Модернізуйся або помри, або Чому Україна досі поза часом і простором Європи

Сьогодні вже не так модно говорити про Європу, як в перші роки після перемоги Майдану. Новини про Brexit, що потонув у болоті бюрократичних процедур, і періодичні спалення прапорів ЄС на його ж території створюють враження, що Європа трохи втомилася від самої себе. 

Проте навряд чи хтось у здоровому політичному глузді стане заперечувати, що в України було і є лише два шляхи: на схід – у такі знайомі та задушливі обійми "русского мира" або на захід – до родини європейських націй.

Від Майдану до Майдану, від виборів до виборів українське суспільство, здається, рухається магічним колом. Поодинокі успішні реформи, покликані наблизити нас до умовних західних стандартів, ставляться під сумнів майже відразу після зміни центральної влади. 

Політика активної українізації публічного простору заміщується курсом на примирення і консервацію існуючого стану речей. Офіційного статусу набуває риторика в стилі "яка різниця, якою мовою" і "домовимося десь посередині". На практиці йдеться про відступ зі вже зайнятих позицій. 

Відчутна втома суспільства після шести років революції і війни робить сильнішими голоси, що закликають відмовитися не лише від протистояння з Росією, але й від розбудови українського національного проєкту як такого. Натомість пропонується просто "жити як європейці XXI ст.", відправивши "націоналістичний мотлох" на смітник історії.

Чого в подібному провінційному європоцентризмі справді бракує, так це історичного мислення. Спроби простежити у часі, як Європа стала "сама собою", а точніше – тим, що ми без зайвих рефлексій звикли так називати. 

Прямуючи в цьому напрямі, обов'язково натрапляєш на дві речі. По-перше, Європ декілька: було раніше і є зараз. Рухливість кордонів Європейського союзу тут ні до чого. Йдеться про рівень соціально-економічного, політичного і зрештою цивілізаційного поступу. 

Болгарія не дорівнює Франції за жодним із показників, так само, як вони обидві в плані якості життя та ефективності інституцій відстають від скандинавських країн. 

З погляду історичної траєкторії двох останніх століть, можна виділити принаймні чотири регіональні Європи – Північну, Західну, Центрально-Східну та пострадянську. Їх відрізняє не лише сучасний стан розвитку, але й специфіка пройденого шляху. 

Друге важливе спостереження логічно пов'язане з першим: якщо Європи стоять на різних щаблях прогресу, треба припустити наявність універсальної шкали, яка дозволяє той прогрес виміряти. В нагоді стане поняття історичного часу.

Кожна доба в життєписі суспільства визначається завданнями, що ставить перед ним історія. На вищих позиціях у зведеному рейтингу опиняються країни, які змогли ефективно, а головне, вчасно дати собі раду з тими завданнями. Аутсайдери тупцюють на місці і пасуть задніх. В більшості випадків навіть заявку на участь у перегонах вони подали із суттєвим запізненням. 

Якщо, наприклад, УНР 1917-1921 рр. вважати першою спробою модерної української нації створити власну державу, то в загальноєвропейському заліку ми відстали від фаворитів на декілька століть. 

Західні європейці повалили так званий Ancien Régime (фр. "Старий режим") – феодальні монархічні порядки, що стримували прогрес і гальмували постання сучасних демократичних націй, – в проміжку від середини XVII до другої половини XIX ст. Це прискорило піднесення Заходу і заклало підвалини звичного для нас світового устрою.

В якості класичного кейсу не найспритнішого, проте й не запізнілого переходу до Сучасності – капіталізму, національної держави та демократії – зазвичай розглядають Францію. Велика революція, яку духовно підготувало і озброїло Просвітництво, розпочалася в Парижі 1789 року зі штурму Бастилії – політичної в'язниці французької монархії. 

Наступна чверть століття історії Європи була позначена революційним гаслом "Свобода, рівність, братерство". Новий підприємницький клас, буржуазія, висунув його у протистоянні з традиційною аристократією на чолі з королем. Подолання віджилого феодального устрою відкрило простір для розвитку приватної ініціативи та прискорило поступ ринкової економіки. Спалах народної активності у царині політики заклав підвалини таких принад Заходу, як потужне громадянське суспільство та конкурентна демократія. 

Пологи європейського лібералізму наприкінці XVIII ст. приймала паризька гільйотина, а охороняла наполеонівська Велика армія. На місці зруйнованої Бастилії між тим з'явиться центральна будівля Банку Франції. 

