НАНУ напередодні вибору
Менше ніж через два тижні повинні відбутися вибори президента НАН України – перші вільні та альтернативні вибори на цю посаду впродовж понад 90 років.
Адже по тому, як Всеукраїнську Академію Наук, що під фактичним керівництвом "неодмінного секретаря" Агатангела Кримського та віце-президента Сергія Єфремова захищала як могла у 1920-ті свою автономію, було врешті-решт поставлено під контроль комуністичної влади, про вільні вибори йтися вже не могло.
А величезний авторитет Бориса Патона, який незмінно очолював АН УРСР починаючи з 1962 року, був настільки незаперечний, що й за часів незалежної України ніхто й ніколи не зважувався кинути йому рукавичку в боротьбі за крісло в головному кабінеті на Володимирській 54, де розташовано президію НАН.
Ці вибори мали відбутися ще в квітні, коли Борис Євгенович був ще живий, але втрутилася пандемія короновірусу. Відтак сьогодні доводиться проводити їх у значно гіршій епідемічній ситуації і вже під керівництвом в.о. президента Володимира Горбуліна.
Але тягнути з виборами ще далі президія академії не наважилася, адже тимчасовість керівництва несе ризики дальшого "розхитування" ситуації, яка для НАН упродовж минулих років і так не була доброю.
Відтак виборча сесія загальних зборів НАН уперше пройде не в одній великій залі, а за відділеннями, між якими здійснюватиметься дистанційний зв'язок, що дасть змогу дотриматися карантинних обмежень. Але всі бюлетені для таємного голосування рахуватиме в одному приміщенні одна лічильна комісія (що дозволить формально не вийти за рамки законодавства й статуту академії).
Значення цих виборів зрозуміле з того, що НАН, попри всі проблеми, досі залишається провідною науковою установою держави, в інститутах якої зосереджений величезний інтелектуальний потенціал. Попри хронічне безгрошів'я, вчені НАН за багатьма напрямками досі продукують фундаментальні результати світового рівня та розробляють технології, що знаходять застосування далеко поза межами України.
При цьому НАН досі залишається власником унікального майна та елітних земельних ділянок, зокрема в центрі столиці та інших великих міст (що, на жаль, стає не лише її активом, але й проблемою – надто багато є сьогодні охочих запустити масштабний "дерибан" цього майна та землі).
Водночас очевидним є й те, що НАН гостро потребує не лише збільшення фінансування, але й оновлення. Адже академію в її нинішньому вигляді Борис Патон по суті створив під обслуговування потреб народногосподарського комплексу УРСР 1970-х.
Відтоді панорама економічного та суспільного життя держави докорінно змінилася. Але наукові установи НАН, створені колись, щоб працювати на галузі економіки, які колапсували ще в 1990-ті, майже всі існують і сьогодні, часто не маючи ані добрих публікацій, ані патентів, ані госпдоговірних грошей, але отримуючи те ж саме скромне, але гарантоване бюджетне фінансування, що й інститути, знані своїми школами та результатами скрізь у світі.
Так сталося тому, що Борис Патон та його теж переважно дуже немолоде найближче оточення упродовж останніх двох десятиліть не схвалювали якихось суттєвих змін. В академії все залишалося, як колись – навіть залу засідань її президії досі прикрашає мармурова стела з текстами указів президії верховної ради СРСР про нагородження АН УРСР радянськими орденами.
Ініціативу замінити до 100-ліття НАН тексти на цій стелі на підписаний гетьманом Павлом Скоропадським закон Української держави про заснування академії (що виглядало б логічно з усіх точок зору) було тихо поховано...
Відтак і косметичні, і далеко не косметичні зміни випаде робити вже наступникові легендарного Бориса Патона.
За це крісло ще за життя Бориса Євгеновича зголосилися боротися п'ятеро академіків НАН. За абеткою це: хімік Владислав Гончарук (78 років, індекс Гірша – 17 за версією наукометричної бази Scopus на час написання цієї статті), економіст Богдан Данилишин (55 років, індекс Гірша – 2), фізик Анатолій Загородній (69 років, індекс Гірша – 16), біохімік Сергій Комісаренко (77 років, індекс Гірша – 17), матеріалознавець Володимир Семиноженко (70 років, індекс Гірша 9).
