчили і нас, що має приїхати пан і усе для нас вирішити. А цар має ганяти нерадивих бояр. Цьому нас виховували й у вже незалежній Україні.
Тому і заходить значній частині українців Лукашенко – як уособлення доброго царя, який щемить поганих місцевих панів і підпанків.
У кожного з нас, у наших середовищах теж є групові закладки. Наприклад, нам усім хочеться мати насамперед порядних керівників. Але щоб вони були і професійними, і добрими господарниками.
І ось саме тому ми багато років бігали за маятником – то ми сахаємося від порядних – до господарників – і навпаки. Минулого літа "ноунейми" витіснили "господарників".
У них не вийшло – і примхлива політична мода знову підсовує нам "господарників".
Різні стратегії в технологіях
Усі вони засновані на основних ментальних характеристиках українців. Це звичайно дуже приблизні і узагальнені характеристики електоральних груп. Але узагальнення нам потрібні для розуміння тенденцій.
Бо подобаються вони комусь чи ні – вони працюють.
Основна електоральна базова група ОПЗЖ – це етнічні росіяни або українці, які свідомо хочуть бути частиною Російської імперії у всіх її проявах. Або ностальгують за Радянським союзом.
Але в певних регіонах на місцевих виборах місцеві представники ОПЗЖ, щоб поживитись на "чужих" електоральних полях, позиціонують себе як господарників. Але це всього лише вихід за межі основної, базової електоральної групи.
Так само і "Європейська солідарність".
Їм достатньо говорити про російсько-українську війну, "армію, мову і віру" – і цим закріпити за собою базовий патріотичний електорат. І знову ж – подаючи себе як професіоналів – виходити за межі базового поля.
"Свободі" та "Правому сектору" у цьому випадку потрібно бути ще правішими і радикальнішими за "ЄС".
"Перемога Пальчевського", "За майбутнє" та "Наш край" паратизують на людях, які однаково не люблять Росію як агресора, але і Захід і НАТО теж не люблять – в силу традиції.
Пропозиція свого шляху – це не просто пошук, це формування через телеканали нової електоральної ніші. І Крим наче наш, і Америка – чужа.
І я вас запевняю, ця електоральна група вже сформована. Єдине, що на одному полі пасуться олігархічна "За майбутнє" і проросійські "Наш край" Деркача і "Перемога Пальчевського" (яких за окриком з Кремля можуть і об'єднати задля уникнення конкуренції. Але все це готується уже на неминучі парламентські вибори).
Також особливість цих партій – паразитування на ідеї сильних господарників.
"Партія Шарія" – теж проєкт із серії "У нас свій шлях", але для людей, яким подобається несистемність і хайповість. Для тих, хто не любить політиків у краватках. Але антиукраїнська і популістська сутність – та ж сама.
Натомість давній і перевірений електорат "Батьківщини" – це совок, одягнений у вишиванку. Це українська лівацька ідея. Тому Юлію Володимирівну можна трохи посунути з електорального поля, але зовсім вибити не виходить.
У цій електоральній групі можна замінити лише брендований образ.
Ну, і нарешті. На цих виборах виграє КОЛЕКТИВНИЙ МЕР.
Світлий господарник, який сам краде, але щось і робить. Але краще вже він, ніж хтось новий. Нових вже побачили.
Перемогою мери-переможці мають завдячувати Порошенку-Яценюку-Гройсману, які впровадили реформу фінансової децентралізації і віддали гроші вниз, на місця.
І Володимиру Зеленському, який власними діями і відсутністю команд на місцях відвернув більшу частину електорату від нових облич.
Але так буде лише цього разу.
Далі українська ментальність приготує нам нові сюрпризи.
Тішить одне. Ментальність – поняття динамічне і змінне.
Колись і ми подорослішаємо. І тоді будемо голосувати думаючи.
Але це не точно.
Віктор Бобиренко, для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
