Як будемо жити після закінчення карантину
І сам карантин, і процес поступового виходу з нього, відновлення тієї, колись звичної життєдіяльності людей, яку тимчасово втратили через вимушені обмеження у зв'язку з пандемію, – привід для осмислення. Чому так сталося, чи могло бути інакше, що робити далі?
Практично всі у цей час зазнали втрат, особливо ті, хто і до карантину жив у скрутних обставинах.
Свої проблеми для людини значно простіше сприйняти як найбільш важливі та найбільш болючі. Біль ближніх, а особливо біль далеких розділити значно важче. І навпаки – значно простіше незадоволення і скорботу через свої життєві обставини перетворити на гнів та осудження.
Священне Писання застерігає нас від подібної поспішності та гнівливості: "Отож, браття мої улюбленi, кожна людина нехай буде скорою на слухання, повiльною на слова, повiльною на гнiв, бо гнiв людини не творить правди Божої" (Як. 1: 19-20).
Можливо не слід було запроваджувати карантин? Адже після цих двох місяців умови нашого життя погіршилися, і перспективи відновлення дуже неясні. Відповідь на це питання дають приклади тих країн, тих спільнот, де обмеження запровадили значно пізніше, ніж було необхідно, або де їх ігнорували. Спалахи захворювання, зростання смертності – прямий наслідок подібної нерозсудливості та недалекоглядності.
Часто людина не вірить до останнього в небезпеку, аж доки вона не торкнеться її особисто. Вірус є невидимим для звичайного ока, уразитися ним можна непомітно – тому у багатьох і виникає почуття "нереальності" загрози. Бо кошти на життя закінчуються тут і сьогодні, а вірус – "десь там, у когось".
Якби вірус був такий великий, як "зомбі" з фільмів жахів, тоді його значно простіше було би сприймати усім як небезпеку. А так, як кажуть в народі: "очі не бачать – серце не болить", тобто "доки проблема не стала явною для мене особисто, на неї легко не зважати".
І тут важливо дотриматися "золотої середини": не впадати ані у безтурботність, ані у паніку. Не заперечувати загрозу чи ігнорувати її, як робив дехто, аж доки хвороба не уразила їх особисто або їхніх ближніх. Так само не слід абсолютизувати загрозу, роблячи "лікування гіршим за хворобу".
Апостол Яків, слова якого вже були згадані вище, продовжує свою думку: "Коли хто з вас гадає, що вiн побожний i не приборкує свого язика, але спокушає своє серце, то побожнiсть у того пуста. Чиста i непорочна побожнiсть перед Богом i Отцем є в тому, щоб пiклуватися про сирiт i вдiв у їхнiх скорботах i берегти себе неоскверненним вiд свiту" (Як. 1: 26-27). Тобто любов до Бога повинна виявлятися, серед іншого, у чутливості до важких обставин інших, у готовності обмежити себе заради них.
І ми, як Церква, як спільнота вірних, виявляємо свою побожність не лише коли вустами сповідуємо Символ віри, але і коли виявляємо чутливість до тягарів ближніх. Коли все суспільство перебуває в обмеженнях, ми теж маємо нести їх разом з ближніми та заради турботи про них, як заповідав Господь.
Чи стане наше життя після карантину відродженням попереднього способу життя?
Можливо. Але воно точно зміниться і як саме – залежить від кожного з нас, від того, які ми винесли уроки, як використали цей час і що зрозуміли. Вихід із карантину певною мірою можна порівняти з виходом із посту. Людина, яка в обмеженнях, стриманні й молитві провела дні посту, відділила істинне від другорядного, а справжнє від хибного – духовно очистилася й оновилася, далі житиме по-іншому. А якщо хто постував лише терплячи обмеження, з думкою про м'ясо і застілля, які будуть після Великодня – мабуть, не багато духовної користі матиме навіть від того, що стримувався.
Хто робив добро, виявляв любов до Бога і ближніх у тих обставинах, які склалися, той вже в цьому добрі має духовну винагороду, спокій серця. А хто лише нарікав – ті хоч у карантині, хоч і без нього, завжди знаходитимуть привід для гніву та осудження. А це насправді є спокуса до гріха, і з нею необхідно боротися, як з всякою спокусою.
Останні кілька місяців карантину дали нам чітко зрозуміти, що вся круговерть буденних справ цього світу є досить хиткою, тимчасовою і не має ніякого значення без віри, взаємопідтримки та молитви. Перебуваючи кожен у своїх домівках, віддалені фізично, люди через молитву єдналися духовно, разом із нашими священнослужителями просячи Господа підтримки для рідних і близьких, лікарів та всіх, хто жертовно бореться і досі продовжує боротися зі страшною хворобою.
Водночас наші храми не зачиняли свої двері для особистої молитви, духовної підтримки вірян, подання Причастя всім, хто звертався про це у будь-який час. А тепер, коли обмеження карантину поступово пом'якшуються, ми звертаємося до держави із закликом бути чутливою і до потреб віруючих, адаптувати карантин у такий спосіб, щоби з дотриманням заходів безпеки вірні знову мали можливість безпосередньо брати участь у богослужіннях.
У наших храмах і надалі звучить щира молитва до Бога про припинення згубної пошесті, лунає також і заклик пам'ятати про необхідність берегтися самим та берегти один одного, поважати й піклуватися про батьків, приділяти більше уваги своїм дітям та рідним, цінувати кожен момент нашого життя. Живіть тут і зараз, в любові й турботі про ближніх, будьте повільні на гнів та швидкі на добрі справи!
Митрополит Епіфаній
Оригінальний текст взято з Facebook-сторінки митрополита Епіфанія
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
