Нові райони в Україні. Як і навіщо?

Про адміністративно-територіальну реформу в Україні (в народі – децентралізацію) чув кожен другий.

Зазвичай вона асоціюється з об'єднанням сіл і міст у великі ОТГ, позачерговими місцевими виборами, а останні вісім місяців – із боротьбою за "потрапляння" у нові перспективні плани.

Часто-густо під реформою розуміють "передачу повноважень і фінансів (реальної влади) з Києва на місця". І з цим, звісно, не можна не погодитись.

Втім, важливо також розуміти, що блок про місцеве самоврядування – лише одна, безперечно дуже важлива, але далеко не єдина складова структурних трансформацій системи публічного управління в нашій державі, які були запущені шість років тому.

І поки з базовим рівнем (громади) все більш-менш зрозуміло, останні декілька тижнів профільний Комітет Верховної Ради разом з Мінрегіоном, ОДА та експертами активно обговорює майбутнє субрегіонального рівня нашої держави – нову конфігурацію районів (або ж округів, повітів – як кому зручно).

Хочу коротко пояснити, з чим ми маємо справу.

Виклики

Варто констатувати, процеси активного об'єднання громад та створення спроможних ОТГ по всій Україні останні 5 років поступово позбавили районні ради та районні державні адміністрації реальних повноважень управління територіями, залишаючи їм гідне (або не дуже) місце в історії сучасної України.

Майже в половині районів нашої держави (а їх, на секундочку, аж 490) об'єднаними громадами покрито більше половини території, що змушує вкотре замислюватись над роллю і значенням райрад та адміністрацій в оновленій системі публічного управління.

Читайте також:

Округи та префекти. Як в Україні можуть з'явитися "смотрящіє" від Зеленського

Децентралізаційний майдан у Львові: Як ОДА зазіхає на недоторканність спроможних об'єднаних громад

Україна-2020: Які закони змінять нашу країну наступного року

Зараз країна живе де-факто у двох вимірах: "до" реформи (районні ради та адміністрації ще відіграють певну роль) та "після" реформи (громади перебрали на себе фактично усі функції району).

Так не може продовжуватись вічно, тому на чергові місцеві вибори вже в жовтні цього року Україна має вийти з об'єднаними громадами на 100% територій (повсюдний стан "після" реформи в кожному куточку держави). І саме тут питання субрегіонального рівня постає достатнього гостро.

Ось тому ми продовжуємо активно працювати – новій європейській територіальній основі держави на базовому рівні обов'язково має підставити своє плече сучасний адміністративний поділ на субрегіональному рівні! Тоді реформа запрацює на повну.

Підходи

За результатами всеукраїнських обговорень учасники зійшлись на думці, що на даному етапі про місцеве самоврядування на субрегіональному рівні не йдеться.

Тому ми сконцентрували свою увагу на конфігурації майбутнього районування з огляду на потреби якісної організації та ефективної координації діяльності саме державних органів влади на місцях.

На практиці це 3 основні вимоги, яким має відповідати адміністративне утворення субрегіонального рівня, а саме:

1) Територія району має бути нерозривною та географічно цілісною.

2) Чисельність постійного населення району має становити не менше, ніж 150 тисяч осіб (тут ми можемо говорити про певні винятки для територій з низькою щільністю населення, наприклад, в Кіровоградській або Чернігівській областях).

3) Зона доступності до районного центру не може бути більшою за 60 кілометрів.

І якщо з першим все доволі очевидно, то з іншими зазвичай виникає найбільше проблем.

Люди часто не розуміють, що після завершення реформи в частині місцевого самоврядування будь-які послуги від влади можна буде отримати на рівні громади і їздити для цього в районний центр (як було майже 30 останніх років і в деяких місцях залишається й досі) вже буде не треба.

Це означає, що "зона доступності" і "чисельність населення" – вимоги перш за все для влади, а не для громадян, як було у ситуації з формуванням громад. 

Тобто якщо на базовому рівні людині важливо мати змогу дістатись свого органу місцевого самоврядування, то на субрегіональному рівні ключовою вимогою є навпаки можливість територіального органу держави "дістатися людини".

Тому ми маємо розуміти, що правильний, можливо, навіть математичний розрахунок співвідношення державних ресурсів і місцевих потреб має лягати в основу творення ефективного районування України майбутнього.

Винятки з правил і підсумок

Наша держава унікальна, тому що на два правила ми знайдемо десять винятків, і без них не обійшлось і в даному випадку.

Зокрема не потребує пояснення послаблення вимоги про 60-кілометрову зону доступності для гірських та інших територій, де інфраструктура майже відсутня, а сполучення між населеними пунктами до районного центру може бути суттєво ускладнено.

Найбільш дискутивними є обговорення територій, де проживає або значно більше, або значно менше, ніж 150 тисяч постійного населення.

На думку більшості учасників обговорень, там потенційно може бути створений окремий район, однак виключно за умов дотримання всіх інших вимог та розуміння його об'єктивної необхідності з логістичних міркувань.

Віталій Безгін, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.