Мовчання – не золото: чому Україна зобов'язана офіційно не визнавати Лукашенка
В той час, коли лік жертвам репресій режиму Лукашенка йде на тисячі, офіційно українська влада продовжує ганебно уникати теми невизнання легітимності виборів у Білорусі та президентства білоруського диктатора. Чого боїться Зеленський і чому ми зобов'язані це зробити?
Для тих, хто спостерігає за ситуацією в Білорусі, не буде новиною те, що коїться в країні. Самопроголошений президент Олександр Лукашенко сфальсифікував результати виборів, "намалювавши" собі 80,1%.
Результат офіційно оголосила підконтрольна йому ЦВК. У відповідь Лукашенко зіштовхнувся з безпрецедентними для Білорусі масштабними мирними протестами. Мітинги, загальнонаціональний страйк, масові звільнення по всій країні.
16 серпня у Мінську Лукашенко зумів мобілізувати на мітинг на свою підтримку не більше десяти тисяч людей. Натомість на опозиційний мітинг зібралось більше сотні тисяч. Думаю, це і відображає реальне співвідношення голосів на президентських виборах.
Увесь цей час Лукашенко намагався жорстко придушити виступи. Білоруські силовики застосовували проти демонстрантів нічим не обґрунтоване насильство, довільно арештовували тисячі людей, утримували політв'язнів в нелюдських умовах, катували і переслідували. Наразі відомо про щонайменше 5 загиблих.
Реакція демократичної спільноти на свавілля нелегітимного режиму Лукашенка була на здивування швидкою і різкою.
Одними з перших відреагували заявами про невизнання виборів та засудження насильства депутатські групи "За демократичну Білорусь" у польському, литовському та українському парламентах. Як голова останньої я зареєстрував ще 10 серпня у Верховній Раді України постанову про невизнання виборів.
Навіть зазвичай обережний ЄС постановив не визнавати вибори і підготував пакет санкцій як реакцію на насильство і фальсифікацію. З аналогічними заявами виступили президенти Литви, Латвії, Естонії, Польщі, а також Великобританія, Канада та Ірландія.
Читайте також: Білорусь між Лукашенком і Путіним: що робити Україні?
Балто-Чорноморський союз та більше зброї: як захиститися Східній Європі
На фоні цього особливо непристойно виглядає мовчання президента Зеленського. Офіційно Україна досі прямо не сказала про факт фальсифікації виборів самопроголошеним президентом Лукашенком.
До суботи, 14 серпня, обережну гру української дипломатії ще можна було пояснити бажанням довести до кінця екстрадицію 33 затриманих в Білорусі вагнерівців. Пояснити не з моральної точки зору, але хоча б з макіавеллівської.
Нагадаю, 29 липня під Мінськом затримали 33 найманців із ПВК Вагнера. Більшість з них точно були причетними до злочинів на Донбасі і воювали там. Це відомо тому, що вагнерівці не прямували в Білорусь.
Насправді українські спецслужби зорганізували спецоперацію, за результатами якої наші силовики мали б затримати їх в одному з українських аеропортів. Однак хтось із вищого керівництва "злив" інформацію. І вагнерівці не вилетіли з Мінська. Цим і скористався Лукашенко.
Коли стало очевидним, що Захід не збирається більше визнавати Лукашенка легітимним президентом, він зробив цілком передбачуваний крок – в обійми Кремля. І вагнерівці поїхали в Росію. Офіційні запити від України були просто проігноровані. При цьому Лукашенко постійно використовував антиукраїнську риторику.
Такі дії інакше як ганьбою і дипломатичним скандалом не назвеш. Зеленський відреагував кількома надміру емоційними постами. Однак офіційно лише 18 серпня Україна пішла на те, щоб відкликати з Білорусі свого посла, вперше в історії відносин між нашими країнами.
З моральної точки зору, це абсолютне неподобство. Як можна бути президентом демократичної країни і не засуджувати диктатора, що фактично воює з власним народом?
З дипломатичної точки зору, це абсолютний провал. Після початку російської агресії в українському суспільстві часто лунали звинувачення міжнародної спільноти у "вічній стурбованості", недостатній реакції та допомозі. А що робимо ми в дуже схожій ситуації щодо нашого найближчого сусіда?
Такий підхід руйнує стратегію, яку використовувала українська дипломатія для побудови міжнародної коаліції на нашу підтримку. З Росією не можна просто продовжити вести справи, наче нічого сталося. Росія не просто країна зі своєрідною поведінкою на міжнародній арені, вона ― агресор. Російська влада вже не просто діловий партнер ― вони злочинці, які розпочали війну в сусідній країні і окупували частину її територій.
Окрім того, Лукашенко ясно вказав на своє бачення відносин з Україною. Він публічно витер об них ноги. Як в такому разі ми можемо продовжити далі зустрічатись, комунікувати, торгувати з Олександром Лукашенком?
І нарешті, вибір. Треба обирати, на чиєму ми боці. Кожен день мовчання наближає нас до Москви. В той час, як увесь демократичний світ чітко заявляє про свою позицію, цього не робить ключовий сусід Білорусі ― Україна. Лише заграванням перед Путіним можна пояснити дивну удавання дипломатичності з боку Зеленського.
Читайте також: Між поганим та найгіршим: які наслідки для України можуть мати вибори у Білорусі
Разом з інформацією про "крота" у вищому керівництві держави це викликає побоювання щодо того, який курс у відносинах з Росією надалі буде провадити Зеленський.
Про майбутній союз між "Слугами народу" і ОПЗЖ уже відомо всім. Партія президента іде на об'єднання з п'ятою колоною. Боязнь чітко заявити позицію по Лукашенку наштовхує на думку про остаточний ухил у бік проросійського вектора зовнішньої політики нинішньої влади, що означатиме нашу фактичну капітуляцію.
Для того, щоб розвіяти сумніви в проєвропейській позиції, Зеленському достатньо заявити прості речі. Не визнавати вибори, що пройшли в Білорусі, не визнавати Лукашенка легітимним президентом, вимагати звільнити політв'язнів і покарати тих, хто чинив насильство, приєднатися до санкцій, що планує запровадити ЄС.
Коли йде злива, пропетляти між крапельок не вийде. Досить лукавити. Час бути відповідальним і робити вибір.
Олексій Гончаренко, для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
