Люстрація після звільнення Донбасу: помста або відновлення справедливості?
Нещодавно віце-прем'єр-міністр – міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Олексій Резніков оприлюднив важливу новину: Кабінет Міністрів готує низку законопроєктів з перехідного правосуддя.
І уточнив: ці законопроєкти переконають громадян з ТОТ, що їм не варто боятися повернення офіційної України. Винні у злочинах – понесуть відповідальність. Жертви – отримають компенсацію.
Так склалося, що найбільш "болісним" питанням для суспільства є амністія. І влада, і правозахисники неодноразово підкреслювали: ті, хто підозрюються, обвинувачуються чи були засуджені за воєнні злочини, геноцид, злочини проти людяності або грубі порушення прав людини, обов’язково будуть покарані. Їх – не амністують.
Але крім таких осіб, є велика кількість людей, які також зробили свій, так би мовити, "внесок" у становлення незаконного режиму. Це ті, хто брали участь в організації так званих "референдумів", працюють в окупаційних адміністраціях … Як бути з ними?
Простої відповіді тут немає (далі стане ясно, чому). Але слід пам’ятати, що, крім кримінальної, також є некримінальна відповідальність – люстрація або перевірка благонадійності.
Люстрація (так само, як і амністія) є частиною перехідного правосуддя. Усунення з державних посад "недобросовісних осіб" має сприяти відновленню законності державних установ та зростанню довіри до них з боку громадськості після закінчення конфлікту або повалення тоталітарного режиму.
Чому люстрація – це важливо, стає зрозумілим з нашого недавнього досвіду.
На початку 90-их років минулого століття в Україні, яка здобула незалежність, не відбулася системна перевірка осіб на їхню причетність до діяльності КДБ та порушень прав людини на партійних посадах (як це було зроблено у більшості країн Центральної та Східної Європи).
У Верховній Раді першого скликання близько 70% депутатів були представниками комуністичної номенклатури, а колишні дисиденти – практично не мали "голосу". Якби саме тоді Україна відкрила архіви та оприлюднила правду про радянське минуле, наша новітня історія могла б бути геть іншою.
Але сталося так, як сталося. У підсумку посткомуністичний транзит затягнувся на довгі роки й, будемо відверті, триває досі… У випадку з ОРДЛО та анексованим Кримом треба докласти зусиль, щоб уникнути схожих помилок.
Отже, хто буде, а хто не буде люстрований?
Щоб отримати відповідь, перш за все, необхідно встановити "фільтр" перевірок та розслідувань. Ті, хто вчинили кримінальні діяння, будуть каратися відповідно до кримінального права.
Рішення щодо решти осіб має ухвалюватися на підставі люстраційного закону. В ньому потрібно чітко визначити перелік посад, видів робіт і занять, що є підставою для перевірки. Як свідчить світова практика, люстрацію доцільно розпочинати зі збройних сил, правоохоронних органів та судів.
За будь-яких умов, перевірка не повинна ставати помстою або формою колективної відповідальності – наприклад, забороняти обіймати певні посади особам тільки за те, що вони працювали в окупаційних адміністраціях.
Спираючись на досвід посттоталітарних країн Центральної та Східної Європи, ПАРЄ у 1996 році розробила комплекс рекомендацій до люстраційних законів. Серед них – індивідуальна (а не колективна) відповідальність, право на захист та недискримінація.
Невибіркові люстрації несуть багато ризиків. Від численних судових позовів та виплати великих сум компенсації скаржникам – до "кадрового голоду" в держсекторі та спротиву законній владі з боку "несправедливо" звільнених (іноді – аж до силового протистояння).
Сьогодні ПАРЄ разом з ЄСПЧ та ООН наполягають на тому, що люстраційні процеси мають відбуватися з дотриманням балансу між інтересами суспільства, захистом демократії та правами людини.
На практиці це завдання вирішується поетапно.
По-перше, справедлива люстрація неможлива без реформи правоохоронних та судових органів. Логіка зрозуміла – потрібні неупереджені розслідування та неупереджені вироки.
Очевидно, що також потрібно розробити спеціальне законодавство про люстрацію (або зміни до чинного законодавства про очищення влади), яке враховує специфіку конфлікту. І прийняти його ще до завершення збройної агресії.
Друге – право на правду. У випадку люстрації воно передбачає не лише документування злочинів, скоєних під час збройного конфлікту, але й збір та вивчення великого масиву рішень, наказів та законів, ухвалених як під час окупації, так і значно раніше.
Наприклад, стосовно Криму потрібно аналізувати всі рішення, починаючи з 90-х років, оскільки деякі з них у непрямий спосіб також сприяли окупації.
Третє – залучення громадянського суспільства до обговорення цілей, мотивів і "правил" люстрацій. Інформація про масові порушення прав людини під час конфлікту має стати складовою освітніх програм.
Також слід подумати про кадровий резерв, аби уникнути вакууму в управлінні після деокупації територій. Що стосується ОРДЛО – нам належить з’ясувати, чи готові повернутися на посади деякі з тих, хто свого часу вимушено поїхав з ТОТ.
***
Колись, у радянські часи, влада оголошувала "зрадниками" всіх, хто жив в окупації. І якщо не відправляла "колаборантів" у табори, то позбавляла базових прав.
Проведення люстрації після звільнення тимчасово окупованих територій буде своєрідним тестом на те, як далеко ми відійшли від радянських підходів та якою мірою наблизилися до європейських.
Основний мотив перевірки благонадійності – не зведення рахунків з колаборантами, а справедливість для жертв та упередження безкарності.
Олена Семьоркіна, для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