Абсолютизувати його не варто (особливо для соціогуманітарних наук, значно гірше інтегрованих у єдину світову систему досліджень), відмінність його на одиничку ні про що не говорить, але чесно наростити індекс Гірша від десятки (для більшості природничих і технічних наук це в Україні показник якісного професора) до майже двадцятки (для тих-таки наук це показник провідного вченого міжнародного рівня) – по-справжньому непросто.
Всі без винятку кандидати на посаду президента НАН мають досвід керівництва науковою установою, а четверо з них і зараз є діючими директорами академічних інститутів.
Крім того, майже всі мають і досвід перебування на високих державних посадах: Богдан Данилишин був міністром економіки в другому уряді Юлії Тимошенко і залишається головою Ради НБУ,
Сергій Комісаренко був першим гуманітарним віце-прем'єром незалежної України, автором багатьох важливих ініцатив того часу (пішов, протестуючи проти корупції в тодішньому МОЗ) і першим послом у Лондоні (де не лише домігся безоплатного передання Україні антарктичної станції "Фарадей", але й на власний ризик, використовуючи особисті зв'язки, замовив у "Брітіш Петролеум" незалежну оцінку вартості газотранспортної системи України, що зірвало плани "роздерибанити" її ще в 1990-ті).
Володимир Семиноженко був профільним міністром та віце-прем'єром у кількох урядах (востаннє – в уряді Миколи Азарова), до 2014-го очолював Держінформнауки і пішов у відставку вже після падіння влади "регіоналів".
Нарешті, Анатолій Загородній, не пропрацювавши ні дня на державній службі, водночас із 2011 року є віце-президентом НАН. Він примудрявся залишатися увесь цей час у глибоко геронтократичній структурі привабливим відносно молодим обличчям із високим міжнародним науковим реноме та пристойним рівнем володіння англійською, із яким охоче спілкувалися західні колеги.
Після гучного скандалу, пов'язаного з нещодавнім інтерв'ю російськомовному зареєстрованому в Латвії науково-популярному виданню "Гранит науки", вже можна стверджувати, що президентом академії навряд чи стане Владислав Гончарук. Зізнання шановного академіка про те, що Бог навіяв йому думку про хибність таблиці Мендєлєєва та про молодий вік Землі, викликало гостру реакцію його колег.
Напевно, невеликі шанси і в Богдана Данилишина. Адже НАН була завжди дуже замкнутою структурою, а відомий економіст, змушений відсиджуватися за кордоном після приходу до влади Віктора Януковича, з активного "академічного" життя випав ще десять років тому, і більшість тут його вже сприймає як "чужого". А за "чужих" в академії голосувати не прийнято.
Тож майже напевно можна передбачити, що новим президентом НАН стане Анатолій Загородній, Сергій Комісаренко чи Володимир Семиноженко.
Але за кого з них проголосує більшість із кількасот потенційних виборців – академіків та членів-коресподентів НАН, а також делегованих представників наукових установ, що складають половину від загального числа "безсмертних" (в академії вага голосу "рядового" доктора наук виявляється відтак на порядок нижчою, аніж у його колеги-"членкора", хоч і це вже досягнення, бо до 2015 року вона була взагалі нульовою), не передбачить сьогодні ніхто.
Декілька знакових постатей НАН публічно оголосили про свій майбутній вибір. Так, фізіолог Олег Кришталь виступив на підтримку Семиноженка, літературознавець Микола Жулинський закликав голосувати за Загороднього, а легендарний Іван Дзюба підписав лист на підтримку Комісаренка.
На жаль, частина тих, хто був визначився з вибором, у голосуванні участі вже не братимуть: незмінний упродовж понад півстоліття президент академії Борис Патон, який заявив, що бачить своїм наступником Загороднього, помер 19 серпня на 102 році життя. Через тиждень після нього у віці 90 років пішов і великий фізик ХХ століття Віктор Бар'яхтар, який спершу висунув кандидатуру Семиноженка, але невдовзі потому підтримав Комісаренка.
