Будуємо минуле

Звертаємо з автотраси, покритої новеньким асфальтом, – і потрапляємо у невеличке затишне місто. Воно зустрічає нас вежами старовинного монастиря, але наша головна ціль трохи далі.

Замок XVII століття наче зійшов з ілюстрації до казки. Земляний вал з ровом та мостом через нього. Кам'яні стіни й оборонні бастіони. Всередині – охайний двоповерховий палац в стилі пізнього Ренесансу. Колодязь глибиною 70 м, підземні ходи і привиди – куди ж без них?

Для прагматиків, які не вірять у байки, – музей у дбайливо відремонтованих інтер'єрах. Особливо вражає експозиція старовинної зброї. Для тих, хто любить "екшн", – історичні реконструкції середньовічних боїв прямо на подвір'ї.

Якщо ви приїхали не відпочивати, а працювати – до ваших послуг зали для конференцій. Поруч – готель, ресторан у середньовічному стилі. Ще один готель будується.

Тішить, що я розповідаю не про Польщу чи Німеччину, а про місто Збараж під Тернополем та про Збаразький замок. Засмучує, що таких історій успіху на Тернопіллі вкрай мало – як, власне, і в інших регіонах нашої країни.

Тернопільська область – найбільш "замкова" в Україні. Тут розташовано понад три десятки стародавніх твердинь. Переважна більшість із них перебуває в аварійному стані та приваблює лише стійких загартованих туристів. Ну, а профільних чиновників – не приваблює зовсім.

Нещодавно ми з міністром культури та інформполітики Олександром Ткаченком і з моїм колегою-депутатом Володимиром Гевком відвідали Збараж, Теребовлю та Бережани. Так ось, з'ясувалося, що це перший візит міністра культури в ці місця за всю історію незалежної України. Гуманітарна політика явно не була в пріоритеті жодного з наших попередників.

Через цю байдужість сусідня зі Збаражем Теребовля досі не стала туристичним хітом, хоча має для цього всі шанси. Теребовлянський замок на горі з чудовими краєвидами. Комфортна оновлена автотраса М19. Залізничне сполучення, причому сама залізниця – артефакт австрійського періоду: старовинний вокзал, Плебанівський віадук 1896 року. Та й саме містечко варте прогулянки.

Втім, держава жодної копійки за весь час не дала – проводились лише невеликі аварійні роботи за кошти заповідника "Замки Тернопілля". Було прикро побачити, що таке потенційно привабливе місце має "зручності на вулиці". Ще більш прикро почути від туристів зі стажем, що це ще непоганий варіант – часто-густо самі замкові руїни є смітниками та туалетами.

Ну, а Бережани – це біль. Бережанський замок міг би стати показовим кейсом державно-приватного партнерства. Цього року було виділено кошти на аварійні роботи Бережанської ратуші і частково – на сам замок. Але стан пам'ятки дуже поганий. Місцеві мешканці кажуть, що твердиня рік за роком розвалюється просто на їхніх очах.

Висновок з нашої поїздки очевидний. Рятувати архітектурну спадщину потрібно вже сьогодні – завтра її просто не буде! "500 років простояло і ще 10 потерпить" – невірний підхід.

Адже навіть "романтичні руїни" – це не купа каміння. Біля руїн треба облаштувати територію, провести там археологічні розкопки, здійснити консервацію будівель, накрити певні частини стародавніх фундаментів, облаштувати там музеї з експозиціями.

Зрештою, зупинити розкрадання матеріалів. На жаль, радянська традиція будувати із замкового каміння колгоспні свинарники нікуди не поділася. А за теорією розбитих вікон, охайна інфраструктура навколо замкових руїн зменшить бажання вкрасти камінь або викинути сміття.

Якими будуть наші дії?

По-перше, ми зробимо все можливе, щоб у найближчі роки проблемні замки взяли участь у президентській програмі "Велика реставрація". На жаль, туди не вдасться включити всі занедбані пам'ятки архітектури, але хоча б основні – мусимо.

По-друге, ми продовжимо президентський проєкт "Велике будівництво". Навіть до відреставрованого замку з ідеальною інфраструктурою гостям треба доїхати. Тому наступного року буде капітально відремонтовано у 1,5 раза більше доріг, ніж у 2020-му.

По-третє, ми будемо співпрацювати з активними громадами, на територіях яких розташовані архітектурні пам'ятки. "Велике будівництво" показало: історії успіху – про співфінансування, а не про пасивне очікування подарунків від держави. 

Створення інфраструктури, заохочення туристичного бізнесу, організація подій на територіях замків – це завдання громад. Зрештою, туризм – це їхні бюджетні надходження, їхні робочі місця.

Верховна Рада вже розглядає проєкт Державного бюджету-2021. І наш Комітет з питань гуманітарної політики послідовно відстоює закладення туди коштів на "Велику реставрацію".

Нас часто запитують: навіщо витрачати мільйони на якісь там руїни, якщо в нас мізерні пенсії і недофінансована медицина? Краще підтримати промисловість – вона дає податки і робочі місця.

Друзі, реставрація замків порівняно з витратами на Пенсійний фонд і медицину – це копійки. А відновлення замків – це не лише шана до минулого і предків, а й інвестиції в майбутнє. Туризм – такий же бізнес, як і промисловість. У світі в середньому 10% ВВП генерує саме туристична галузь. Невже нам не потрібні ці гроші?

До того ж мешканцям промислових регіонів треба десь проводити вільний час, кудись подорожувати. Їхнім дітям потрібно вивчати історію країни "вживу", а не за допомогою пропагандистських ЗМІ чи сумнівних каналів у соцмережах. До речі, індустріальний Схід теж має чимало пам'яток архітектури, і основні з них обов'язково потраплять до президентської програми.

Наприкінці нагадаю слова, які приписують Вінстону Черчиллю: "Якщо у нас немає витрат на культуру, то за що ми тоді воюємо?".

Євгенія Кравчук, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.