Загалом глибину спричинених повстанням змін важко переоцінити. Його відлуння чути й досі. Коли китайського реформатора кінця XX століття Ден Сяопіна спитали, як він оцінює результати Французької революції, той лише знизав плечима і сказав, що 200 років замало, аби давати характеристику такій події.

Одним із найважливіших вимірів революції стало перетворення підданих династії Бурбонів на громадян Французької республіки, що наділені рівними правами, бо представляють єдину спільноту від Ла-Маншу до Альпійських гір. В історіографії цей процес відомий як постання національної держави. 

Станові привілеї, культурні кордони між регіонами та герметичність провінційного життя стрімко відходили в минуле. Натомість з горнила модернізації виходила сучасна нація. Її формування було нерозривно переплетене з економічною, політичною та мовно-культурною уніфікацією країни, яку провадили паризькі уряди. 

Щоправда, не всім на місцях це подобалося. Департамент Вандея на західному узбережжі Франції в 1793-1796 роках став осердям потужного селянського бунту проти революції. Місцеві мешканці, чия окремішність спиралася на географічні особливості регіону та архаїчне господарство, несхвально поставилися до страти короля Людовіка XVI. Зазіхання революціонерів на владу та майно "першого стану", духівництва, також не додали їм популярності в очах консервативних селян. 

Згодом на придушення заколоту (яким, само собою, скористалася у власних цілях стара феодальна знать) були кинуті з центру так звані "пекельні колони" революціонерів. Адже зусиль утвореної ще 1789 р. в столиці Національної гвардії явно не вистачало.

Дорогою сліз: довга деколонізація

Аналогії, що їх громадянам сучасної України кортить провести, невипадкові. Навіть маючи на увазі умовність подібних історичних порівнянь, вони мають сенс, тому що йдеться про прояви та виклики одного явища – модернізації суспільного життя. Проте український випадок, як завжди, особливий. 

Описані вище процеси, що уможливили прорив Західної Європи до модерного світу, на наших теренах стримувалися та деформувалися владою іноземних імперій. Центри ухвалення політичних рішень щодо України століттями знаходилися де завгодно, тільки не в Києві. 

Однак якщо в Галичині виникнення та політизація українського національного проєкту відбулися у другій половині XIX ст. (одночасно з більшістю бездержавних націй Центральної Європи), то Наддніпрянщина суттєво відставала. Розквіту українського руху в Галичині сприяли принади австрійської конституційної монархії: свобода зібрань, друку та об'єднань. Тим часом у керованій з Петербурга великій Україні навіть публічне вживання української мови було фактично заборонене сумнозвісними Валуєвським циркуляром (1863) і Емським указом (1876) імператора Олександра II. 

Росія залишалася вірною споконвічним традиціям самодержавного гноблення. Штучне стримування "дозрівання" національного проєкту на схід від річки Збруч, кордону між Австро-Угорською та Російською імперіями, далося взнаки, коли держава Романових почала сипатися. 

Очільники Української народної республіки, проголошеної після Лютневої революції в Петрограді 1917 р., до останнього відмовлялися боротися за повну державну незалежність, пропонуючи натомість федерацію з "демократичною Росією". 

Цю зворушливу нерішучість було подолано лише в січні 1918 року, коли ворожа армія більшовиків вже однією ногою стояла у Києві. Однак навіть якби конкретний політичний момент для проголошення незалежної держави не було упущено, в 1917-му Україна навряд чи вистояла би. Національний проєкт не встиг достатньо зміцнитися. Гарвардський професор української історії Сергій Плохій так резюмував ситуацію у своїй "Брамі Європи" (2015):

"Ключовим чинником була незрілість українського національного руху й пізнє сприйняття ідеї державності та незалежності і в австрійській, і в російській частинах України. Якщо в австрійській Галичині поділ на прихильників української та загальноросійської ідентичності був подоланий до 1918 року, то в Наддніпрянській Україні він тривав і під час війни та революції. 

Регіоналізм, що виник внаслідок різних історичних траєкторій окремих частин України, був серйозною перешкодою як в австрійській Україні, де динаміка національного будівництва значно відрізнялася в Галичині, Буковині та Закарпатті, так і в Наддніпрянській Україні, де ідея української державності мала набагато більшу підтримку в колишній Гетьманщині та колишньому польському Правобережжі, ніж у степових регіонах на сході та півдні. 

Швидкоплинна, але яскрава історія під назвою УНР, втім, не минула безслідно. Більшість дослідників східноєвропейського ХХ ст. погоджуються з тим, що без УНР УРСР не відбулася би як окрема радянська республіка зі всіма формальними атрибутами держави. 