Натомість більшість "голосоносіїв" не спішать ділитися секретами свого майбутнього таємного голосування. Соціологічні опитування в НАН проводити не прийнято, а досвіду вільного волевиявлення з питань керівництва в НАН не було упродовж останніх 90 років, тож наразі можемо лишень констатувати, що майже напевно переможе хтось один із названої вище "великої трійці".
Але можемо натомість спробувати спрогнозувати, на чому будуть зосереджені зусилля кожного з кандидатів-фаворитів у разі обрання.
Анатолій Загородній напевно втілюватиме сценарій м'якої та поступової реформи НАН у бік більшої демократизації, але в рамках того її статусу, який зафіксований у чинному законі "Про наукову і науково-технічну діяльність", ухваленому 5 років тому, в опрацюванні якого сам теперішній кандидат брав найактивнішу участь як офіційний представник президії НАН в урядовій, а згодом у комітетській робочій групі.
Як тодішній голова тієї робочої групи можу засвідчити: саме дипломатичність і спокійна послідовність Анатолія Глібовича й принесли бажаний для НАН результат (войовничі заяви деяких його колег скоріше ускладнювали його завдання). Зрештою, від надто різких кроків президента Загороднього утримуватиме й те, що сам Патон за життя встиг сказати, що бачить його своїм наступником.
Як випливає з оголошеної виборчої програми, Загородній-президент велику увагу приділить тим позитивам, які може принести академії інтеграція в Європейський дослідницький простір (його дотеперішня робота віце-президента була пов'язана саме з цим).
Є в нього й докладно опрацьовані пропозиції щодо покращення умов для наукової молоді. Відтак він спробує вести НАН у правильному напрямку і без потрясінь, але відкритим залишається питання, наскільки дозволять йому це зробити політики, які майже напевно вимагатимуть значно радикальніших змін і матимуть при тому в руках такий важіль тиску, як бюджетний вентиль.
Сергій Комісаренко в разі обрання напевно поводитиметься рішучіше. Врешті, він єдиний ще від початку кампанії проголошував єретичну для багатьох у НАН думку: і Борису Євгеновичу, і всій академії краще було б, якби легендарний президент ще десять років тому з власної ініціативи перейшов у статус "почесного", а президія з декоративного місця виголошення наукових доповідей перетворилася на реальний орган управління (так воно передбачено статутом НАН і зараз, але всі важливі рішення Борис Патон ухвалював фактично одноосібно, радячись тільки з найближчим оточенням, а президія була тільки місцем їх формального схвалення).
Але кроків на зміну самих основ сучасного статусу НАН і від Комісаренка очікувати теж не слід. Він народився в родині основоположника вітчизняної ендокринології Василя Комісаренка, а отже, пов'язаний з академією з перших днів життя. Натомість від біохіміка Комісаренка в кріслі президента варто сподіватися підвищення уваги до наук про життя (вони в НАН традиційно перебували дещо в затінку порівняно з фізикою, хімією, матеріалознавством та інженерією) і так само активізації міжнародних контактів.
За особистими зв'язками з провідними закордонними вченими та державними діячами мало хто в Україні може зрівнятися з Сергієм Васильовичем, а його висунення на посаду президента НАН офіційно підтримали, серед інших, президент Польської АН Єжи Душинськи, президент НАН Грузії Георгі Квесітадзе та перший нобелівський лауреат з Ізраїлю Аарон Чехановер.
Складніше зрозуміти, які будуть реальні пріоритети президента Семиноженка. Його виступ на академічній групі "Наука та інновації" запам'ятався двома тезами: кандидат обіцяв використовувати всі особисті зв'язки на рівні уряду та парламенту для збереження сьогоднішнього фактично незалежного від держави статусу НАН.
І розповідав про плани активно розвивати інноваційну діяльність. Тут Семиноженко має величезний досвід. Він був свого часу одним з ініціаторів ухвалення законодавства про технологічні та наукові парки, відтак і сьогодні його кандидатуру офіційно підтримали підприємці УСПП на чолі з Анатолієм Кінахом.
На тій-таки академічній групі, відповідаючи на пряме запитання Ярослава Яцкова (зумовлене, очевидно, дотеперішньою політичною та урядовою кар'єрою кандидата), Володимир Семиноженко назвав себе українським патріотом і прихильником розвитку української гуманітаристики. Позитивом є те, що про необхідність збільшення уваги до так званої "третьої секції", де об'єднано соціогуманітарні установи (її питома вага в НАН традиційно була найнижчою) говорили під час кампанії так само й двоє інших основних кандидатів.
Отже, НАН невдовзі отримає нового президента, перед яким відразу ж постануть надскладні завдання виживання в умовах бюджетної скрути й політичного тиску. І, очевидно, цей президент уже невдовзі муситиме йти на непопулярні кроки, реорганізовуючи відверто неефективні наукові установи (а це, на жаль, означатиме й звільнення принаймні частини їхніх працівників). Муситиме цей президент і навести нарешті лад із майном академії.
І з апаратом її президії теж. Адже те, що тут усе дуже недобре, видно вже з порогу. Зайшовши днями на Володимирську, 54 в наукових справах, я був вражений абсолютною відсутністю масок на обличчях усіх її працівників, починаючи від вартового на вході та прибиральниць у коридорах. І це – в час, коли середнє число нових випадків у Києві впевнено наближається до 400. З цього погляду установа, покликана бути еталоном інтелігентності та науковості, виглядає гірше від будь-якого київського продмагу...
Але найголовніше питання полягає все ж у майбутньому статусі НАН на довгострокову перспективу. За часів Патона ще пару десятиліть тому академія якщо не де-юре, то де-факто була національним міністерством науки.
Багато старших шанованих академіків ще досі живуть стереотипами тих часів, вважаючи університетську науку чимось другорядним, хоч результати останніх конкурсів програми "Горизонт-2020" та першого конкурсу Національного фонду досліджень засвідчили: університетські учені дедалі впевненіше конкурують із колегами з НАН.
Водночас нинішній кадровий склад академіків на понад 90% представляє саме установи НАН – на університети й галузеву науку припадає мізер, відверто непропорційний вазі цих сегментів у науковому ландшафті держави.
Відтак у НАН є два шляхи: або спробувати таки стати загальнонаціональним науковим представництвом (у Польській АН, яку в НАН люблять наводити як приклад успішної академічної установи в країні ЄС, тільки 30% "безмертних" працюють в установах самої академії), або чесно визнати: НАН має право говорити не від усієї української науки, а тільки від тієї її частини, яка зосереджена в установах самої НАН.
Перший шлях виглядає привабливим, але малоздійсненним з огляду на теперішній склад академіків, десятиліттями привчених протягувати на вакансії академіків та членкорів людей за ознаками наближеності до певного наукового клану (наукові заслуги при цьому безумовно цінуються й вітаються, але не є чимось визначальним).
Масово віддавати омріяні місця (ще й супроводжувані таким реліктом радянської доби, як довічна доплата за академічний статус, не пов'язана з жодною подальшою науковою роботою) якимось університетським професорам вони вочевидь не стануть.
А другий шлях вимагатиме від них чесно визнати: у державі повинен бути орган для координації всієї наукової діяльності, причому НАН на роль такого органу претендувати вже не може. Це створює великі проблеми й для держави так само, адже нинішнє МОН, якщо говорити відверто, не має для такої функції достатніх інституційних можливостей.
Але хоч який шлях дальшого розвитку НАН обере для себе, вона залишиться критично важливою для держави й суспільства в час теперішніх викликів, пов'язаних із глобальною геополітичною нестабільністю, пандемією, кліматичними змінами та деградацією довкілля. Критично важливою залишатиметься НАН і для інших сегментів нашої наукової сфери, й насамперед для тих-таки університетів.
Тому хочеться сподіватися, що новий президент академії розпочне такі дуже запізнілі, але вкрай потрібні зміни в академічному господарстві, зберігаючи водночас все краще, що було накопичено понад столітньою історією Національної академії наук України.
Що він зуміє довести владним елітам і суспільству: наука насправді дуже потрібна, й економічно успішної та справедливої України без розвинутої науки європейського рівня бути просто не може.
Що він налагодить плідну взаємовигідну співпрацю з високотехнологічним сучасним бізнесом.
І нарешті, що він зуміє власним прикладом надихнути університетську молодь сміливіше обирати для себе в житті саме наукову кар'єру.
Максим Стріха, для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