В оточенні Леніна не було єдності в цьому питанні. Тим не менш, факт існування в недалекому минулому хай кволої і кострубатої, проте національної державності схилив чашу терезів на користь України. Менше ніж через тридцять років УРСР отримає статус держави-засновниці Організації об'єднаних націй.

Радянська Україна – зрештою, як і все радянське, – являла собою незбагнену суміш прогресу та спроб його приборкати. Наші втрати від голодоморів, репресій та війн навіть підрахувати важко, не те що оцінити їхній довготерміновий вплив. 

Разом з тим – і ціною того – промислова, а отже й соціальна модернізація країни до певного часу рухалася нечуваними темпами. Шлях побудови індустріальної економіки в західних суспільствах тривав століттями. УРСР в цілому впоралася за декілька п'ятирічних планів. 

Друга світова війна і сталінський експансіонізм призвели до того, що в 1945 році переважна більшість етнічних українських земель опинилися у складі Радянської України. Пізніше Микита Хрущов з цілком прагматичних міркувань додав до неї Кримську область. Саме таким чином вперше в історії з'являється сучасна мапа України, яку ми вважаємо канонічною.

Країна швидко стає модерною. Радянський Союз, попри бажання, виступив таким собі інкубатором націй. Для повної формули Сучасності в західному сенсі не вистачало лише двох компонентів: відкритої економіки та політичної демократії включно з державним суверенітетом. Наприкінці перебудови ми, здавалося, були готові отримати і те, й інше.

Пастка XIX століття

В серпні 1992-го, через рік по проголошенні державної незалежності, Микола Плав'юк, голова УНР (яка весь цей час існувала в екзилі) і заразом п'ятий провідник ОУН, передав президентові Леонідові Кравчуку символи першої української республіки. Сенс цієї процедури полягав у відновленні тяглості національної державності після розриву в 70 років. 

На ділі, однак, все виявилося не так просто. Біографія того ж Кравчука достатньо промовиста сама по собі. Ше вчора це був завідувач ідеологічного відділу і член Політбюро ЦК Комуністичної партії, а сьогодні – вже демократ і перший очільник незалежної України. 

Кравчук не був одинаком. За підрахунками Юрія Мацієвського, 73% вищих кадрів в 1990-2000-х роках перекочували до українського державного апарату з лав колишньої еліти партії та комсомолу. На рівні обласного керівництва їхня доля була ще більшою, складаючи близько 80%. Глава адміністрації президента Кучми Євген Кушнарьов пізніше чесно скаже, що "ми всі вийшли з номенклатури".

Так званий новий великий бізнес, більше відомий як олігархія, постав в Україні в часи Кучми за прямої протекції посткомуністичних еліт. Рекрутувався він також частково з їхнього середовища. 

Регіональні клани правлячої бюрократії склалися в загальних рисах в середині минулого століття. Після смерті радянської планової економіки на їхній основі відбулося формування добре відомих сьогодні фінансово-промислових груп. 

Конкуренція між цими товариствами без жодної відповідальності, котрі де-факто шляхом наслідування або й відвертого грабунку привласнили собі колишне соціалістичне майно, визначає обличчя української політики протягом всього періоду незалежності. 

Принципова відмінність між західною буржуазією, яка колись стала локомотивом модернізації суспільства, і пострадянською олігархією полягає в тому, що остання не може вважатися продуктивним чинником суспільного розвитку. Радше йдеться про клас-паразит, що витворився як побічний продукт трансформації радянських інституцій в нових умовах. Історична ситуація дозволила йому привласнити засоби виробництва, до створення яких цей прошарок не має безпосереднього стосунку.

Олігархічна деформація економіки – не єдине відхилення, яке залишив нам по собі у спадок радянський світ. Дивлячись на українське сьогодення крізь призму історичного часу, легко помітити, що всі три стовпи європейської модерності в Україні залишилися недобудованими. З колапсом СРСР "довге XIX століття" для українського суспільства не закінчилося. Обсяг "домашньої роботи" виявився настільки значним, що для її виконання нам забракло чверті сторіччя незалежності. 

Обидва Майдани стали вражаючими кроками на цьому шляху – і обидва зрештою залишилися в стані недороблених революцій. Якщо рівень політичної демократії (завдяки регулярним повстанням проти зазіхань влади і відносно розбудованому громадянському суспільству) є хоч якось задовільним, то відсутність прозорої та конкурентної ринкової економіки намертво блокує подальший суспільний розвиток. 

Олігархи, що немов пізньосередньовічні магнати володіють цілими регіонами країни та галузями її господарства, зацікавлені в консервації існуючих порядків. Разом з тим ті, хто в 2014-му дозволив собі повірити в патріотичну позицію деяких представників цього класу, були гірко розчаровані зміною їхньої риторики щодо країни-агресора в 2020-му. 

Інші ж олігархічні угруповання, як-от донецький та луганський клани, ніколи й не приховували своєї лояльності до Росії. Вони плекали місцеву мовну та культурно-політичну ідентичність, протиставлену загальнонаціональній. Навесні 2014 року це призвело до появи української Вандеї – "ДНР" і "ЛНР". 

Заколот у депресивному дотаційному регіоні з архаїчною економікою та виразною локальною свідомістю на початках було організовано місцевими елітами з метою протидіяти Євромайдану. Проте, як і у випадку Французької революції, конфлікт набув такого політичного та світоглядного розмаху, що в нього прямо втрутилися зовнішні сили. Стартував рік Росії в Україні, завершення якого досі не видно на обрії.

Агресія РФ має на меті не лише захоплення нових територій, але й здійснення звичної для Росії функції "жандарма Європи" – найреакційнішої сили на континенті, що опирається будь-яким прогресивним зрушенням. Стратегія Кремля полягає, користуючись словами одного з улюблених філософів Путіна Константіна Лєонтьєва, в "підморожуванні, аби не смерділа" історичної ситуації як у самій Росії, так і на її кордонах. 

Франсуа Олланд, колишній президент Франції, що брав участь у перших спробах дипломатичного врегулювання російсько-української війни у Мінську, так описує цю політику:

"Звичайно, Владімір Путін намагається відновити свою зону впливу на територіях колишньої радянської імперії. Але більше не йдеться про протистояння між радикально протилежними суспільними системами. Мова про боротьбу національних інтересів. 

Глава РФ воліє бачити довкола своєї держави крижану смугу підкорених земель. Його тактика полягає в заохоченні до сутичок його друзів із його ворогами, щоб потім заморозити ці конфлікти. Сіра зона вже сформувалася на кордонах з Україною, Грузією, Молдовою, Азербайджаном. Ці країни незалежні, але послаблені".

Силоміць зупинити перебіг історичного часу на власній та суміжних територіях – політичне покликання путінського режиму, справжня "русская идея". Треба визнати, що вона добре користується недобудованістю національних проєктів у колишніх радянських республіках. 

Питання мови, культури та віри тут справді мають значення. Високий рівень русифікації в Криму та на Донбасі, непослідовність і незграбність політики українізації зіграли вкрай суттєву роль як передумови їхнього відчуження на користь Росії. Слабкість національної ідентичності і ширше – національного проєкту в цих та інших регіонах засвідчують даність: процес формування сучасної політичної нації в Україні далекий від завершення. 

Йдеться не лише про наш Схід. До прикладу, соціально-економічна та етнорелігійна ситуація в такій барвистій області, як Закарпаття, радше може бути описана в поняттях європейського XVII cт. Процеси конфесіоналізації, творення національних церков і конкуруючих релігійних спільнот, перехід від самовизначення "тутешні, місцеві" до більших ідентичностей свого часу передували модерну в Європі. Щоправда, ця робота недороблена як слід навіть на великій Україні. 

Постання Православної церкви України в 2019 р. зусиллями п'ятого президента – приклад доречного, однак вкрай запізнілого будівництва національних інституцій в духовній сфері. Англіканська церква, яка вже у самій назві провадить ідею про суверенну християнську традицію Англії, сказати б, націоналізує Бога, цілком сформувалася в середині XVI ст. Заледве варто говорити, яким важливим кроком це стало для осучаснення тамтешнього суспільства. Між тим так звана "єдність віри" досі не випускає велику кількість парафіян Московського патріархату в Україні з обійм імперії.

Історичний час неможливо обдурити переведенням стрілок годинника і ручним проставлянням бажаних дат. Багато хто пробував. Навіть такі рішучі утопісти, як більшовики, не впоралися. В ім'я стрибка з напівфеодального відсталого суспільства до комуністичного майбутнього вони втопили колишню Російську імперію в крові. 

Однак нічого, окрім форсованої капіталістичної модернізації державними методами, з того не вийшло. Україні сьогодні марно заглядатися на скандинавський соціалізм або дива японської робототехніки. Не давши собі раду із завданнями XIX століття, можна хіба пускати слину на досягнення суспільств XXI ст. Похмуро сидячи у вишневому садочку коло хати, поза часом і простором омріяної Європи.

Максим Осадчук, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.